День шостий

— Хто за­рядив картеч? Вогонь!

Картечний снаряд, чи то розгубившись, чи то вважаючи, що саме так і треба, подав Козаку Грановський, а Веніамінові неймовірне збудження не дозволило роздивитися, що в нього в руках. Руки йому дрижали, перед очима літали чорні й червоні цятки, він ні чув, ні бачив, ні розумів тої миті, жив тільки страхом, що не встигне, запізниться, підведе всіх, підганяв, квапив, підстьобував себе: "Швидше! Швидше! Швидше!"

Картеч з сорокап'ятки б'є тільки впритул. До мотоциклістів вона не долетіла, а лише оголила пе­ред ними гармату і вони побачили її і посипалися з мотоциклів, як сірі грудки.

— Зараз вони нас дзьобнуть! — пробурмотів Па­лярус. — Ох і дзьобнуть!

— Осколочним! — знов крикнув Султанов, бо вже один осколочний полетів і долетів. Бризнула чорна земля під одним з мотоциклів, він якось дивно ви­довжився, підстрибнув, а тоді роз'їхався колесами й коляскою в різні боки, аж смішно було дивитися.

Автоматники все ж сипонули густими чергами в бік вогневої, однак новий снаряд, влучно посланий Тетюєвим, примусив їх мерщій розвертати свої мо­тоцикли і в дикому грюкоті, чорному диму вихлопів видобуватися з балки в степ.

— Ще один навздогін! — скомандував Султанов, супроводжуючи мотоциклістів короткими чергами з свого ППД. — З карабінів — вогонь!

Припинили вогонь, коли мотоциклісти зникли за лісосмугою. Затихло оглушливе гуркотіння мо­торів, знову залягла тиша, і ніхто б не повірив, що ось щойно тут тривав бій, короткий, але однаково страшний й безжально-смертельний. Потрощений мотоцикл на дорозі по той бік балки був єдиним свідченням того, що тут відбулося. Здається, сіріло там і непорушне тіло ворожого автоматника, і Па­лярус перший підскочив до Султанова.

— Товаришу сержант, дозвольте зібрати трофеї!

— Які вам трофеї, Палярус?

— Там убитий фріц.

— Убитий — хай лежить. Нам треба негайно по­новити маскування.

— А коли автомат? Дозвольте, товаришу сержант!

— Гаразд! Дозволяю зібрати зброю, коли вияви­те. Але обережно і швидко!

— Єсть швидко!

Та поки він бігав через балку і тягнув назад чор­ний автомат, пояс з парабелумом і цілу купу мага­зинів до автомата в брезентових чохлах, а всі на вог­невій, не гаючись, взялися закривати гармату й пе­редні окопи, знизу, від Дніпра, з'явилися Будник і Планкін, несучи на плащ-палатці щось тяжке й не­порушне.

Султанов перший побачив їх. Не гукнув назустріч, ш;о вони несуть, нікого не послав на поміч, мовчки стояв, ждав, тоді зняв пілотку і витер собі обличчя якимсь невластивим йому дерев'яним рухом — раз і вдруге.

Будник і Планкін донесли свою ношу, обережно опустили на землю, відгорнули край плащ-палатки. В гімнастерці без ременя, без пілотки на голові, бо­сий, на ній лежав мертвий Ардаб'єв.

— Так, — сказав Султанов, — скільки разів ка­зав я Ардаб'єву не скидати чобіт.

— Ми йому теж! — захлинаючись словами, швид­ко заговорив вічно мовчазний Будник. — Ми хіба не?.. Кажемо: товариш сержант наказав коней в укритіє! А він каже: жалко. Хай попасуться трохи, каже!.. І пустив на траву... А сам чоботи, значить, і ремінь, і пілотку... Трава тепла ж... А тут з автоматів. Ми — в укритіє, а він, значить, коней переймати... Щоб теж в укритіє... І сперва коня вашого гнідого, товаришу сержант, а тоді дивимось, а воно...

— Куди його? — спитав Султанов.

