Натяг шию і повним голосом привітав гостю.
— Який же ти гарний! Майже як мій павич! — сказала півневі Магдалина.
— А чом би й н-і-і? — задиркувато відповів зарозумілий співак.
На те качка озвалась:
— А так! А так! А так!
У Магдалининій уяві виплив образ Кая: він-бо подарував гетері прекрасного білого павича.:. Скрізь і в усьому тепер тільки Кай був початком і кінцем усіх її думок…
"Гра переходить уже межі! — хитнула головою Марія. — Час, давно вже час перервати її..!"
— Ку-ку-рі-ку! — вигукнув ще раз півень, та так голосно, що аж Марія затулила вуха долонями.
І здавалось їй: тріумфом звучить цей крик! І викликає образ щастя з Каєм, десь на вілла рустіка[126] під Таррагоною…
Перебігла поглядом по сільському подвір’ї, овіяному тихою поезією праці та теплом родинного затишку…
"Ні! Ні! — запротестувало ціле єство гетери. — Ніколи! "Щастя птичого двору" не для мене! Час якнайшвидше припинити!.."
Марія стягла брови. Але зараз же роз’яснила обличчя: блакитна тінь розіслалася між нею і подвір’ям та перервала думки. Марта вернулася, всміхаючись до сестри.
— Вибач, Маріам, — ще раз перепросила Марта. — Тепер уже все в порядку! Ходім до брата!
— Я так люблю звірят… — встаючи, промовила гостя. — А Кай любить виключно птахів. І так само, як у тебе, Марто, у нього самі білі.
— Але що птахи! — взяла Марта сестру під руку і спробувала промовити їй до серця: — Що — птахи! Надходять, сестро, великі події…
Оглянулася на рабів, що йшли за ними, і трохи приглушила голос:
— Хіба тебе не хвилює, що ось-ось може об’явитися Месія? Треба б нам порадитися…
— Не зі мною, Мартусю! Порадьтесь із книгознавцями… з вашим сусідом Симоном!.. Мене ж… як би це тобі сказати? — відштовхнула дорогою сандалею камінчик з блискучою іскоркою міки. — Не скажу: не цікавить, але… Це не мої справи. Я не маю власних легій, ні з ким не збираюся воювати… за жадні володарства… земні чи небесні!
Стримана й добра, як хліб, Марта прикусила губу, щоб не випустити з уст прикрого слова. Але знов поглянула на безжурно усміхнену красуню й тільки тихо зітхнула:
"Щоїй, чужинці, надії й сподівання Ізраїлю?.. Всі наші приготування, боротьба?.."
— А як же з Лазарем? — запитала Марія.
— Щодень — гірше… тяжкі серцеві приступи…
— Невже ж нема помочі? Може, якийсь заморський лік? Щодо грошей, ти ж знаєш, я з радістю…
— Але, що там гроші! Кажуть лікарі, свої й чужі, ніби тільки чудо може затримати його при житті… Ти ж не впізнаєш його: так змарнів, бідачисько… Я вже кликала і самарянських лікарів, і арабських хакимів[127]…
— Доміно! — біг до Марти від брами молодий раб, лякаючи курей, що, немов бризки, розліталися в усі боки. — Доміно! — намагався набрати повітря в легені.
— Що сталося?
— Раббі… прислав… учні вже тут… Іде до Єрусалима… Переказує: буде в Витанії… у нас… позавтра… на вечері…
Мартине обличчя освітилося радістю. Щоки залило темним рум’янцем… Очі заіскрилися…
Заметушилась, але не втратила плавких рухів.
Загукала на доморядця:
— Максиміне!
