Зелені Млини

Земляк Василь

Роман

Частина перша

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолоне!

Тарас Шевченко

Повертаюся до рідного Вавилона в надії на те, що час та обставини потрудилися тут і мені вдасться дещо цікаве довідкрити в його людях, а то майже однаково, що знову впускаю вас до власної душі, сподіваючись на порозуміння між нами, таке необхідне на самім зачині цієї, як і всякої доброї справи.

Стоїть саме та пора, коли в цих краях настає бездоріжжя, у Вавилоні починаються, як тут кажуть, "Веселі Боковеньки". То в руді оживає річка Весела Боковенька, отаке собі болотяне диво, насправді ж — притока Чебрецю, геть немічна влітку, а тепер ділить Вавилон іїце на кілька дрібніших закупав, майже незалежних якийсь час один від одного: Целебень, на якому зосереджена влада в особі голови Лук'яна Соколюка та вірного виконавця при ньому Савки Чибіса, який, по великії! перерві, знову в обнові — витратився вчора на кортові штани, а сьогодні весь день у передчутті свята потирає руки і лунко прицмокує язиком; Татарські вали, де мешкає Фабіян (тутеїшній філософ) із цапком з такою ж кличкою (безпутним сином цапа Фабіяна, істотою загалом оригінальною, як і батько, далебі, що без царя в голові); тоді Скоморохи, Волхви, Гунцвоти, а по той бік Веселої Боковеньки (якщо спостеріїати Вавилон від; сільради, себто з Целебня) вже йдуть назви, які не хотілося б уголос вимовляти, оскільки вони нічого не додають до честі й величі Вавилона, але можуть кинути тінь на достославних людей. Ось, скажімо, Людоїдівка. Можна подумати, що йдеться про антропофагів, тобто людоїдів, коли ж ні. За всю історію Вавилона тут не зареєстровано нічого подібного, Вавилон не знав антропофагів навіть у найважчі роки, а ось Людоїдівка все ж з'явилася після того, коли мешканцям невеличкої тісної вулички, що виходить до Чебреця, громада колись наділила до городів ще й шмат лугу, чим і вкинула людей у ворогування — за той луг, з якого припав комусь гірший шмат, а комусь кращий, вони поїдом їли одне одного, за що й названо так осоружно їхню вуличку. Або ті ж Гунцвоти, тобто шельми. Відомо всім, що нині живуть там люди поважні й статечні, але чиїсь давні гріхи не одмити вже нічим, і коли у Вавилоні хтось пристає на якийсь грішок, чи на перелюбство, чи ще там на щось, то про нього кажуть: "Пошився у гунцвоти". Одне слово, тут є все, що має бути у Вавилоні і чим славен цей народ — витривалий, мудрий і безсмертний, бо ж він відповідає за все, а віднині й за нас із вами, оскільки ми взялися розпізнати його і полюбити. Якщо ж цього не відбудеться, то в тому не вина народу, а моя вина, мої втрати. Свідомий цього, все ж буду вести оповідь далі. Іще буду дотримуватись принципу, який може і відштовхнути декого, але єдино прийнятного для цієї книги, яку писано не один день: не в тому суть, щоб якомога швидше прийти до заповітного кінця, а щоб якомога більше побачити в дорозі: "Не до невідущих–бо пишемо, але до преізлиха насичених сладості книжної".

