Шлях до щастя в домі

А ДЕ БАТЬКОВЕ СЛОВО?

Я чула між знайомим молодим подружжям такий дотепний діалог:

– Хто є головою нашої родини? (їх поки що лише двоє).

Він дуже "шармант" ще:

– Очевидно, що моя жінка.

Вона:

– Ні, не хочу, щоб занадто улягав мені... Прецінь творимо кооперативу на рівних уділах... чи не правда?

Він:

– Справді так; однакову маємо освіту, однаково заробляємо... Лише я фізично сильніший за тебе...

– Тим-то й будеш головою нашої кооперативи... а тому, що голова не може виконувати нічого без попередньої ухвали загальних зборів... то я буду наші "загальні збори"...

Далі пішла звичайна суперечка між закоханими про те, хто має бути головою контрольної ради.

Цей невинний жарт має в основі більше серйозної правди, як його автори думали. Так тепер у світлі дійсності представляється "головство" мужчини в родині.

А тепер дещо зі статистики життя: ось недавно анкета в одній польській школі виказала, що більш як половина дітей загалом не має ніякого відношення до батька. Одна четвертина ще більше радикальна: признає лише маму. Тому що мама і дає удержання, і опікується ними.

Другий приклад: в підготовчій політехнічній школі в Нью-Йорку відбувся обід батьків. Управитель школи др. О. Еллен у своїй промові ствердив великий занепад авторитету батька. Він каже, що в світі є повно пісень, призначених матерям, а мало присвяти батькам, ба навіть співається в одній пісні: "Кожний працює, лише не працює батько".

Др. Еллен обстоює думку, що як довго виховує дитину дім і школа, так довго батько буде важливим чинником у вихованні. Від батька набираються діти постійності (якщо сам її має, – примітка моя), мужності, характерності й пошани до авторитету.

Нас, жінок, остаточно вже не боліла б так дуже справа занепаду батьківського авторитету, якби не одне: зі спадом авторитету батька в родині спадає і відповідальність за моральне виховання дитини. Мушу повторитися (сумно, як уже початкові починають "повторяти") і пригадати свої власні слова з конгресового реферату: "Увага, мамо, бо лише добра дитина має батька! Зла дитина має лише маму, що незалежно від усіх законів дідичності, незалежно від того, яке твій чоловік вів життя перед шлюбом, незалежно від товариства, в яке попаде твоя дитина проти твоєї волі, зла дитина має лише маму, що не вміла її виховати".

А коли йде про мішані подружжя з жінками-чужинками, то ми, українські жінки, ніколи не приймемо від українців – чоловіків чужинок оправдання, що їх діти тому чужі для українського народу, що мають маму-чужинку.

А де ж слово батька, коли йде про національне виховання дитини?

Давніше, коли жінка мала на своїй голові тільки ті три німецькі "К" (кіхе, кірхе, кіндер – кухня, церква, діти), вона могла подекуди зректися участі мужчини в моральнім і національнім вихованні дитини. Міг її менше боліти брак відповідальності з його сторони за ці справи.

Але тепер, коли багато жінок своєю зарібковою працею становлять головне джерело удержання родини, в ім’я добра й щастя в домі мусить жінка жадати від свого чоловіка рівного почуття відповідальності за душу їх дитини.

ЧИ ЖІНКА Й ЛЮБКА В ОДНІЙ ОСОБІ?

Знаємо, вже напам’ять знаємо, що є дві породи жінок: одні призначені для любові, другі для подружжя, себто типові жінки-матері й типові "вічні" любки. Не раз і доводилося чути з уст мужчини-приятеля:

– Панна X. дуже мила дівчина... незвичайно інтелігентна... в товаристві просто "душа", дотепна, кохана дівчина... але... я з нею не женився б...

Чому?

Багатомовний зниз плечима... бо панна X. не є жінка до подружжя.

