Невже ж можливий отакий спокій, коли в тебе над головою витанцьовує сама смерть?
— Ви нам дозволите, Малія? — ввічливо схилив до неї голову товариш Ден, за звичаєм китайців не вимовляючи звука "р" в її імені, бо, як пояснила Хуа, вони зовсім не мають його в своїй мові.
Марія геть розгубилася.
— Що я маю вам дозволяти? І чому ви в мене питаєте?
— Річ у тім,— пояснив товариш Ден,— що ми з товаришем професором щойно згадували славетну поему нашого поета Сун Юя "Вітер", де описано вітри різної сили, хоч такого тайфуну, як тепер, Сун Юй, здається, не зн£в. А тайфуну не можна ні обійти, ні об'їхати, ні обминути. Його треба перебути, перетерпіти, пережити. Товариш професор нагадав також слова поета Ван Гу. Це дуже давній поет, він жив майже тисячу років тому. Слова поета стосуються бога вогню Чжу-жуна. Слова такі: "Чжу-жун з півдня прийшов і бичує дракона вогню, блискають язики полум'я, до червоного розпечене небо". У нас виникла суперечка: чи можуть мати ці вірші відношення до тайфуну. Як ви вважаєте, Малія?
— Я? — розгубилася Марія.— Та хіба ж я знаю? Ви вже без мене якось. В таку негоду... Хіба ж тут до слів? Я не знаю... Не зважайте на мене... Я посиджу, послухаю...
— А я що казав! — стрепенувся харківський товариш.— Я так само. Ось наш професор цілу дорогу мовчав, а тут така стихія, промовчати б, а його мов прорвало.
"Як же тому бідному професорові було не мовчати,— подумала Марія,— як ти балакав, а нам і рота розтулити не давав".
— Буря, звичайно, може бути відповідним фактором,— вів далі харківський товариш,— тут я не заперечую. Особисто я трагедії переживав, а бур якось не помічав. Може, тому, що жив далеко від природи, не мав тісних контактів з нею...
— Щодо мене, то я пам'ятаю навіть непомітні бурі,— подав голос професор.— Бо вони іноді ще страшніші.
"Свята правда",— подумки згодилася Марія.
— Ну, а сьогодні,— розвів руками професор.— Що ж сьогодні? Колись у Китаї тому, хто хотів зайняти якусь державну посаду, влаштовували так званий босюе хунци — іспит широкої вченості. То ось товариш Ден зі своїми друзями влаштували такий іспит мені. Щойно я нагадав заклики Цюй Юаня до великих стихій всесвіту дати волю своїм силам, щоб знищити жорстокість і пітьму, і китайські товариші з'ясовували, чи справді є такі слова в Цюй Юаня і як точно я їх навів.
— А хто це такий? — спитала Марія, не наважуючись повторити імені.
— Цюй Юань,— пояснила Хуа,— великий китайський поет, який жив дві тисячі триста років тому.
— Дві тисячі триста! — повторила Марія.— Як же можна пам'ятати?
— Цим ми завдячуємо своїй мові,— спокійно поглянув на неї товариш Ден.— На людей не завжди можна покластися. Вони вмирають, їх обсідають клопоти, вони піддаються пристрастям. А мова живе вічно і тримає у своїй великій пам'яті всі свої слова і слова всіх тих, хто віддав їй свою душу і свій розум.
— Але ж цілі тисячі років,— зітхнула Марія,— цілі тисячі...
Вона знала Шевченка. Та він не в такій страшній далечі, а ось тут поряд. Як у вірші "За сонцем хмаронька пливе": "І тьмою німою оповиє тобі душу, й не знаєш, де дітись, і ждеш його, того світу, як матері діти". Так ніби прийшов оце до тебе і сказав. Але ж не крізь тисячі років ішов...
А може, так і треба, може, найбільший порятунок од усіх лих у тому мудрому слові, над яким не владне ніщо? Он там десь реве, стогне, телесується тайфун, та не може добратися до цих тихих слів. Зло в душі людини, насильство в світі, погрози й загрози — все відступає перед словами мудрості й спокою. І, може, спокій їхній побільшується з часом, і що вони давніші, то більшу надію дають людині серед злигоднів життя.
