— Піди! Візьми з собою їсти, пити. Пробудь там трохи. Місця, де довго молились праведні люди, овіяні їхнім духом… Побачиш, що й на тебе пішле ласку свою незнаний людям Божий Святий.
Карльос послухав ігуменової ради. По кілька день проводив самітно в "Мертвій Оазі." І справді: ніколи не заблукав туди жадний звір, не заповзли отруйні гади. І каравани обминали це місце. Кочовники боялись його, гадаючи, що "живе там дух пустельника!.."
Вірили, що саме тому й висушив він джерело, щоб живі не турбували марнотою своєю вічного спокою, що здобув його він там своєю святістю…
Пошана номадів до "дервішів води" виросла мало не в авреолі для Карльоса. Живим бо лишився він після рани "самого" Абу Джема, що прозивали його "Стрілою Азраїловою".
Відомо було й те, що славний і гордий Абу Джем, який — відколи рука його почала тримати зброю, — ніколи не зганьбив себе невлучним ударом, — перепросив "босого дервіша" і то — навколішках! Перед усіма! Широко-далеко бігла слава і про те, що Карльос — "зранений у серце рукою Абу Джема" ожив. І йому "мертвому" не зашкодили шакали.
— Босий ходить пекучими пісками, чого ніколи не роблять і "дервіші криниці"!
— Від ран, повніських хробаків, вилікував ель-Кебірового верблюда!
І легенди росли, розрослись довкола висохлої від немочі постаті дон Карльоса.
— Людська уява, як і пустиня повна марева! — — ласкаво всміхався патер Ліберат.
І Карльос жив серед тих міражів-марев…
— "Чекай!" — звучало в ухах "попередження", Мертвої Оази.
— Чекай! — умовляли ігумен і ченці.
Але ніхто не міг би сказати, чого саме мав чекати Карльос.
Коли ж уже настільки набрався нових сил, що міг би продовжувати мандрівку до головної своєї мети, все ще не відходив Карльос із загубленого в пустині, малого, напів зруйнованого манастиря. Була певна віра в усіх, що "голос Святого" не дурно озвався.
А патер Ліберат плекав у серці думку: — Чому б таки й не остатись назавжди в Мертвій Оазі набожному прочанинові? Адже скрізь на землі повинні бути святі!.. І тішився старий ігумен вірою — чи мрією! — що відродиться колишня Тебаїда… з їхнього манастиря вийде початок її! — А з "новою Тебаїдою" відживе й дух стародавньої Церкви, чистий, радісний і простий…
Та й буде ще одна цілком щаслива душа християнська, бо ж: — Що доброго можуть мати ті вбогі люди по великих містах?
* * *
Карльос тількищо скінчив свою скромну цену в Мертвій Оазі, коли з тіні, що вже почала стирати різкі, соняшні плями, виткнулись двоє їздців.
Двоє. Бо й смілива людина не радо їде пустинею самітньо. А ці, вели ще з собою й третього, навантаженого верблюда.
— Дервішу праведний,— схилились перед Карльосом — най милість Всемогутнього буде над тобою! Просимо помочі твоєї! Лихі духи напосілись і опанували того, що найняв був нас… Довезли ми його до "криниці дервішів", — але — чи дочекає він ночі? Відає те тільки Всемогутній! Ото ж…
І один з бедуїнів простяг Карльосові шматочок пергаменту.
Лясерда напружив зір. На клаптику було виведено рукою патера Ліберата:
— Вертайся швидше, сину! Світло твоє розсвіталось.
Карльос мовчки всів на верблюда.
Повна пітьма огорнула вже манастир, коли він зі своїми попутниками спинився на тихому дворищі, біля криниці.
Дві чернечі тіні ясно закреслювалися на тлі новопоставленого біля "Колеса Святої" намету, освітленого зсередини. Там же, тихенько жував листя припнутий до пакола нерозсідланий осел. З обох боків його сідла — спокійно дивились до зоряних очей жовтавим поглядом два розсвічені ліхтарі.
— Ой, щось видко далеко та Мертва Оаза — почулось із намету.