Тому думаємо, що мужчина, женячись з нами, робить нам свого роду "гонор". Це з одної сторони. З другої сторони можемо припускати, що мужчина, женячись з нами, вважає нас за добру... "квочку" для своїх майбутніх курчат.

Можемо з меншою повагою відноситись ми, заміжні жінки, до тих призначених лише для любові: можемо вмовляти в себе і в інших, що це найбільше щастя – пильнувати тільки "родинного вогнища", але коли підглянемо, якими безжурними, якими ще наївно молодими можуть бути наші чоловіки й суджені в товаристві якраз оцих жінок, то не можемо стрясти з себе легкої, як шлюбний серпанок, заздрості чи зависті: "Боже, вже не пригадую собі, коли так щиро сміявся в моїм товаристві..." – або: "Як давно вже йому так блищали очі!.."

І роздумуємо: чому? Чому чоловік в нашому товаристві "законної" жінки не сміється так? Чому... цілує нас у руку тільки на відхіднім і по обіді (ах, ті "подружні" поцілунки в руку!)?

Мені здається, тому... що ми, заміжні жінки, занадто односторонні в своїй ролі. Занадто лише жінки-дружини. Прецінь, це загальновідомо, що молоді дівчата, що перед своїм заміжжям світ зрушали з його основ своєю життєздатністю й гумором, після шлюбу автоматично натягають на лиця маски "поважних та статочних".

І відразу запилюють у хаті поважну, аж густу атмосферу і... дивуються потім, що їх чоловіки по роках можуть сміятися лише в товаристві інших жінок.

Так замало ми кокетні (а може, лише природні!) у відношенні до своїх рідних чоловіків. Певно, коли чоловік повертається з праці додому на обід перевтомлений, роздражнений, то було б нетактом грати перед ним якогось підлітка, що підскакує на одній нозі. Тоді мусимо бути дійсно лише жінками. Ніжними, вирозумілими аж до материнства. Але коли наш чоловік хоче з нами вибратись на забаву чи запросити когось із своїх товаришів до хати, тоді... найкраще будьмо тими самими, якими були до нашого шлюбу – веселими, жвавими, дотепними, малими.

Не насуплюватись, не строїти "поважної" міни, а просто, весело, з гумором затанцювати з чоловіком чи товаришем його хоч би в светерку, хоч би при патефоні...

Хоче чоловік вибратись кудись з товаришами на прогулку на лещатах і з чемності самої нам пропонує. Хапаймося цієї пропозиції руками й ногами, хоч би й обід того дня мав бути "на сухо", єдино з гарячим чаєм. На лоні природи, в товаристві молодих людей, з паспортом "спортсменки": чи ж може бути краще тло, щоб на ньому розгорнути перед очима свого чоловіка всю ще нашу молодість і дівочий чар нашої істоти? Чи ж може бути краща нагода, щоб приневолити його до щирого сміху, коли нам лещата стануть "дуба", чи його-таки товариші обкидають нас снігом, що очей не буде видно?

Коли чоловік не любить спорту, коли він старший, то чей же напевно має інші уподобання: музика, письменство, політика, кооперація, освітня ділянка, театр... І тут ніжним, співчутливим відношенням, активною увагою можемо викликати не одне приємне зворушення в свому чоловікові. Напевно це нам оплатиться!

Одначе не робіть "звичаю" з своїх ніжностей до чоловіка. Не раз доводиться бачити, з якою огидливою байдужістю подають жінки свої тлусті ще від котлет уста чоловікові після обіду, що мимохіть думається: здеморалізувало вже цих людей подружжя. Тому навіть у подружжі мусить бути увага за дотиком руки, за гарячішим словом, за палкішим поцілунком... і тому це повинно траплятися доволі рідко, дійсно лише під настроєм хвилини.

Бути дружиною і любкою водночас для свого чоловіка – це, на мою думку, найкращий засіб проти нудьги в цій інституції...

ЗАМАЛО ВИМАГАЄМО

Як вам подобається такий дотеп? Жінка до чоловіка в кав’ярні: "Будь ласка, не надскакуй так коло мене, бо візьмуть нас за нешлюбних".