Мовби на ствердження Маріїних думок, товариш Ден сказав:
— Ми маємо дуже довгу і надто тяжку історію, тому й терпіння наше велике і перевищує все знане в людських діях і навіть у людських можливостях. І як знати: може, ми знаходимо його в безсмертних словах Цюй Юаня, Цао Чжи, Ван Жуня, Лі Бо, Су Ші !.
— Щодня над планетою вирує сімдесят п'ять тисяч гроз,— подав голос професор.— Мабуть, і дияволів людство налічувало колись не менше. Дияволам вигадували всілякі прізвиська так само, як і грозам та бурям. Але хто пробував
1 Цао Чжи — китайський поет III ст. н. е., який оспівав у своїй славетній поемі красуню фею ріки Ло, Ван Жунь — великий поет і мислитель (234—305 р. н. е.), Лі Бо (701—762) — один з найбільших поетів Китаю, співець сили і радощів життя, Су Ші — поет-філософ XI ст.
дати силу людям, щоб протистояти стихіям? Одні тільки попереджали, інші залякували, ще інші впадали в розпач, і ніхто не вмів підбадьорити й заспокоїти. Може, тільки поети — єдині, хто вмів це зробити. Тому сьогодні я й наважився розпочати цю розмову, трохи ніби й недоречну в цей час, але як знати, як знати? Ось реве над просторами і над нами несамовитий ураган, та й крізь нього мовби чуються мені аж із восьмого століття вірші великого Ду Фу, який мріяв про дім для мільйонів бідняків, обділених долею, такий дім "щоб не боявся вітру і дощу, міцний був і високий". А вірші Ду Фу викликані були подією, що, здавалося б, мала стосунок тільки до самого поета: осінній вітер розламав очеретяну покрівлю його халупи. Обмежений ум думав би тут тільки про себе, поет подумав про все людство.*Тому й не згубився його голос в ревінні стихій. Моя професія — вловлювати такі голоси. І тут не важать ні час, ні безміри стихій.
— Спасибі вам,— тихо мовила Марія.— І пробачте мені.
— Та за що ж?
— Я про вас думала не так, як треба. Мені трохи смішно було: літературний професор... Якби ж я знала, що ви такий великодушний!
Професор жартівливо наставив на Марію руки:
— Не я, не я, тільки література, професором якої, як ви кажете, я звуся. Цілі народи гинули через те, що їм бракувало великодушності. Чи згадували про неї бодай при загибелі?
Марія зітхнула і тепер уже вголос повторила Шевченкові слова:
І ждеш його, того світу, Мов матері діти.
— Ви могли б це перекласти? — поспитав професор У Хуа.
— Я спробую,— пообіцяла маленька китаяночка.— Це не так просто, але я спробую.
Про тайфун вони забули.
ГОПАК ПІД ШИБЕНИЦЕЮ
Двісті п'ятдесят років не змогли потьмарити похмурої яскравості цих барв.
Хоч споруда з свіжотесаних дощок оточена була широким тьмавим обручем посполитих у сіряках і семерягах, за які око й не зачіпалося, зате кільце стражників і пилипівців 1 яріло на осінньому сонці такою хамською різкістю кольорів, ніби докрихувалося чимдуж до свого панства: "Ось ми! До послуг і до послуху!"
Саме ж панство купчилося на краю високого помосту, і вже тут барви аж кипіли, мінячись усіма відтінками криваво с ті — від найгустішого, притемненого, до найяскравішого, прозорого, ніби вогонь. Щоправда, у його мосці пана Притики кунтуш був селединовий і підшитий білим оксамитом, але пояс він мав турецький туфтиковий червоний і шапку з чорним бараном кримським хоч і гранатову, та відсвічувало кров'ю з тої гранатовості. Шабля в пана Притики висіла на пасках єдвабних темно-червоних, мов бичача кров, щоки й ніс у його мосці теж мали в собі доволі цього кольору. Пан суддя мав на собі кунтуш шкарлатний, сагетовий, писар викрасовувався в жупані гродеторовому рожевому, білою китайкою підшитому, у війта був жупан гранатовий сукняний, а возний поверх зеленого кунтуша накинув ще просторий охабень кольору свинячої крові.
Серед помосту було ще двоє, і теж у червоному, тільки барва їхнього одягу видавалася вже й зовсім понурою, бо над ними, задерши безжальну дерев'яну шию, височіла шибениця, а з неї звисала міцна нова вірьовка з тяжким зашморгом на кінці
Один з тих двох мав зв'язані за спиною руки, що вказувало на його приреченість.