Лясерді захопило дух, а серце затріпотіло в грудях: без вагання, цього разу, пізнав і повірив! Був це знайомий і любий "круглий" Херонімів бас!
Карльос гарячково рвонув за полу намету.
І Херонімо тримав уже в своїх обіймах свого "Карліто".
Так пізнавав Карльос — тільки самий голос! Той же, хто ним говорив — був не до пізнання! Не дуже пізнавав і Херонімо свого "Карліто".
Правду казали ченці: дон Карльос був подібний до "Павперелльо" — святого жебрака Франциска, з його літерою Т на обличчі!
— З душею було б мені легше розлучитися, як бачити, що йде у світ, мов останній жебрак, мій босий Карліто… Кам’яні груди Хіральди[115] не витримали б і тріснули б із болю!— хвилювався старий джура та витирав рукою очі й сиві вуса, що тремтіли вкупі з гостренькою — як білий листочок — борідкою. А Карльос усе ще вдивлявся з жахом на те що вчинила пропасниця з кремезним, раменатим атлетом.
Загострений — як стрілка соняшного годинника — Херонімів ніс пропускав крізь ніздрі і перетинку світло, ніби крізь промащене полотно. Великий борлак недорічно стрибав під жовтою шкурою тоненької мов у дитини шиї. Блискучі очі втягло в чорні ями, немов аж до піднебіння.
Могутнє тіло розтануло на широких кістках, що обтягала їх щільно жовта шкура. Був це не Херонімо, тільки ніби його привид… тінь його…
Карльос тримав у своїх холодні Херонімові руки й ловив кожне слово з його уст. І болість, що її розбуджував погляд на цього підрубаного дуба, пригашувала ту радість, яка була заграла, коли Карльос почув, як Херонімо привіз йому "еспанське світло". То ж таки й справді: аж із Еспанії, уважно й обачно віз Херонімо дві свічки в ліхтарнях:
— Завжди дві! — висвітлював старий джура. — Дві розсвічував на одно, бо, що як би одна вгасла? Не давав я обітниць нести їх пішки в руках! Але ж день і ніч, — без перестанку! — палали вони. Я тільки зміняв догаряючі огарки.
Карльос нахилився й поцілував старого слугу:
— Знаю, Херомо, що тобі ніколи й ні в чому не було перепони! — І усміхнувся. Усміхнувся вперше від часу як покинув похід доньї Хуани.
— А що б ти зробив, як би погасли ненароком ті твої — обидві — свічки?
Джура підніс вгору палець: — Я теж і про це подумав! — витяг із-під сорочки кисет, що висів на грудях. Виймав звідти: золоті монети, вервицю, кресало і губку: — От цим розсвітив би знову! І було б це знову "еспанське світло!" Бо ж тут — вогонь з Еспанії! Візьми!
— І не тільки цей, у ліхтарнях, приніс ти друже! Приніс ти й у серці вогонь з Еспанії, що не можуть його загасити ні труди, ні рани, ні пригоди…
— О, пригоди! Тих зазнав я досить! — закрутив головою Херонімо.
І повертав уже кілька разів до початого оповідання, як — порадившись із патером Інніґо та діставши від мажордома досить золота на подорож, був він Карльосовою тінню, що йшла у віддалі за Лясердою.
— Та ж то й Триполіс!.. Пошли, Боже, тому, Вавилонові сарацинському, долі Содоми й Гомори!
Що вже находився потім Херонімо і сюди й туди! Що вже начекався і там, і тут! Ніколи бо не рушав у путь-дорогу самотній, тільки з караваном.
— Про свічки дбаючи!.. А ті каравани не ходять по пустині як водоноси по Мадриду! І, мабуть, не знайшов би свого Карліто, як би не Марилена… благослови її Свята Діво дель Піляр!
— І знов Марилена? — підніс Карльос здивовано брови.