Ясно, як божий день: ніхто не "впав на голову", щоб надскакувати коло шлюбної, "власної" жінки, старатись, запобігати її ласки, коли її рідні батьки, церква, право, звичаї і так віддали її йому на досмертну "товаришку життя". Ніби пощо ця гра в "цюцю-бабку?"

Питання тільки, чи жінки пізніше не зітхають за цією "цюцюбабкою" і чи не кривавиться їм серце (хоч би по крапельці), як їх чоловіки надскакують іншим жінкам? І хто цьому винен? Жінка. Це сумно, це просто напасть якась, але і в цьому випадку справді винна... жінка.

Замало вимагаємо від своїх чоловіків. Заскоро, добровільно резигнуємо з їх лицарської поведінки супроти нас. Забагато в нас вибачливості для них, забагато ще з тієї уступчивості й покірності, що її дістали в спадку по наших прабабках (серед яких відмінних від наших обставин жили наші бабки!).

Чоловіки наші (чому би то й ні) скоро, занадто скоро привикають до нашої ввічливості. І те, що ми даємо їм "надобов’язково", що хочемо, щоб вони оцінили як спеціальну ознаку нашої до них любові чи ніжності, згодом приймають вони як свою належність, як щось, що їм "обов’язково має бути".

А тепер приклади, приклади, приклади...

Повернеться чоловік пізно з засідання (ах, ті "засідання" – за наших бабок вони інакше називалися!), жінка схоплюється з ліжка, щоб йому пригріти на примусі вечерю, щоб – не дай бог – перехопивши чого зимного, не захворів на шлунок. Чи це її аж обов’язок? Не конечно. Він так само добре може сам розпалити примус, пошукати за пательнею і пригріти собі вечерю. Але, може, жінка хоче показати свою спеціальну до нього уважність, свою ніжність? Тоді – вільно їй це робити. Біда тільки, що він скоро привикне до цієї ввічливості, переверне її на обов’язок: прецінь, як він приходить до хати, йому "має бути" тепла вечеря на столі.

Або: шукає чоловік за чимось по хаті (що звичайно сам десь заподіяв). Скільки разів буває таке, що жінка виймає руку з тіста, яке місить, і помагає йому шукати. Це теж надпрограмова ввічливість зі сторони тієї жінки. Але як мало таких чоловіків, щоб по якомусь часі не зверталися до жінки:

– Десь заділася моя запинка від комірця чи записка з останнього засідання, ану пошукай мені.

Або: вчать нас старші, досвідчені жінки не робити "вжитку" з того, як чоловік спізняється на обід, чи на зустріч десь у місті. Прецінь, міг мати різні справи. Але ж той самий чоловік, будучи нашим судженим, на кілька хвилин перед означеною годиною вижидав нас, і тоді ніякі справи не були важніші від побачення з нами!

Ах, ні, мусимо робити власне з таких справ "ужитки", бо ми кажемо собі: тільки не попускати занадто свобідно віжок, тільки не сходити добровільно з п’єдесталу, на який висадила нас уява колись закоханого (тепер, може, вже тільки "любить") чоловіка.

Зрештою, наша народна приповідка розв’язує цю справу куди краще: "На похиле дерево і кози скачуть".

ЧИ НАШІ СИНИ МОЖУТЬ БУТИ НАШИМИ ПОМІЧНИКАМИ?

Можна б на це питання відповісти питанням: чому, властиво, кожна духово й тілесно здорова жінка має тугу за дитиною? Власне: чому хочемо мати дітей? Очевидно, коли візьмемо під увагу і природне почуття, і національний обов’язок, ба навіть закон божий, то все останеться місця ще на одну причину: хочемо мати дитину, щоб був нам приятель на старі літа, загалом, щоб було для кого жити.

Тепер дальші висновки з цього питання: хто ліпший, сердечніший приятель для мами – донька чи син? Тут годі вже відповісти одній за всіх.