Розділ перший

Гай–гай, як у нашого брата–вавилонянина та й заведуться гроші!.. Землі за них купувати не треба — тисячі десятин її лежить довкруж Вавилона; інколи навіть виникає таке відчуття, що вона вся твоя. А якщо ти з такою великою землею, яку можеш вважати хоч за свою, а хоч за нічию — тут уже залежить від міри твоєї фантазії і твого класового чуття, — тоді однаково свої грошики не мусиш спускати ні на волів, ні на коней, ні на плужки та січкарні, оті ручні, з двома корбами (ще недавня мрія кожного селянина): всього того було усуспільнено вдосталь, вистачить на твій вік, а ти, великий землевласнику, отримані за буряки гроші (а то окрім цукру!) вперше можеш розтринькати на себе, на свою неусмирену душу, щоб душа твоя не виродилась при такій великій землі. Може, саме з того і виникли у Вавилоні бурякові бали та згодом поширились на все Побужжя, і то сказати — без дворянства, без земства, без того всього, що давно кануло в Лету, без будь–чийого великосвітського поштовху, а просто так, з волі людської, з необхідності бодай раз на рік побувати в іншому світі, себе показати на людях та й людей побачити, байдуже, що між ними можуть бути як і любі тобі, так і ненависні. Бал на те не може зважати, та ще й цей, у складчину, на якому почуватися можеш хоч гостем, а хоч господарем — що вже там ближче твоєму вавилонському єству. Правда, Фабіян, виходячи з власного житейського досвіду, застерігає, що на всякому балу найкраще почуватися гостем, господар–бо на балах часто пожинає лаври невдячності, паче у нашому Вавилоні.

Кажуть, начебто цей перший буряковий бал замислила Мальва Кожушна. Після ліквідації комуни вона побувала на курсах у Козові й повернулась у Вавилон бригадиром по шкідниках, а точніше, бригадиром по боротьбі зі шкідниками, насамперед із довгоносиком, сила–силенна якого ніби виверглася з землі, та від якого, однак, ця воїтелька все ж урятувала вавилонські плантації. І не стільки тут стали в пригоді її знання, придбані на курсах, скільки геніальна мисль нашого Фабіяна, який запропонував кинути на довгоносика голодну вавилонську курку. Урожай Вавилон зібрав багатий, то й вирішили відзначити це буряковим балом. Зважаючи на осіннє бездоріжжя й гадаючи, що прибути зможуть далеко не всі запрошені, а лише найвідважніші, на бал запросили мало не півсвіту — сусідів близьких і дальніх, не забули при тому й про столицю. Вибачилися, правда, що бал відбудеться в клуні, оскільки Вавилон ще не має свого палацу. Проте клуня нова і величезна, так що й називати її клунею можна лише умовно. Влас Якович Чубар від усіх запрошених подякував у листі, що надійшов невдовзі до Вавилонської сільради (це дало привід Лук'яну Соколюку завести унікальну, як на Вавилон, папку — "Листування з Раднаркомом"), й пообіцяв приїхати, якщо тільки до того часу підмерзне й бодай трохи стане на дорогу.

Отож, прочувши, що на бал запрошено уряд (тут казали — вождів), до Вавилона посунули, незважаючи на люте бездоріжжя, з ближніх і дальніх сіл, ба навіть із сусіднього району. Незапрошених прибувало явно більше, аніж запрошених, — у них, незапрошених, і були якісь нагальні справи до уряду. В сільраді засумували: "Було б нам не дуже розголошувати про високих гостей". Ніхто не мав ради, як бути з незапрошеними. Відправляти назад — не ґречно для Вавилона, це ж вам не Прицьке якесь чи Козів, це, батечку, Вавилон. Рознесуть таку знеславу, що потім він не видихає. Вирішили готувати запасні "бальні" хати на той випадок, якби клуня всіх не вмістила.

А вони їдуть та їдуть, цілі депутації — з прапорами, а декотрі й з музиками (але ж музика теж за божим духом грати не буде). Хтось подав гарну думку — своїх у ці самі "бальні" хати, а гостей до клуні, свої вже хай дарують. Але тут сам актив запротестував категорично. Послали за Фабіяном, щоб він розсудив, але той був у передбальному стані, а з підпилого філософа яка рада.

