Та й школи у нас нема...
Нарешті не минув він і попаді: нащо вона їздить по селу льнувати?
— Вже, — каже до неї, — коли так, так ішли-б, пані-матко, прямо з довгою рукою.
Попадя образилася: до станового, до посередника.
Приїхав посередник, Дмитра скинув, звелів вибрати нового старосту.
Заходився Книш спродуватися. Все спродав, лишив тільки кобилу та воза. Наділ свій і хату передав громаді. Взяв жінку, дочку й подався в дорогу. Нікому в селі й слова не сказав, куди він простує. Заїхав до мене в хутір попрощатися.
— Куди-ж ти, Дмитре? — питаю.
Махнув рукою та й каже:
— Не питайте, і сам добре не знаю... Гадаю у Таврію, або на Кубань!
Тоді наші люди на Амур та на киргизькі степи ще не ходили.
— Тісно, каже, мені тут, землі мало, земля недобра, родить мало, а платня велика.
— Та і в Таврії не з медом: те ж святе.
— Може, та вже-ж хоч гірше, аби инше! Коли замірився, так назад не вернусь... І люди тут не по мені...
— Ну, поможи боже!
Подався Книш, і цілих два роки не було про його жадної звістки, — немов чоловік у воду впав,
Аж ось з місяць назад сусіль Дмитро до мене в хату...
— Що се ти вернувся?
— Отак, як бачите... самотою...
— А жінка, дочка де?
— В Криму... пропасниця з'їла... нехай вже царствують...
— Що-ж тепер діятимеш?..
— Якось житиму-доживатиму, свою постать дожинатиму...
— Не треба було зриватися...
— Говоріть-же... А все з дурного розуму... Забув, що там добре, де нас нема... Покарав господь за те, що свій рідний край покинув... Правду сказано: батька покинеш, так і сам загинеш.
І живе Дмитро, доживає, і все він той самий, — смутний, невеселий, понурий, незадоволений ні з чого... одно слово, як був, так і є "протестант".
1872 р.
Хутір Камінка,
Прилуцького повіту.
--— КІНЕЦЬ —--