За селом, на самому шпилю гори стояло з півдесятка вітряків і ліниво, повагом махали своїми крилами, немов вже і їм важко було працювати, щоб нагодовати людей.
"Час вже до двору",— подумав Горовенко і подався назад, минаючи знайомі вже картини: тепер вони не давили вже його своїм впливом, зате думки розгулялись по волі, наче пустотливі школярі, вибігши з школи на муравник, В різні сторони сновали думки, зворушували з самого дна усю пережиту минувшину і сходились як радіус до центра, до одної невсипущої думки — про матір. Горовенко не примітив, як прийшов до могили.
— А я отеє вийшов кликати вас до обіду,— обізвався назустріч його Галкін.
— Вибачте мені! Не гадав так забаритися... пішов і не зчув-ся, як минав час, гарно тут.
— Коли б ви ще весною побули тут, а тоді б ви сказали —* . гарно! Се та обітована земля, де тілько і спочити людям, котрих утомило життя. Тут в отсім захистку заберешся у гу-щак, де тілько небо в щілині листя синіє, і забудеш про людей; про їх тяжкий пекольний побит і спочинеш в тихій безсловесній розмові серця з природою.
Горовенко мовчки слухав ліричну річ старого генерала, а думка про шпигунство Галкіна знов повернулась у його.
— Вийдеш між люде з сього едему,— говорив далій Галкін,— і серце аж заскрипить, так заболить: тяжко жити, а вмирати не хочеться. Сподіваєшся чогось кращого, хоч і знаєш, що те краще — доля не наша, а тих поколінь, що далеко — ідуть за ними.
"Говори, говори,— думав Юрко,— знаю, до чого ти ведеш, та не проведеш мене".
За обідом Наталя кілька разів пробувала завести розмову з Горовенком, але він відповідав як-небудь коротко, дивився хмуро, з-під лоба, наче боявся глянути на Наталю.
Минуло тижнів зо два. Горовенка гризла нудьга, котру добре знають ті, котрі приневолено сиділи без діла, без людей, з котрими б ділили б свої гадки і чувства, і мусили поневолі вертітися біля одної думки, з якої іменно і треба б звернути. Горовенко рад би кинутися на всяку роботу, так коли ж нема ніякої, а тут і книжки його не приходили з Ломакова. До того ж шкодило йому ще одно сподівання. Сподівався він, що от, може, приїде до його "приятель" і привезе якийсь приказ, а з самого приказу, може, доведеться йому, Горовенкові, утекти з Глупова. От через се він не приймався за ту роботу, що ще давно в Ломакові загадав собі і задля котрої він кілька літ вже збирав матеріали: він бажав написати історію розвою економічного побиту на Україні. Матеріалу було у його назбирано доволі, стояло тілько прийнятися, упорядковати той матеріал, звести докупи. Така робота вимагала вільного часу. А хіба ж тепер, сидячи у Глупові, мало ще було у Горовенка вільного часу! Так "мало", що він не знав, де його дівати, куди від його сховатися. Але ж всякий раз, як приходило до його бажання взятися за сю роботу, приходила з ним і така думка: "Тілько розпочну, а тут скажуть — іди! Повинен іти і піду! Піду, хоч би тут що! Підожду ще".— Отеє сподівання, не даючи йому нічого робити, тілько більше ще нудило його: він добре бачив, що в Глупові не може бути задля його ніякої такої реальної роботи, котра б провадила до поставленої ним найближчої задачі — помсти. Ся робота жде його десь в іншому місті... "а тут треба покоритись поки що, терпіти і сподіватись".
Поки стояла суха годинна погода, Горовенко розважав себе проходкою по саду. В Глупові він ні з ким не хотів знайомитись; навіть коли хто приходив чи приїздив в гості до Галкіна, він не виходив з своєї хати. Аж пішли осінні дощі, мрака, негодь і невчасне болото, з хати нікуди і носа виткнути. В таку пору ще більш чує чоловік потребу перекинутись живим словом з чоловіком.
