Незалежно, як сова поділить шляхи людські, на всіх шляхах людину спіткає Ангел Смерті й з келеха, що його має в руках, дасть йому випити смерть…[107]
— То й що ж, добрий ізраїльтянине? — здивовано запитав Йосиф. — Я ж ніколи не припускав думки, що я безсмертний!
Але захоплений своєю думкою Єгонатан немов не чув.
— Я знаю!.. — а Єгонатан ніколи не сказав "я знаю", коли не мав доказів!
— Твоя достойність переховує в себе той таємний келех, що його приніс до нашої землі маг-зорезнавець халдейський на нашу загубу[108]… Знаю, що в цім келеху заворожена сила таємна, призначена на знищення народу ізраїльського[109]… Знаю я й те, що на зібраннях і вечерях учнів того, що прийшов з Назарета й підбурює нарід проти старосвітських законів Божих, він і учні його п’ють з того чародійного посуду… замість пити з посуду священного й чистого[110]…
— А якби це було й так, то чого ж тобі, побожний і добрий ізраїльтянине, турбуватись і втрачати спокій?
Дійсно-бо, скриб утратив спокій і майже не володів собою.
Неприхована іронія радника, якого не зачіпали жодні Єгонатанові стріли, виводила скриба з рівноваги. Бо бачив свою поразку і безсилість. Цілком утративши панування над собою, він високо підняв руку рухом, яким прикликають прокляття:
— Келихом Смерті для всього народу ізраїльського буде той келех, налитий поганськими чарами… Попереджаю тебе, що я знаю…
Радник підвівся:
— Досить! Лиши свої знання для тих, хто цікавиться ними й, може, за них тобі заплатить. Ти давно виконав дане тобі твоїм паном доручення, про що й повідом його. Іди з миром до свого житла й не турбуйся справами, тобі не повіреними… Коли ж ти надаєш віри повір’ям, то попильнуй, щоб не стати тобі тим Ангелом Смерті, що має в руках келех, повний ненависті й бажання помсти. Іди!
IV. СЕСТРИ
… Двадцять!.. Тридцять!.. Тридцять одна!..
Немов роблячи вправи на стадіоні, струнка Мартина постать схилялася в ритмічних рухах, у затінку крислатого ріжкового дерева[111]. Випростувалась і знову поринала чорноволосою головою в менший кіш: укладала яйця.
Брала по два обома руками й швидко перекладала з великого коша до меншого, чітко виголошуючи рахунок:
— Сьома копа!
Не погорджувала жодною працею. І завжди мала її повні руки.
На хвилину зупинилася, вперлася рукою в бік, другою ж відкинула з чола пасмо блискучого волосся.
Була гарна й повна здоров’я.
— Дрібні — до хижки! Нам на вжиток, Маркело[112]! А ці, — вказала на відібрані власноручно, — завтра підуть до міста, на торговицю. А що там мука, Максиміне[113]?
Давно вже відпущений на волю домоправець і управитель значного маєтку в Витанії, — близькому селі коло Єрусалима, Максимін пошкрябався за вухом.
Це Мартин батько, старший пан, арматор Теофіл, купив його разом із Маркелою від фамілії прокуратора Валерія Ґрата, Пилатового попередника.
Єдиний із челяді витанійського хутора Максимін міг твердо сперечатися з Мартою, яку любив як рідну, бо ще дитиною носив її на руках.
— Звісно, доміна[114] сама знає, що веліти… Але з твого дозволу спитаю: як же це будемо продавати? Поміркуй-но сама: учням нашого Раббі дати треба, вдовиці Ріспі ти ж сама наказала не відмовляти в їжі аж до нового… Тепер цілісіньких тридцять гомерів[115]…
Чистий сміх, такий мелодійний, як справжні кришталеві дзвіночки, залив прудкими струмочками слова домоправителя.