— Ардаб'єва? В груди, значить, у серце. Одна кулька. І не видно, як ударила, а от... І коня вашого, товаришу сержант... Шию так і прострочило... Ваш кінь, товаришу сержант.

Султанов не помічав, що й досі проводить по обличчю зібганою в руці пілоткою.

— Юнь — це поганий знак, — півголосом про­мовив він. — Знак поганий.

Тоді стрепенувся, розправив пілотку, надягнув, обсмикнув гімнастерку.

— Поховаємо Ардаб'єва внизу перед вогневою, — сказав тихо. — Чесний був боєць, старанний і обо­в'язок свій виконав доблесно й до кінця.

Яму копали по черзі. Козакові було страшно ди­витися на вбитого, але якась сила притягувала його туди, де лежав на плащ-палатці мертвий Ардаб'єв. Передавши лопатку комусь з товаришів, він підняв­ся на вогневу, став трохи оддаля від убитого, здриг­нувся всім тілом, зачувши позад себе шелест куку­рудзи і чийсь шепіт:

— Веню!

То був Саньчин голос.

— Веню, ви живі?

— Ардаб'єва вбило.

— А ти?

— Бачиш же — живий!

— А сержант?

— І сержант.

— Отой тільки ваш їздовий? Ой бідненький! Він у нас з Надькою і вчора і сьогодні був, ми його підго­довували. Такий же добрий чоловік! І як же ви його поховаєте? Без труни, без нічого?

— Плащ-палатка — ото й труна для солдата, — намагаючись бути суворим, пошепки відповів їй Козак. — Втікай, поки ніхто не побачив. І не кажи

Наді, не розстроюй її.

— Вона й сама догадається. Прийдіть хоч вспо— койте її трохи. Прийдете з сержантом?

— Не знаю.

— Хоч завтра, як не сьогодні.

Він хотів сказати: "Я б хоч і зараз, та як Султа­нов?", але далі грав перед Санькою роль незворуш­ного воїна, який не може полишити бойовий пост.

— Прийдемо — прийдемо, а ні — то й ні. Твоє

діло ждати...

Помстився Саньці за все Те приниження, якого зазнав од неї, а коли вона мовчки зашурхотіла куку­рудзою, повільно віддаляючись, гірко пошкодував, і готовий був кинутися слідом за дівчиною, але в цей час тихо підійшли товариші і взялися за краї плащ-палатки з Ардаб'євим, і він теж приєднався до них.

— Ось так, Малий, — неголосно заговорив позад нього Палярус. — Сум у залі. Побачив уби­того — вже не молодий. Тепер треба побачити жи­вих...

— Товаришу сержант, — обізвався Грановський, — ви дозволите — я зіграю над Ардаб'євим реквієм?

— А що це таке? — не зрозумів Султанов.

— Похоронна мелодія. Написав геніальний ком­позитор Моцарт.

— Коли геніальний — дозволяю. А тоді — салют!

Ще до вечора могли повернутися автоматники з

підкріпленням, може, й з танками, але розпечене сонце повільно скотилося в степи, темрява м'яко оповила змучених людей і ніч обіцяла спочинок.

Спали тривожно. Палала далека ніч, двигтіла земля. Тільки перед світанком залягла довкола тяжка тиша, але щось тривожне вгадувалося в повітрі і простір був, як натягнута струна, що ось-ось по­рветься.

Тоді прикотилося з степу глибоке глухе здриган­ня землі, монотонне й уперте, ближче й ближче, тяжче й тяжче, ніби з того світу, залізна хода, заліз­ний гуркіт, і грюкіт, і брязк, і скрегіт,

— Тривога! — закричав Султанов, який не лягав усю ніч. — По місцях! Танки! Приготуватися! Бро­небійним заряджай! Приціл!..