Чув сю потребу і Горовенко, але з ким же йому розмовляти? Самого Галкіна він стерігся і силкувався не заводити з ним щирої розмови, особливо про політику; а Галкін мов умисне вернув річ на політику, на сучасне життя. Се ще більш укріпляло в голові Горовенка ту думку, котра мулила йому з першого приїзду в Глупів, що Галкін взявся висліджувати його думки. Про Наталку думав Горовенко, що вона, хоч Галчина дочка, але натура молода і певно ще не зовсім попсована морально; а до того вона і до свого батька не вельми прихильна; з нею можна розмовляти, хоч теж треба бережно... бо все-таки...
І почав Горовенко щодня після обіду, як Галкін піде "на бокову", зіставатися з Наталкою на розмову. День за день він менше соромився і переставав боятися дивиться прямо в очі Наталці. Коли ж траплялося, що Наталя обідала у кого в Глупові, Горовенкові наче чогось не ставало. "От що значить потреба розмови з чоловіком",— думав він в таких случаях, сумуючи самотою; а нудьга зараз вилазить до його, мов баба стара з запічку, пристане і гнітить...
Прийшла зима. Приказ не приходив... По ночам стало ні-відь-що снитись. А мати стала частій ввижатися йому та інколи не одна, а стоїть з якоюсь дівчиною; наче ся дівчина і по знаку йому; здається, десь він її бачив; але скілько не силкується він здумати, ніяк не згадає, хто вона і де він її бачив. Нічого мати йому не говорить, тілько стоїть, дивиться на його своїм мовлячим поглядом: здається Горовенкові, що вона хоче промовити: "Юрасю, забув?" — і він кинеться до неї, припаде до лона і скрикне: "Матінко моя! не забув я, нічого не забув! Сама бачиш, сковано мене по рукам і ногам". Мати щезне, а дівчина стоїть... Чого вона стоїть? Хто вона така?
Прокинеться Горовенко хмурий, замислений, блідий, наче з недугу.
— Нудитесь ви, бачу,— говорив йому Галкін, дивлячись, як він марніє,— не диво! Стілько літ провели з людьми, з ділом, привикли... а тут, у Глупові, що? Сам знаю, що сидіти, зложивши руки, в чотирьох стінах тяжко, обридне; хоч кого нудьга возьме... ви б писали що в журнали, в часописи,— радив Галкін.
"Не проведеш, не проведеш мене",— думав собі Горовенко, слухаючи Галчину пораду і відповідав йому:
— Як же мені писати, самі знаєте.
— Знаю! Ісправникова цензура? А хіба її обминути не можна? І пишіть тілько, а пересилати се вже моє діло.
Горовенко подякував і подумав: "Бач! як в око вліпив. Ловко під'їжджає, та дзуски! Не на такого напав",— а далій промовив: — Та й книлоси мої ще і досі в Ломакові, а без них що ж я писатиму?
— Загляньте в мою книгарню,— сказав Галкін,— може, там знайдете що потрібне собі.
Горовенко і досі не знав, що у Галкіна є книгарня, бо ніколи не заходив до його в кабінет, і доволі здивовався тепер: в кабінеті стояли чотири шахви, повних з книжками. "Чудно",— подумав Горовенко і глянув в першу шахву на книжки: чудасія просто! філософічні твори кращих писателів XVIII і XIX віку! З книжок він глянув на Галкіна так, ніби хотів спитати у його: "Судовик? генерал? філософ... як се так?"
Галкін вгадав його думку і промовив:
— Дивуєтесь, що у судовика, котрий цілий вік кис у чорнилі — та отакі книжки? Правда?
— Правда.
— Не дивуйтесь! Всякі судовики бувають. Правда: велику силу за свого життя вилив я чорнила в канцеляріях, але не думайте, щоб воно залило моє серце і душу... чоловік лишився у мені і по сей день.