Загорнена дорогим танаґрійським[116] плащем, у гостроверхому крислатому солом’яному брилі поверх кінця тканини, накинутої на голову[117], сміялася Маріам, Мартина сестра! Відтулила прекрасне обличчя, затінене дотепер віялом-листком, і співучим голосом промовила:
— Безпомилкова річ! Де мова про гомери, там знайдеш відразу мою любу господарну сестру! Хайре[118], Марто! — привіталася грецьким звичаєм.
Смаглява Марта спалахнула радісним рум’янцем і кинулася назустріч гості:
— Як же давно ми не бачилися!.. Яка я рада!
Щоразу, однак, коли вітала сестру-"чужинку", в дусі сподівалася: може, вже тепер Магдалина покине і свою Магдалу й Тиверіаду та остаточно лишиться у своєму новому маєточку, що його недавно купила поблизу в Кедронській долині?..
Однак уважала за незручне ставити сестрі це запитання.
— Чи ж давно приїхала? Вже була в Єрусалимі?.. Що чути по світах? — У питаннях Марта ховала свої надії, також і радість, що в останні часи все більш її хвилювала. — Але одну хвилиночку почекай! Ми зараз скінчимо! Підемо до Лазара. От зрадіє тобі, бідачисько! Ти ж, мабуть, уже знаєш: йому все гіршає…
Марія сіла на край криниці, прикритої вигладженою кам’яною плитою.
Мовчки оглянула широкий двір із добрими, немов щойно поставленими господарськими будовами, з гарним, міцним, чисто виметеним бруком, із великими, тінистими довкола всього двору посадженими фіговими та ріжковими деревами.
Обдивлялася радісно: любила цю садибу, як любила все гарне й утримуване в доброму порядку.
Це почуття промінювало з її постаті безжурною радістю, мов гаряча блакить неба, в якій потонули щасливі від спеки верхів’я акацій, що накривали криницю густою тінню.
— Так уже слухаю! — наблизилася до сестри Марта, обняла її й присіла на цямрину.
Співучий Маріїн голос полив оповідання-новини, як запашний олійок з мистецького ритону[119].
Говорила плавно, витонченою грецькою мовою:
— Питалася ти, чи вже я була в місті. Щойно відтіль! Там життя кипить! Вирує… А що вже тих купців! Із цілого світу! Кажуть, що ще ніколи не було такого велетенського з’їзду, такої кількості прочан… Ти не здивуєш: я купую з самого ранку.
Оглянулася до воріт.
— Не розумію, чому досі нема Сари[120]. Я веліла їй прибути сюди, до Витанії… Чи не зайняв її по дорозі той грізний Варрава? Моя Сара все ще така гарна, як була раніш! І мої осли вартісні… а накупи й поготів! Мала б тут бути раніш за мене! Таки ж вона вірна, як пальма!
— Пробач, доміно, що спитаю! — покликав Марту Максимін.
З-за стодоли виткнулося молоде ослятко. Мабуть, блакитно-зеленавий Маріїн плащ змилив його уявою трави, за якою тужив ослик на цім широкими плитами вимощенім подвір’ї. Постояв трохи й прямою дорогою попростував до гості.
З-за криниці із затінку вискочив молодий пес і кинувся назустріч осляті.. Гавкнув, підскочив, намагаючись жартівливо вхопити приятеля за м’які губи.
Але ослик був зайнятий своєю думкою і, замість підтримати гру, брикнув набік. Видко, досить дошкульно вдарив пса, бо той заскавулів і спрожогу кинувся під ноги Марті, що саме поверталася до сестри.
— Ах ти ж розбишако! — покартала ослятко Маріам і погладила його темно-сиву мордочку.
Ослик розтулив ніздрі, понюхав напарфумовану нардом руку, незадоволено пирхнув і відійшов.
— Бач! Не подобається йому мій нард! — засміялася Марія. — До речі: Мірініон говорила, що купці привезли нард… але нечуваний! Казковий… А я вже не мала більш за що купити! Забракло мені гроша… Ти знаєш, як це буває досадно!.. Про мене ж бо ніби написала Сафо:
… люблю я вироби тонкі й пишноту блискучу:
Моя ж бо туга це за сонцем, за красою…
Марта зміряла споважнілим поглядом сестрину постать:
"Дивна вона! — подумала. — Вся аж світиться самоцвітами… І в будень! А думки — тільки про купців, парфуми… І це тоді, як Месія має змінити обличчя світу!.."
