— Де хата знахарки?
Дівчина гойднулась постаттю, наче хвилею річковою підкинута, і, випроставшись, здивовано подивилась очима кольору ожини, яка вже не зелена, але й не зовсім доспіла, тільки запалилась на сонці. Розпушене волосся куйовдилось над опуклим чолом темною грозовою хмарою, і цю хмару, наче блискавка, впоперек перетинала рожева стрічка. Дівчина босоніж стояла на чорній латці скопаного городу, тримала в руках заступа.
— Он там її хата,— глухуватим голосом відказала дівчина, й вільна її ліва рука злетіла, вказуючи ген-ген уздовж вулиці, поміж лави яворів.
Іван Золотаренко через лобове скло автомобіля простежив за тим рухом дівочої руки і, мабуть, так і не зорієнтувавшись, поспитав:
— Може, покажеш?
Дівчина, повагавшись, зоставила заступ на городі, а сама йшла до чужих "Жигулів" неквапно, наче брела по воді, а вода сягала їй до грудей.
— Померла баба-знахарка,— сказала вже в машині.— Поховали взимку... Раніше багато всякого народу їздило до неї з усіх усюд... Так що ви спізнились.
— Як тебе звати? — спитав Золотаренко, ведучи машину.
— Наталка.
— Я, Наталко, приїхав у ваші Сніжки не по те... Не по трави й шептання бабині... Я доводжусь їй онуком, родич себто.
— А-а,— ледь усміхнулась дівчина і вже поглянула на Золотаренка не так насторожено, як на чужого, а з миттєвою приязню в погляді.— З міста?
— З міста... Колись давно бував у Сніжках, та призабулось усе, й куток цей призабувся, і вулиця. Тільки пам'ятаю, що криниця є на бабиному подвір'ї.
— Ось та криниця,— мовила Наталка.— Приїхали.
Стежка, що вела до похиленої хвіртки та снувалась по обійстю, геть погасла, неходжена, поросла голками молодої трави. Золотаренко ступив на цю стежку, як на живе щось, наділене відчуттям, слухом і голосом. Цямрини криниці, побурівши й позеленівши, скособочились. Зазирнувши всередину, він, побачив далеке й тремтке око вічної води, яке звідти — з похмурої древності своєї, наче з глибини непорушного часу,— приглядалось до небесної блакиті, до мінливого дня нової весни. З ясена, що ріс біля криниці, з його розпростореного гілля, зі свіжого, наче аж прозорого, листячка сіявся і сіявся пташиний переспів — падав на дно криниці, на зсутулені плечі Золотаренка, на густу щирицю, якою покрився двір...
Краєм ока помітив, що дівчина, й словом не озвавшись, пішла геть по вулиці, й за бузковими кущами раз і вдруге майнула блискавкою рожева стрічка в чорному хмаровинні її розмаяного волосся.
Залатана де бляхою, де черепицею, де околотом старої соломи, покрівля на хаті позеленіла від моху і скидалась на хустину, якою запнулися чи то з горя, чи то з великої нужди. Подекуди стіни було обкладено загатою з картоплиння та соняшничиння; над сінешніми дверима висіла жердка, й на цій жердці сіріло в пучку кілька маківок, напівзогнилих і напівструхлявілих; більмуваті вікна, покраяні на дрібні шибки, з розпачливо-настороженою невидющістю стежили за Золотаренком, і його дратували ті вікна, мовби очі живої людини.
Обійшовши поза хатою, він ступив на город, що слався до колгоспного поля. Сусідні городи було зорано й засаджено, на деяких виднілись жіночі постаті з сапками чи заступами в руках, і тільки бабин город стояв у запустінні, й кілька розквітлих по межі вишеньок здавались тут чужими й випадковими гостями.
Колгоспне поле за смужками городів різкою зеленню озимини вигойдувалось по горбках та видолинках, а контур обрію був позначений стовбурами далеких тополь...
Із-за сусідського хлівця, що скидався на курінь, вигулькнула жіноча постать, достоту опудало, яке виставляють і досі по селах на грядках, щоб відгонити горобців. Хвилі довгої спідниці сягали землі, й жінка не так ішла, як пливла в повітрі. По щоках кольору рудої випаленої глини кривавились борозенками розгалужені жилки, а випиті губи склались у згорточок осіннього листка, в якому на зиму сховалась лялечка чи личинка.
— Це ви, тітко Марфо?
— А хто ж іще,— озвалась тітка, і в плюсклих її очах не спалахнула й іскорка.
— Ви мого листа одержали?
— Одержала, вчора тебе чекала. Добре, що приїхав. То ходімо до хати, подивишся.
Й понесла на вузеньких плечах голову обережно, мовби повнісінький горщик молока, яке боїться розхлюпати. Спинилася перед сінешніми дверима, й раптом зі складок похмурого одягу показалась чіпка, в павутинні блакитних жилок рука, брязнули ключі...
— Нарешті діждалась хата свого хазяїна, заходь...
На ганку тхнуло вогкою долівкою, заболоченою, очевидно, під час похорону і поминок ногами багатьох людей, а також стояв стійкий дух сажі і павутиння. Низька стеля мало на тім'я не налягала, і, переступаючи зчовганий поріжок до сіней, Золотаренко нагнув голову та й так уже тримав її ввібраною в плечі. В сутінках сіней стриміла драбина до горища, за драбиною бовваніла прикрита рядюжкою Діжка з розсохлими обручами. Вздовж стіни на мотузочках висіла дошка, що, либонь, правила за сідало для курей, і світилась у стіні дірка-лаз для птиці.
