Про це треба було говорити обережно, але Свир ішов пробоєм, як танк через ліс.
— А чому саме? Чому олов'яні ложки й запальнички? Бо ви вже не здатні на більше. Ви, вже, мабуть, забули, як і пимці в руках тримати!
Рудий Софрон навіть рота розкрив:
— Диви-бо, який знайшовся!
— Геть його до біса! — гукнув іще хтось.
— Ну що ж,— продовжував Свир, не звертаючи уваги,— раз не здатні, наберемо інших, а ви тоді йдіть крутити волам хвости.
— Сам іди! — закричали вже вкрай ображені робітники.— Волам хвости! Скоріше ти забудеш, як прозиваєшся, ніж ми... Люди по сорок років видували пляшки...— І вони, ніби знову опинилися біля повних ванн, важко затупцяли ногами.
— Ми ще не забули, а от чи ти знаєш?
— Я знаю, що треба відбудувати гуту.
— Ну, що ж, і відбудуємо,— уже спокійніше огризалися склодуви,— захочемо — й відбудуємо!
— Через десять років? Коли ваші руки будуть здатні хіба щоб колоти дрова, а не вирівнювати халяви.
Знову дехто автоматично колихнув кволими руками і вже від оборони перейшов до наступу:
— А чому через десять років? Чому через десять? Через десять, може, і на світі нас не буде.
— Дайо-о-ош гуту! — ніби жартуючи, покрили всіх гуртовим голосом "партизани".— Чого заходилися торгуватись. Правильно каже товариш оратор, доки будемо мнихатись?
— А що ж, поспішиш — людей насмішиш. Треба^ обдумати,— бурмотів Софрон.
— Ну, ви собі думайте, а ми резолюцію будемо писати. Товарищу секретар, пишіть резолюцію: треба починати.., А ми готові!
їхні голоси підбадьорили і старих, на їхні сірі, в глибоких зморшках обличчя ніби враз бризнуло сонце. "Мой обдаровані, вони закричали:
— Єй-єй, пустимо, от же правда, пустимо, Василю Павловичу?
— Ще й як пустимо,— сміявся секретар окружкому.— Галопом!
— Ого, їдрі його ковінька! Я ще, брат, не таку видую четверть! —кашляючи, пискливо викрикнув Автоном.
— А я хіба не справлюсь за Гаврила? — штовхав1 його ліктем такий же дідок Ганджуля.— Він тепер у столиці, там за комісара, а я тут буду на його місці.
— Держись тоді, буржуазіат... Держись тоді, прошу пана, га,"Митрич!
Митрич, розстрілюваний "через десятого" за денікінців, ще раз прострелений махновцями7, і досі чомусь не похований, показав свій єдиний жовтий зуб, єхидно підморгнув до Свира і задоволено поляпав себе по лобі долонею.
Мабуть, це мало означати, що людина з головою, бо ті, що стояли біля Митрича, затакали і теж уже з задоволенням зиркали на Свира..."
У цей момент на редакторському столі задеренчав телефон.
Художник Самсон, що вже верхи сидів на стільці, дістав телефонну трубку, але, мукнувши двічі, зараз же передав її Кругові. Редактор поставив палець на те слово, де спинився, і, викрививши обличчя, заговорив уже в трубку:
— Я слухаю. Так, так... на Червоноград, окремий поїзд? Так, ага. Мені треба (він одним оком перелічив нас усіх, а в себе ткнув ліктем) чотири перепустки. Гаразд... От вам, Самсоне Петровичу,— звернувся він до художника,— іще один доказ: сьогодні відкривають нову залізницю в Червонограді. За дві години іде туди спеціальний поїзд. Хочете, поїдьмо, щоб наочно побачити факт.
— Ми з критиком залюбки погодились, але художник Самсон, розтягши губи в скептичну посмішку, заперечливо похитав головою.
— Ну, як хочете,— відказав уже роздратовано .редактор і знову повернувся до рукопису:
— Слухайте далі!