Кликала рабинь, кидала всім накази, як військовий старшина перед боєм: приготувати миттю світлицю… ту велику! Розіслати по всій підлозі вавилонські килими!.. Оті, Маркело, що зорями ткані… Урочиста вечеря, Максиміне, сам знаєш!.. Дорахувати яйця з фільварку! Там, у коші, на дев’яту копу, сьома пара… Маахо, а ти…
Магдалина почала прощатись:
— Не буду тобі перешкоджати. Тільки гляну на брата…
Марта з ніжністю і проханням подивилася на сестру:
— Моя любо! Прийди ж позавтра! Учитель — ти ж знаєш! — любить тебе… Тепер вибач!..
І швидко подалася до комор.
…………………
Магдалина не довго затрималася біля Лазара.
Ніщо не єднало їх духово, крім згадки про спільного батька[128]… Щоправда, поважала братову вченість та широку очитаність. Однак ця жидівська законницька мудрість була їй цілком чужа й нецікава. Вихована матір’ю грекинею, не розуміла вічно гнівного, мстивого жидівського бога, що все лише забороняв, погрожував і карав. Для її еллінської душі Бог був насамперед Радість, велика промінна Радість! А світ і життя — його найчарівніші дарунки людству… А що все неестетичне було для Марії нестерпним, то вигляд висохлого брата та його тяжкий кашель спричиняли їй справжню муку, якої Маріам усіма способами уникала.
Та й чим би могла вона помогти, коли вже навіть практична й запопадлива Марта втрачає всяку надію?
Тим-то й справді, як сказала сестрі, лише глянула на Лазара і вже любувалась із своєї зручної лектики чудовим видом на Кедронську долину, що загально звалась оазою посеред спалених і пустельних єрусалимських околиць.
Саме над дорогою, що по ній посувалася лектика, жайворонок спускав додолу невидимі разки дзвінкого намиста. І, ніби побачивши красу Магдалини, сипнув їй цілі пригорщі свого трелю.
Маріам зажмурила очі й пила музику ланів, що ось уже кілька днів оточували її в новій віллі рустіці, новому її затишному хуторі.
Полюбила цю свою нову оселю з першого погляду і вже за кілька днів перетворила просте житло на елегантну римську prediol-y[129]. У предіолах втомлені міським гамором urbani — мешканці міста знаходили відпочинок серед усіх вигід, до яких були призвичаєні в місті.
Тут було над порівняння ліпше, ніж у пишній її материзні[130], що її, зрештою, давно вже замінила інсулою[131] в Тиверіаді, де вирувало великоміське життя.
Але тепер Марії там здавалося занадто руїнно й людно, бо Магдалині хотілося належати тільки самій собі та… Каєві.
Однак поривчасто-стихійне кохання юнака було занадто бурхливим, так сліпо-захопленим, що аж порушувало божественну гармонію Магдалининого життя… І хоч тільки тепер вона, така стара, майже 25-літня гетера почула внутрішнє тремтіння свого серця й душі, той motus animae, що був значно дужчий за минулорічний тиверіадський motus terrae. Ці почування перестали бути для неї лише розвагою.
Що далі, то все більше Каєве натхнення закреслювало в Магдалининій душі такі вогнисті контури чогось нового, несподівано-могутнього, що мусіло б змінити все дотеперішнє її життя… І саме не так, як міг би бажати Маріїн смак…
Бо понад розумом і естетикою підіймалася воля серця…
Марія це ясно відчувала, якою великою загрозою стають її почуття до прийдешнього…
"Корабель мого життя наскочив на мілину між підводних скель! — думала з терпкістю гетера. — Але досить землетрусів! Ця забава рідко минає без драм, трагедій, каліцтва! Лазар напевно сказав би про цей стан дуже квітисто:
— "Аж до глибин, як вода Генесарету в хуртовину, схвильована душа. Томить її спрага вогненна…" Та не спокушуся джерелом, що не зможе вгасити її. Знаю-бо: джерело це й напій із нього дуже зрадливі… Надпий лише перший ковток з келеха того — відчуєш неминуче гіркий осад із дна, де приховано розчарування… як від сельсілійського пива[132]… Бррр!..