Вже була розтулила уста, щоб спитати: невже ж це не цікавить сестру? Але затримала питання в думці.
— Чи ж то не ліпше мати людей тільки за те, чим вони є, ніж шукати в них того, чим би ми хотіли їх бачити?
І відгуком на Магдалинину цитату у глибині пам’яті відповіла Гераклітовою[121] мудрістю, що її так любила Магдалинина мати[122]: "Справді мудрий розуміє і за конечне визнає, що всі наявні речі мусять бути саме тим, чим вони є".
Промовила ґречно:
— Тож оповідай нам, селянам, що там чути в твоєму широкому світі, в товаристві великих світу цього…
— Великі вже поз’їздилися! Може, чула? Прокуратор уже тут давно… А тетрарх, що про нього кружляли звістки, ніби не приїде зовсім, уже в дорозі. Сьогодні саме повідомили й гінці: ось-ось прибуде! Вода акведуків, видко, вже змила його страхи й хвороби!
— Цебто, яких акведуків?
— Я гадала, що ти знаєш! Та ж прокуратор конфіскував золото Єрусалимського храму[123]: потребував його на добудову тих нещасливих — чи пак щасливих — акведуків[124]. За тими відчуженими сиклями храму все ще плаче Єрусалим!.. Дійсно, це велика прикрість для первосвященика й усіх із коліна Левітового…
— І навіть не тільки їхня прикрість, — додала Марта. — Я про це щось чула…
— А от же, — весело розсміялася Маріам, — уяви собі, сестричко, я на цьому виграла!.. Як?.. Але… — закрутила своїм широким брилем, — ти ж цікавилася тільки справами великого світу цього!.. А це моя, цілком вузька, малесенька, особиста справа!..
— Маріам, навіщо так говориш? Знаєш-бо, що ти наша близька, мила сестричка! Оповідай же, що доброго в тебе, особисто!
— З моєю вдачею здебільша все добре! Я ж навмисне не хочу помічати нічого, що може псувати мені настрій. А тепер і справді маю позачергову радість. Я нав’язала дуже цікаве знайомство! Більше як знайомство: придбала нового приятеля між "найвищими світу цього", як ти це говориш…
— Таки ж не Понтія? — засміялася сама із свого несподіваного жарту Марта.
— Так, Понтія! Тільки не Справедливого, не Пилата! А його сина, запального Кая!.. Марто! Якби ти побачила!.. Хоч статую Персея[125] замовити з нього!..
"Ні, не змінилася!" — журливо відзначила в думці Марта. І в пам’яті її ожило родинне повір’я, ніби фінікійська чарівниця з помсти й заздрості до Магдалининої матері-красуні ще в дитинстві зачарувала Маріам: віддала її в руки семи демонам фінікійського пекла, тим підвладним богині Лабарту злющим бісам, що мутять розум, палять серце та затроюють думки і кров смертельників.
Але відігнала цю думку: не годилось-бо побожній ізраїльтянці вірити в поганських демонів, богинь та в їхні чари…
Але вкупі з першою думкою відмітила в душі і другу:
"Це не зле! Таке знайомство може колись і придатися для доброго діла!"
— Так, збирайте, дівчата, коші! — звернулася Марта до невільниць і роздавала різні накази.
"Поезія праці й руху! — мовчки дивилася на зарум’янену і жваву сестру Маріам. — Марта, як Артеміда Ефеська, турбується і дбає про птаство та звірят… поки вони малі!.. Коли ж доростуть, матиме з них їжу! Певно, так мусить бути! Однак мені… — І задивилася на велику білу качку, що, перевалюючись, вела до води свою пухнату золотисту родину. — … Мені було б тяжко жити серед цих призначених на смерть".
Білий півень у своїй платиново-блискучій пелерині довірливо вилетів на цямрину криниці, біля самої Маріам.