— "Свир став і за виконроба, і за директора, і за робітника, а головне, що брався до всього гаряче. За кілька днів заходились біля гути. Ентузіазм серед робітників почав помітно зростати, але й помітно почала зменшуватись пайка. На ціле селище було щось тільки пудів сорок борошна.
Коли в корпусі були вже вставлені чи закладені вікна ї заходились ремонтувати верстати, з центру прибула спеціальна комісія. Вона оглянула заводи, гути і визнала, що цю групу поки що не можна пустити. Такий висновок приголомшив людей.
Автоном, що збирався видувати четверть, збентежено запитав свого приятеля:
— Чому це не можна, Митричу? Митрич тільки знизав плечима.
— А ти що скажеш, Свире?
— Пустимо! — відказує Свир.— Не сьогодні, так завтра і гуту пустимо, і електростанцію пустимо! В чім справа, товариші комісія?
— Уряд зараз не може такого будівництва забезпечити,— відказують члени комісії.
— А ми самі відбудуємо!
— Заправляй, Свире,— говорить Митрич,— твоє діло мудрувати, а ти, Автономе, збирай дух, хоч одну пляшку та видуєш.
Члени комісії бачили, що люди працюють на голодний шлунок, голими руками, без технічної допомоги, і тільки покрутили головами:
— З такими засобами ви нічого не вдієте, а допомогти вам зараз нічим не можемо. Є важливіші об'єкти.
— А ти, Свире, як думаєш? — допитується Автоном. Свир подивився на обвислі канатом Автономові руки й
подумав: "Може, і правду говорить комісія?" — і відказав уже не так упевнено:
— Сміливість, товариші, городи бере!
Свир був завжди похмурий, а тепер ще більше спохмурнів..."
На цьому місці редактор ляпнув рукою по рукопису і, піднявши до нас очі, із задоволенням проговорив:
— "Завжди похмурий..." Таким і я його знав. Це, товариші, не вигаданий персонаж, жива людина з усіма смертними гріхами... "Завжди похмурий..." Таким він був і в двадцятому році, коли його прислали до мене за комісара, в артилерійський дивізіон.
— Цього самого? — з цікавістю спитав критик.
— Атож. Кремезний і широкоплечий, у шкіряній потертій куртці, він дійсно своїм чотирикутним обличчям із гострими вилицями справляв враження завжди насупленого. А може, це тому ще так здавалось, що в нього були глибоко заховані маленькі очі й завжди міцно стиснуті губи.
"Ох ти, сердитий який",— подумав я.
"Ви артилерійську службу знаєте?" — питаю його.
"Знаю,— відповідає упевнено,— колись,— каже,— за телефоніста служив у старій армії, у важкій "батареї системи "Віккерса". А ви сили ворога знаєте?" — питає вже він мене.
Так і екзаменуємо один одного. Ну, чекай, думаю, що ти заспіваєш, як я зроблю спробу "на вогонь".
У Шаргороді в той час стояла польсько-петлюрівська бригада. Місяць тривало, замирення, а за д*гнь мав знову розпочатися наступ по всьому фронту. Я запропонував Свирові, щоб краще бачити обстановку, іти з піхотою. Не кожний полюбляє такі прогулянки. Але Свир не тільки не збентежився, як це траплялось з новаками, а, навпаки, навіть надмірно вже спокійно відповів:
"Це саме і я хотів вам запропонувати. Ви знаєте, хто командує петлюрівською бригадою? Полковник Забачта, який у старій армії був у нас в батареї за старшого офіцера. Тоді він боровся за Волю проти волі, а тепер, як бачите, навпаки — з волею проти Волі".
До полку ми приїхали, коли він колонами в темній холодній млі вже виходив із Мурафи. За містечком через річку мусила б бути перша ворожа застава, але ніяких ознак її не знайшлося. Виходило, що ворог або відступив уже, або був надто безпечний.
На півдорозі до Шаргорода зустрілась одягнута в стьобану ватянку селянка. Ми, звичайно, її зупинили:
"Звідкіля?"