Богорівний Кай! Безперечно, він найліпший із усіх зустрінутих досі! Але ж не раз уже чула вона від своїх адораторів ту правду: усім, що звуться "люди", бракує чогось, щоб Магдалина сказала: "Тебе кохаю!"
"Буть коханою, самій не кохати — Цієї долі бажаю тобі…" — згадала епітафію-побажання прохожому, висічену на могильному камені поетки Білітіс[133] — тієї, що знала велику Сафо й мало чим їй не дорівнялась… Але: "Мати всього створеного, Доля, веде нас", — доповнила Магдалина свою думку словами тієї ж Білітіс…
Долі ж не уникнеш, не розійдешся з нею й не обминеш її!
Лектика стояла вже нерухомо. Марія розплющила очі: була перед порталом своєї предіоли.
Глибоко зітхнула, прокидаючись від думок, як від сну. Однак ці думки заспокоїли її, підбадьорили, як і завжди під вечір.
На сходах ще затрималася на мить, щоб поставити крапку на передуманому в лектиці.
— Кохання? Ні!.. Це надто малосилий смолоскип, що спалахне й вигорить, примеркне й… зачадить!.. Мусить бути інше невгасиме світло! Світло, що бере силу з себе, і що далі, то розгоряється дужче, не меркне й не чадить… Але де воно? В чім?.. І як шукати його?
— Що тобі, Capo? — немов прокинулась удруге Магдалина. — Де ти була? Я не дочекалася тебе в Марти, у Витанії!
— Майже все, що ти накупила, доміно, — подарунки… Тож, що призначено для витанійських, відвеземо туди позавтра. А нині, пробач мені мою сваволю, доміно! Я мусила затриматися, щоб купити той нард, якого ти так хотіла.
— І купила? Таж нам не стало грошей…
— Саме тому й затрималась! Он він, той нард! У дорогоцінному лекіфі[134]! Я поставила його в лараріум[135] — до богів! Це єдине слушне для нього місце! Гроші ж я позичила…
Марія підійшла до свого чудового вирізьбленого лараріуму:
— Ти мудра, Capo! Але ж у кого ти позичила гроші?
— Зустріла домоправителя пані Мірініон. Із собою він потрібної кількості не мав.
Сара засміялася, блиснула зубами на своєму смуглявому гарному обличчі:
— Був здивований: "Чи ж ти купуєш для своєї пані волів?" — спитав. Бо ж за ціну цього дивовижного нарду можна купити пару найліпших дорослих волів для господарства! Тож я мусила йти аж до їхньої інсули — близький світ! — аж на Офлі[136]. А звідти знов до торговельних наметів, аж коло самого храму[137]! Аж сама дивуюся, що я вже дома!
— Дуже добре! — ще раз похвалила Магдалина. — Тож показуй вже наші закупки: я їх майже й не розглядала! А це що?
Оздоблений червоними трояндами і замкнений золотою пряжкою диптихон чекав на Маріам ще зранку. Не розгортаючи, впізнала від кого:
— Але ж, di boni[138]! — до якої міри може бути настирливою впертість цього твору!
— Диптихон був уже тут, коли я, після тебе, виїздила до Єрусалима, тільки ж я не хотіла тобі згадувати, доміно! — сказала Сара, знов блиснувши зубами.
— А тепер, казав управитель сусідів, радник Абрамелех дуже нетерпеливиться: посилав по відповідь сьогодні вже шість разів!
Маріам усміхнулася й собі й перебігла поглядом диптихон:
"Багатий добрами й золотом Абрамелех прекрасній Маріам, красою ще багатшій — хайре!"
Магдалина знизала плечима:
— Цей — ніколи ні про що інше, тільки про золото та про багатство! Чи ж не виразно було йому сказано, що приязнь Магдалини не продається?
"Року минулого, — читала далі, — вродили ниви мої понад сподівання. Аж не вмістили стодоли мої врожаю мого. І розібрав я стодоли свої, а натомість збудував собі ще більші.
Та й року цього переповнені величезні нові стодоли мої.