У хатині давно немащена долівка за порогом зразу западала, потім западала й довкола стовпа, що підпирав смолянисту деревину сволока. Піч — без затулки — роззявила чорне війстя, голодну пащу свою, що безнадійно ждала на гоготливе полум'я вогню, на горщики та баняки зі стравами, на сковороди зі смаженею, на дека з пиріжками... Старовинна лава з фігурно вирізаною спинкою; стіл на куцих, окоренкуватих ногах; жовті, як лій, дошки дерев'яного тапчана під стіною, а поряд — залізне ліжко посвічує поіржавілими масивними кулями на високих бильцях.
В одному та в другому запавутинених кутках висіли ікони, обвиті короткокрилими рушниками, й через мереживо сусального золота проглядали печальні образи святих у холодних німбах.
— Ось тут бабина спадщина,— сказала тітка Марфа, показуючи на скриню, що стояла між ліжком і тапчаном.— Від покійниці не так багато й зосталось, хоч люди подейкують, наче гори добра нажила, бо, мовляв, знахарка. Які там гори, яке добро! Лахманина сяка-така, полотно, перкаль, ряднина... Ось, поглянь.
І, брязнувши ключем, одчинила віко скрині, хутко підняла, наче більмо, й за тим більмом одкрилось нутро з усякими бебехами, що лежали жужмом, бо, видно, тут порпалась чиясь загребуща рука. "
— Ось плахтина ще дівоцька бабина... Хустина кремова, а в терновій спочивати поклали... Всякі блузочки, шашіль точить їх.
Тітка бубоніла нудним і наче невдоволеним голосом, а Золотаренко не слухав і, остерігаючись зазирнути в скриню, болісним поглядом никав по стелі полущеній, по припічку й комину, по миснику, на якому стояло кілька розмальованих тарілок, по запалій долівці, засміченій пір'ям, листям, просом...
— Баба заповіла тобі і хату, й спадщину. Хочеш — сам живи, хочеш — продай садибу. Покупці вже питались у мене, прицінювались не так до хати, як до землі. З продажем хати квапитись не годиться, почекати такого покупця, що не поскупиться.
— Хіба з вашого села не виїжджає молодь, хіба мало порожніх садиб?
— І виїжджає молодь, і порожніх садиб удосталь, а тільки в баби-знахарки і місце славне, й земля на городі масна, й садок врожайний, так що квапитись не слід... Приходив тут один...— Тітка Марфа, мабуть, усміхнулась, бо зів'ялий, згорнутий трубочкою рот її зашарудів, захрущав сухеньким сміхом, хоч обличчя не здригнулось і очі берегли холод вічної мерзлоти.— П'яничка, ледар, живе на позичені гроші, то на позичені гроші й хату хотів би купити. Я відмовила...
І, поклавши ключі на столі, сказала:
— Розглядайся, Іване, що та як. Твоя хата, будь хазяїном, а я подамся додому та свиню погодую, бо рохкає — аж сюди чути.
Зоставшися сам, Золотаренко почувався наче в глиняному мішку. Тісно обступали стіни, гнітила стеля; й незрима присутність чужого життя, яке минуло тут, теж непокоїла. Рідну бабу він знав тільки з балачок матері та батька, бо вони посварилися зі знахаркою й лише одного разу були навідалися з сином до Сніжків, коли стара занедужала й лежала при смерті. Баба тоді очуняла, наче обманувши смерть. Завжди зберігаючи гнів на дуже вчену дочку, що на старість відмовилась від неї, знахарка написала заповіт на онука, й теперь ось він дістався в Сніжки, щоб поглянути на свою спадщину. Довгенько відмовлявся їхати (мовляв, доглядає сусідка Марфа бабину хату — хай доглядає), посміювався із себе, як із спадкоємця, власника нерухомого майна, та, пішовши в чергову профспілкову відпустку, таки зважився й приїхав.
Почувався ні в сих ні в тих: усе ввижалось, що чуже пильне око підглядає за кожним рухом. Чи то знадвору, через зеленаву шибку втупилось; чи то поблимує з печі, з найтемнішого її закамарка; чи то похмуро глипає від старого, поточеного шашелем мисника. Чий це був погляд? Чому невідчіпно переслідував, будучи майже фізично відчутним?
На припічку чорніло обсмалене вогнем та димом горня, а з роззявленого горла його стриміли ложки, ножі, виделки. Серед ложок були дерев'яні, скришені зубами, проте лаковане малювання ще не посходило з них, і Золотаренко з дивним зачудуванням розглядав ці прості, але такі необхідні атрибути людського побуту. Враз вони видались йому символом марності існування, незворотної минущості часу.
Надумав податись надвір, наче там, на весняній золі, неминуче мав повернути собі певність. Та в сінях опинився біля драбини і, повагавшись, ступив на перший щабель, далі на другий... Ляду на горище хтось відхилив, і, намацавши в кишені газову запальничку, Золотаренко присвітив. Рукою було подати до бовдура в сажі та смолянистих підтьоках, тут лежали якісь решета, підрешітки, друшляк, ціпилно, дерев'яний совок, коса з грабками. Повагавшись, здерся на горище і, напіввипроставшись, мало не вдарився головою об лату. В тремткому світлі газової запальнички постало дивне нутро, яке ковтнуло в себе масу речей, і тепер, втративши своє призначення і свій смисл, вони лежали в мертвих, химерних позах. Якісь вузлики було підвішено до бантин, якісь корінці, висушений цвіт і скоцюрблене коріння. Помацавши долонею під сніпковим пошиттям, Золотаренко натрапив на вила-трійчатку. Точніше, колись ці вила були трійчаткою, бо нині бракувало середнього зуба. Ось діжка, в якій колись замішували тісто для випічки,— видно, останнім часом хліб уже купувався в магазині, тому діжка стала непридатна.
Спершу Золотаренко роззирався з відстороненою байдужістю, та дедалі дужче прокидався інтерес.