Говорить:
"Із Шаргорода".
"А військо стоїть у вас?"
"Авжеж,— говорить,— по всіх хатах стоять, а ви, може, наступати? Ой господи, а ми, ж і худоби не повиганяли".
Під час громадянської війни найтаємніші таємниці чомусь зразу ставали відомі селянам. Бої провадились переважно під селами або й у самих селах, тому селяни, почувши про сутичку, щоб урятувати худобу від пострілів, увесь товар виганяли на поле. По цьому завжди можна було орієнтуватись, наскільки таємниці залишились такими вже тільки в уяві штабістів.
Ні в балці, що ми її пересікали, ні по горбах довкола Шаргорода худоби не видно було.
Свир зирнув на мене з задоволенням, розтер у долонях сніжний пил і сказав:
"А раніше полковник був правильний офіцер — ніколи не проґавить".
З балки починався перший підступ до слобідки. Ми злізли з коней, наперед вийшла розвідка, за нею вилетіли на тачанках кулемети, батареї стали на позиції — і полк рушив у наступ.
Десь Далеко на околиці містечка сонливо цявкали перед сніданням собаки, по балці шугав вітер, і більше ніщо не тривожило тиші. Ми з командиром полку теж рушили пішки за цепом.
Бійцям було гостро наказано: "Без команди не стріляти".
Нараз із слобідки гримнув— постріл. Ми перезирнулись.
"Застава. Починається!" — сказав Свир.
За цим мусила б знятись перестрілка, але чомусь знову запала тиша.
Скоро двоє червоноармійців привели переляканого козака із застави. Він божився, що стрельнув той, що встиг утекти, і тут же охоче розповів, що на наступ сьогодні ніхто не чекав; бригада в містечку проводить мобілізацію селян, і на міщан накладено контрибуцію жовтими чобітьми. Мрія солдатів.
Козаки з застави, звичайно, помчали до штабу, і тепер уже видно було, що захопити ворога тихцем нам не пощастить. Я помітив, як на Свировому обличчі видувались камінцями вилиці, а брови майже зовсім закрили сірі його очі.
Цеп втягся уже в слобідку й ланцюжком на обидва боки від дороги заліг на самім схилі гори по городах.
Ми стояли з кіньми тут же, на дорозі, й напружено чекали.
З-під ніг дорога круто повертала вбік і ще крутіше спускалась на долину. Внизу, причаївшись над ставком, лежав приплюснутий до землі Шаргород. За голими деревами, крім ставка, не видно було нічого, але ми інстинктивно відчували, як ворог унизу вже метушиться біля кулеметів, як панічно запрягаються обози, як частини вже рушають нам назустріч. Ще одна мить — і шибки задрижать від тисячі пострілів.
Нараз зовсім близько в нашому цепу хтось із татарським акцентом злякано крикнув:
"Ге-е-ей, заєць!"
І тут же бухнув постріл.
Цей перший постріл наперекір нам став сигналом. Вец> цеп загримів пострілами з такою поспішністю, ніби ворог наступав уже на саме горло.
Наш план зривався.
Свир кинувся до комполку:
"Вперед!"
Але комполку з убивчою байдужістю відповів:
"Встигнемо".
Тоді Свир зирнув на мене, і я зрозумів його без слів.
Ми в одну мить опинилися на конях і по розвернутій дорозі кинулись униз. Троє ординарців летіло вслід за нами. Над головами цілим роєм свистіли кулі, вітер сік нам щоки. Промигнув, щось белькочучи, якийсь дядько, а ми все стрибали на розпластаних конях униз. Дорога звивалась між тинами, між вербами, аж доки нарешті ми не вискочили на широку вулицю всередині містечка.
Коні, ніби по якійсь команді, зробили піввольта праворуч і піввольта ліворуч і вже по рівній вулиці поскакали в різні боки.
Я повернув праворуч, напевне, тому, що там на площі виднілася церква.