Ще не сходило сонце, але повітря світилося та­кою прозорістю, що видно було степовий безкрай, і зелені луки над річкою, і Дніпро, і далекі лівобереж­жя з білими пісками і червоними лозами. І танк, коли він вирвався з-за лісосмуги, теж було видно виразно у всій його кострубатій вугластості, в залізній тяжкості й тупості. Він не сприймався, як щось живе, не думалося, що в ньому люди, вороги, насторожені, хижі, меткі й умілі в своїй справі нищення всього живого, — танк був тільки ціллю, залізною потво­рою, яку конче треба було зупинити, не пустити туди, куди вона рветься, бити й бити по ньому маленьки­ми, мов дитячий кулачок, сталевими снарядами, хльоскати з замашними вилясками, поки зупинить­ся, спалахне, загугонить ревучим полум'ям, вибухне й розвалиться чорним залізом у чорному диму й кіптяві.

— Вогонь! — гукнув Султанов і коротко махнув рукою, і невидимий снаряд, розпанахавши навпіл повітря над балкою, вдарився об суху тверду дорогу за кілька метрів перед танком, але не вибухнув, бо не натрапив на броню, і, зрикошетивши, тягнучи за собою короткий хвіст з чорної землі, полетів у степ.

Танк одразу зупинився і позадкував до лісосму­ги. Майже сховався за неї, витикалася лише неоко­вирна його башта, яка стала водити тонким гармат­ним стволом, намацуючи супротивника.

— Треба було лівіше, — зауважив Султанов Борі Тетюєву.

— Не розрахував його швидкості. Тепер не про­махнуся.

— Не стріляти! Бити, як рушить. Він там довго не стоятиме. Може, вирвався вперед, тепер жде, поки підтягнуться інші. Разом і рушать.

Козак слухав Султанова і не йняв віри його сло­вам. Які ще інші? Скільки ж треба танків на їхню малесеньку гарматку?..

Він метався од снарядних лотків до гармати не— стомний і натхненний. Пригинцем, навколішки, то ховаючись від куль, то зневажаючи їх. Молоде тіло, повне сили і зграбності, легке, як повітря, слухняне, як пташиний політ. Бронебійний! Один, другий, третій! Спалахували вибухи на сірому залізі, били в нього стопудовими молотами, але не могли проби­ти, башта й далі ворушилася й ворушилася, і фа­шистські снаряди вже обляскували їхню вогневу — ближче, точніше, страшніше...

— Товаришу сержант, може, осколочним? По бульках його! Щоб повилазило!

Боря Тетюєв підвів голову з-над прицілу, на мить повернувся туди, звідки лунав голос Султанова, до Козака він уже простягнув руку, мабуть, щоб пока­зати: осколочний, — і несподівано повалився на Веніаміна, нагнітив його тяжким своїм тілом.

— Тетюєв, ти що! — нічого не розуміючи, крик­нув Козак, — кинь жарти! Тет...

Султанов стрибнув до них, мовчки рвонув на себе Тетюєва, вивільняючи Козака, так само мовчки обе­режно поклав Борю на станину, сам нахилився над прицілом.

— Осколочним! — гукнув Козакові. — Ще оско­лочний! Давай ще! Бронебійний!

Позад них злетіли в чорних вибухах пошматовані стебла кукурудзи.

— А чорт! — закляв крізь зуби Султанов. — Да­вай бронебійний! Не проб'ємо йому лоба! Осколоч­ний! Ще осколочний! Палярус!

— Я тут! — підповз до нього правильний.

— Беріть пляшки з запалювальною і через балку! Підпалити гада! Але обережно! Перебіжками!

— Єсть перебіжками!

— Козак, осколочними! — крикнув Султанов. — По бульках будемо! По вирлах! По...

Снаряд з танка вибухнув зовсім поряд з гарма­тою, осколки захурчали нац ними, Султанов широ­кою долонею притиснув Козакову голову до самої землі, крикнув:

— Бережись! Давай ще бронебійним! Так! Ану! Прикриємо Паляруса! Постукаємо фріца по лобі! Між рогами! По храпах!

Палярус перелетів балку і вже дряпався вгору по її протилежному схилу. Снаряди пролітали в нього над головою, кулі не зачіпали, він біг, майже не. хо­ваючись, мабуть, збагнувши, що потрапив у мертву зону, або ж просто за своїм узвичаєнням весело нех­туючи небезпекою, і, коли вже був на вильоті з бал­ки, вигнувся усім своїм замашним тілом і кинув пляшку.