Коли з ґанку вбігав Савка Чибіс (він чатував там гостей) і оголошував, хто прибув, звідки та скільки підвід, то Варивон Ткачук кричав: "Непрохані! Непрохані!" А Лук'ян Соколюк хапався за голову і йшов їх вітати завченими наперед словами, вітати на древній вавилонській землі, де починається нове життя й зароджуються доконче нові соціалістичні традиції, свідченням чого мав начебто бути цей перший буряковий бал. Весь актив при тому також виходив на ґанок й однаково лагідно всміхався до проханих і непроханих, і лише Савка блазнювато реготав, зводячи нанівець усю урочистість миті.

Десь опівдні майдан уже був захаращений возами, в рябчаках, у килимах домашнього виробу — кожне село кохалось у своїх барвах, а найбільше виділялося Прицьке, яке відкрило колись секрет мало не іберійського пурпуру і тепер на тому кольорі прибуло на бал. У тих кольорах походжав Фабіян, урочистий, у бекеші та в шапці, з золотими окулярами та з цапком, сповнений гордості за свій Вавилон, і люб'язно перепроваджував гостей до клуні, а точніше, на передклуння, яке для цього випадку очистили від сміття й посипали червоним пісочком, привезеним загодя із глинських кар'єрів. Уже прибули і "каштеляни", і "чорні клобуки", і "золоті мухи" (донедавна ще звалися "дохлими мухами"), і всі менші народи, з якими Вавилон затівав колись многолітні та невтихомирні війни, а нині жив у мирі та злагоді. Декотрі знали одне одного ще по тих війнах, за часів відомого вавилонського отамана Журавки, а згодом по ярмарках глинських, шаргородських та шпиківських, то тепер впізнавали давніх воїнів, браталися, кепкували зі свого минулого, а заодно й з клуні, перед якою товпилися у великому нетерпінні, коли ж нарешті розчиняться її двері до балу…

"Лемки! — вбігши з ґанку, розреготався Славка Чибіс. — Тринадцять ланкових і три музики!" — "Скільки–скільки?!" — Лук'ян сполотнів, як сільрадівська стіна (сільраду вибілено до балу всередині й знадвору). Зелені Млини також поставили рекорд по буряках, то привезли показати урядові весь цвіт свого колгоспу.

"Ай лемки! Ай молодця… що приїхали до великого Вавилона!" — палко вітав їх Лук'ян із ґанку, явно підбадьорений тим, що прибули не голіруч, а привезли на возі бочку пива ("То для високих гостей", — подумав Лук'ян), тоді як інші бурякосії прибувають упорожні, покладаючи всі надії на Вавилон, його ж "вироби" ще й бозна–як оцінить Глинськ, не кажучи вже про столичних гостей.

Агроном Журба, якого тут знали як великого спеца по буряку, вибачився не за те, що лемків прибуло так багато, а за те, що їхній голова Аристарх Липський занедужав і не зміг прибути, але радий буде бачити їх усіх (Журба широким жестом руки вказав на похнюплений вавилонський актив на ґанку) на балу, який відбудеться в Зелених Млинах наступної неділі, а до того часу, напевне, й підмерзне. Савка, уявивши, як на той бал до лемків посуне пів–Вавилона, розреготався, то Лук'ян змушений був вибачитись за нього перед лемками, які могли той сміх витлумачити бозна–як. "Це наш виконавець, веселий такий від роду…" Савка причепурився, був у нових штанах, у новому кашкеті і в сорочці з прицянського пурпуру, але ж чоботи — Савка лагодив їх, тільки–но вони рвалися, і тепер знітився за них перед лемками, відступив за актив.

"Чубар уже тут?" — поцікавився Журба, якому було доручено увійти в прямий контакт з товаришем Чубарем і запросити його на бал у Зелені Млини.

"Чекаємо…" — Лук'ян зиркнув застережно на Савку.

По тій мові прибульців привітав Фабіян із цапком, забравши з возів, повів на червоний пісок.

Приїхав Клим Синиця, а з ним кілька бричок із Журбова, з Шаргорода та ще звідкілясь.

1 2 3 4 5 6 7