— Та ж таки вона! — притакнув старий. — Не забув ж ти тієї гітани ясновидки, що в Бурґосі долю твою ворожила? Перед від’їздом іще ходив я до неї. А вона — мов із книги читала. "Не лицаря, каже, бачу, а жебрака босого,.. Серце своє в руці несе. І падає… І найнегідніші зі всіх звірят, страхополохи, що тільки мертве жеруть, кров християнську хлепчуть… Але, — каже, — встане! І знайде, що треба!"
— Це вона, певно, про світло те, що ти мені привіз, Херонімо!
— Та ж тепер і я сам це бачу! Але ж тоді!.. Голова мені обертом… душа примира… Мав тебе стерегти, як око!.. А от, мало не дійшов до самого Єрусалиму, тебе шукаючи. Де шукати? Літає моя думка "зі склепу на горище." Як знайти людину в безмежній пустині? Питаюся, де можу, кого можу! Та ж ти йому — про діло, а воно тобі — про минулу середу!.. Просив я чуда… Як наша володарка вбога… І таки — бач! — сталося!.. На краю пустині, в селі — якщо селом можна назвати таку купу сміття, що не тільки без церкви Божої, але й без каплиці!.. без дзвону, навіть, аби задзвонити на "три Ангели"[116].
— Нагодився мені старець один із шолудивим верблюдом … "Так і так, — говорить, — дякуй Всемогутньому! — каже той нехрещений… Можу тобі, чоловіче, — мені, тобто! — про дервіша босого про тебе, тобто, — розповісти й чимсь йому — тобі, тобто! — віддячитись." І почав розповідати… і як тебе шпигнув ножем той дияволів небіж, син Варави[117]…, як пси пустині — шакали, кров твою хлептали… Достометно, як Марилена те казала!.. І як ти його верблюда паршивого з пархів вилікував… Все розповів і показав шлях.
— А тепер уже не розлучимось, Херонімо! Підемо разом до Святого Гробу…
— Підемо… тільки не разом! Ти — до Святого Гробу Христового, а Херонімо — до гробу власного… хробаків годувать!.. І мене вже, сину моєї душі, від тих хробаків уже не вилікуєш!..Як того шолудивого верблюда! Та ж не буде жалю мені, Карліто! Бо вмерти — прецінь кожний колись мусить!.. А я ще перед смертю обняв тебе, Карліто de mi alma… Жаль тільки… що далі вже ти підеш знову сам…
На хвильку майнула було думка: — Чи сказати про Енріко? Таки ж він — із роду доньї Каталіни!
Але враз думка ця згасла: — Хай ліпше Карліто про нього не має пам’яті, як він сам її втратив!.. Нехай і рід доньї Каталіни забуде про нього! Не гідний бо він роду лицарського, коли цноти лицарські втратив!
* * *
У день св. Марії Магдалени поховали Хероніма біля самого Колеса св. Катерини, під старою оливкою, де відпочивали померлі брати.
Вмирав старий джура радісно. Аж ченці дивувались, що й "світські люди в такій відірваності від світу" жити можуть.
— Нам — це легше, — ствердив отець Ліберат.
— То ж і в Приповістках своїх, — вірш 18-ий — Соломонова мудрість говорить: "Брат, коли його підтримує другий брат, є немов фортеця укріплена."
А ввечері, на свято Сант Яго[118], патрона Еспанії, 25 липня, Карльос вирушив у дальшу путь. Дотримав слова, що дав його вмираючому Херонімові: пішов із караваною. Відходячи, віддав патерові Лібератові золото, що приніс джура. І просив, щоб, поминаючи Хероніма, молитись, — як він це любив — "усім святим, що наймення їхнє починається на хоту — тобто літеру " "Г"[119]. Як: Херонімові, Хозе, Хуанові та іншим…
— "Убогий простягає руку свою по дар, говорить св. Іван Золотоустий. Але дар приймає Христос" — сказав ігумен. — Від Христа ж — приймемо частину й ми… Але, половину, з ласкавості своєї та з милосердя християнського, віддай на світло при Гробі Господньому.
* * *
Довго дивились услід каравані ігумен і брати, як відходив їхній гість…
— Дивні діла Божі! — звів очі до неба брат Кандид.