Горовенко перейшов до другої шахви: історія, природо-відання, медицина. В третій — чисто одна поезія! оригінальні твори поетів Англії, Франції, Німеччини і Слов'янщини. В дорогому оксамиті стояла ціла полиця золотообрізних книжок. Горовенко прочитав на корінцях: Євангеліє, Біблія, твори Шекспіра, Гейне, Міцкевича, Шевченка, Некрасова... Горовенко не знав, що і думати, і тілько спитав:
— На усіх сих мовах читаєте?
— Читаю! Колись умів і говорити, та тепер чи втну... без практики не вдержиш в голові чужої живої мови... Так-от, коли що вподобається,— беріть, читайте... Я люблю з людьми ділитися книжками, та ні з ким. На лихо, і Наталя моя не вельми охоча до книжок, лінива таки. Ще поезію сяк-так любить; а що до історії, до філософії — не заманиш її... Не дівоче, видно, діло філософічні книжки... За одно хвалю її: "Кобзаря" на пам'ять знає.
У Горовенка якось приятно забилось серце.
— Значить, Наталя Олександрівна любить українську музу? — спитав Горовенко.
— Своє рідне треба любити.
Горовенко лукаво глянув на Галкіна; погляд його Галкін примітив і промовив шутковно:
— Певно, ви не гадаєте так, що українську музу люблять тілько ті, в котрих фамілія кінчається на "како — он — ко"?
Горовенко всміхнувся і собі. "Щось тут чудне єсть, чого я не розберу,— думав він про Галкіна.— Хто він такий? Не може бути, щоб був з роду українець; вже одно "ін" вказує на се. Знов же.дуже в його тверда вимова нашого "и". Українець ні вовік не скаже "любиты", хіба, може, правобережні там говорять так. Так де ж там візьмуться українці — Галкіни.
Одного вечора стояла надворі страшенна темнота; дощ лив як з відра. Всі троє наші знайомі сиділи мовчки за самоваром. Наталя вертіла в руках якесь шитво і не знала сама, що з ним робити? Чи шити? Чи кинути?
— Отеє шитво стілько тобі потрібне, як мені отой дощ, що аж плющить,— заговорив Галкін,— зложи його; не псуй очей, мережаючи при свічці, краще заграй нам або заспівай. Ви чули, як вона співає? — обернувся він до Горовенка.
— Не доводилось.
— Добре співає... Музикантша з неї невелика, техніки мало, хоч чувства в неї у музиці багато; ну, а що до пісень, так, не хвастаючись, скажу: добре співає.
— Годі вам, татусю, хвалити,— перебила його Наталя.
— Се правда, а не хвала... Голос у неї не щоденний, та вміє вона свою пісню влить в душу слухача; експресія велика у неї... Ось ну, сердешна Наталю, заспівай.
Наталя не змагалася, тілько промовила:
— Вам, татусю, мої пісні шкодять... якої ж вам?
— Якої?
— Еге.
— У мене сьогодня таке на душі, що бажаю слухати, слухати і слухати, не одну, не дві, а поки утомишся, співай.
— Се довго буде, татусю.
— Ніч велика. Починай, серце.
Наталя сіла до рояля, взяла кілька акордів і заспівала:
Дощик, дощик, капає дрібненько...
— Ні, ні! сеї не хочу... Ти мою знаєш? Наталя почала:
Тапсиісіе Роїкі.
Співала вона, справді, гарно. Пісня її лилася оксамитовими м'якими нотами, але дивне враження робила вона на слухачів: вони сиділи нерухомі, мов яка електрична сила придавляла їх. Горовенко бачив, як в очах і на лиці Галкіна сходились і нависли густі хмари печалі, гніву і журби.
— Дякую тобі, доню,— промовив він, зітхнувши глибоко,— дойняла, якраз в саме серце вцідила.