Це був козак. І не просто козак, а козацюга, козарлюга, козачище! Шапка як єпископська митра, шаровари ліктів на тридцять червоного сукна, малиновий пояс довкола поперека на дві чверті завширшки, жупан кармазиновий, як жар червоний, до самої землі, з гудзами щирозлотими, чоботи червоного сап'яну, з срібними підборами.
Козак ворушив вусом і дивився на небо. На людей у семерягах дивитися не міг, бо затуляли панські лакизи, на панство не зважав, а на того, що стояв поруч з ним, не захотів би й плюнути. Бо то був кат. У довгій червоній сорочці й витертих штанях, без шапки і босий. Кат, як кіт, без чобіт ходить. Перед тим козак ще помітив, що ноги в ката брудні. Можна було б порадити цьому безвухому бодай ноги помити заради такої оказії, та ліньки. Отож козак стояв і дивився на небо.
* Пилипівці — дворове військо в українських панів у XVII ст.
Тим часом пан суддя став читати вирок. Довгий, занудливий і кумедний, аж козак розсунув вуса в усмішці. Мав би в печалі й зітханнях зготовлятися до близької смерті неминучої, а він, бач, сміявся. Та й ім'я мав — тільки для сміху й зухвальства: Перехрест.
— "Перед нами постановишся Іван Перехрест, ватажок гайдамацько-козацький, по злому ділу уловлений і до суду припроваджений,— вичитував суддя з паперу, підтримуваного писарем,— і поставлений інкарцератом проти його мос-ці пана Притики, офіціала тетерівського і його малжонки паш Зузанни Притики... aviae, haeredissae, in se manifestantes devoluto 1 в той нижче описаний спосіб про те, що в теперішні нещасливі часи і замішання в державі, права вшисткі, записи, документи, на добра в Радомишлі, Народовичах й інне слугуючі, різні мембрани, карти, реєстри, ассекурації,— через гультяйські наїзди в руїні погинули. Якож цей Перехрест, козачисько марний, з свавільними людьми й гайдамаками своїми, в добрах його мосці пана Притики напавши, року нинішнього тисяча сімсот тридцять четвертого, о зелених святках, самого уродзоного його мосці пана Притику, теперішнього протестанта, у дворі взяли, зв'язали, за шию посторонкою водили, били, також і саму її мосць пані Зузан-ну Притику, малжонка свого боронячу, обухами, канчуками, списами били, скалічили, руку ліву перебили, скривавили, скрині порозбивали, сукні вшисткі, речі рухомі, також і гроші позабирали, коні уродзоних їх мосців забрали, челядь і людей двірських порозганяли і, тим не контентуючись, зв'язаного за шию посторонкою протестанта, збитого й скаліченого, до пасіки запровадили і там списами, ногами, колінами, кулаками на смерть забивали, мордували, з ножем до грудей розганяючись і по кілька разів приміряючись пробити і на смерть забити усилувалися, а так наостаток решту фортуни своєї протестант мусив повідати, і те вшистко забрали й пограбували; в котерім наїзді і грабунку ті вшисткі права, папери, записи і документи забравши, в винниці власній протестанта в пічку котлову повкидали до щенту попалили, між якими паперами ас секу рація на злотих п'ятсот од його мосці пана Казимира Пйотровського, товариша хоругви панцерної ясновельможного його мосці пана каштеляна волинського, старости брацлавського, урод-зоному Притиці, протестантові, дана і слугуюча була і тоді згоріла...
Про що вшистко їхні мосці уродзоні протестанти своїм іменем, quam solenissime manifestantur et protestantur 2.
*Старшої, спадкоємиці, звинувачуючи (лат.).
*Урочисто звинувачуючи і обурюючись (лат.).
Інкарцерат Перехрест упійманий живим, коли його гультяйську ватагу надвірною сторожею одного в лоб, другого в шию, третього в потилицю пострілено, а решта пішла в розпорошку, і тепер поставлений перед судом добровільно і корпорально інквізиціями визнав усе такими словами:
"Я, Іван Перехрест, родом з містечка Кишеньки, року забув якого найнявся погоничем до Криму Кияниці Яцько-ві, по сіль їдучому, где, повертаючись назад, зостався в Січі і мешкав у Січі літ три, а тоді пішов на свій хліб.