Де ночує туман

Євген Шморгун

ЗАСВІТИЛАСЯ

Росла собі модринка. Бачив її частенько, та жодного разу не задивлявся. А оце іду і аж зупинився, здивований до краю: стоїть модринка, та й наче не та. Стоїть ошатна, осяяна якимось незнаним сяйвом. Гілочки підсвічені, видно кожну голочку. Усміхається, тільки усмішка та пробивається крізь тиху зажуру.

А все це він, вересень. Ніс у пригорщах жар, щоб пастухам картоплі напекти, та в поспіху загубив вуглинку-золотинку. Впала золотинка біля деревця, до самого стовбурця прикотилася. І почала модринка поволі й собі від стовбурця навсібіч золотитися, аж поки не засвітилася вся.

Восени так: одне дерево сяє-палахкотить, здалеку видно, інше — листя скине, так і не загориться. А от модринка засвітилася зсередини. І раптом стала особливо помітною її досі причаєна краса.

ГАРБУЗ

От чудасія: гарбуз на яблуні. Ніхто не підсаджував — сам здерся.

— Бач, примудрився! — каже Олег.

Гарбуз величенький, як баняк, в якому баба Параска варить підсвинкові картоплю. Гілляка аж нагнулася під його вагою.

— Як це він?

Я мовчу. Кусаю соковите яблуко і мовчу. Та Олег і не чекає відповіді. Йому й так зрозуміло: гарбузиння спочатку сп'ялося на тин, потім дісталося нахиленої гілляки і повилося по ній. На гарбузинні зацвіла квітка, з якої і зав'язався гарбуз.

А все ж незвично: серед білявих яблук отаке смугасте барильце.

Олег сміється:

— Хоч і виліз на яблуню, та яблуком не став. А мені щемно: це ж осінь уже завітала...

ОЗНАКА

Поспішаю.

За ніч випогодилося, у поблідлому небі ранкова зоря догоряє. А на дрімливій вулиці тільки тітка-підмітальниця шелестить зтьмянілим тополевим листям.

У мене справи, і я думкою біля них — поспішаю.

Коли це: дінь-дінь-дінь-дінь!..

Аж стрепенувся: та невже?!

Оглядаюся — так і є... Калюжка на тротуарі взялася льодком. Тітка мітлою шугнула — крижинки по камінню й задзвеніли. Виходить, уже...

Отак завжди: знаєш, що наближається зима, а помітиш її першу ознаку — здригнешся від несподіванки.

НА "О" ПОЧИНАЄТЬСЯ

Інна влітає до кімнати:

— Тату, вгадай, що я тобі принесла!

— Де мені вгадати! — відповідаю.

— Починається на букву "о",— підказує донька.

— Може, обруч?

— Який ти недогадливий: осінь!..

І кладе мені на долоню... великого лискучого каштана.

ТРЕТЯ

До села вели нову лінію електропередач і через ліс прорубали просіку. Вицілила ця просіка якраз на трійцю беріз, що вибігли з лісу на добру дюжину кроків. Довелося спиляти і їх.

Мені було жаль білокорих. Не один раз привічали вони мене, коли виходив з лісу натомлений бродінням по сосняках і мочарах.

Дві були красиві: гінкі, косисті, аж усміхнені. Восени стояли свічкасто, як намальовані. А третя геть нікудишня — куца,

горбата, ще й на згині здоровенна репана бородавка. Ця третя й на березу була мало схожа, така вже коряка-розкоряка, що й порівняти ні з чим. Навіть зрізана, вона так неоковирно впала, що ні підступитися, ні роздивитися.

Ті дві бензопильщик Кузьма обчухрав та відвіз на своє обійстя —

гарна купа дровець вийшла. А третю поволокли прямо на кострище, бо з нею й морочитися ніхто з лісорубів не захотів.

Коли це нагодився мій сусід Микола. "Ви що,— каже,— таку березу на вогонь?!" І витяг коряку з купи.

Хтось із лісорубів не стримався, уколов:

— Неси додому та й тішся.

— От спасибі! — не образився Микола.— Таки й понесу... Заходжу якось до Миколи, а в нього у вітальні на стіні висить

дивовижний таріль із такого візерунчастого дерева, якого ще не доводилося бачити.

Сусід помітив моє здивування.

— Подобається? — запитує і хитрувато на мене косує.

— Атож!..

— А це із тієї, бородавкуватої, що мало у вогні не згоріла... Виходить, ота третя береза теж мала свою красу, та ще й неабияку. А от розгледіти її було дано тільки йому, Миколі.

ЩО ШУКАЛА БІЛОЧКА

Білочка була якоюсь дивною: не гасала по деревах, як це їй належить, а спустилася на землю і край берега, коло самої води, стриб та стриб. Скочить, стане, пошарудить торішнім листям, а то й розкида його на всі боки і знову стрибне.

Це наш перший весняний виїзд. У лісі тиша і спокій. Хотіли було порибалити — не клює. Та от помітили білочку і спостерігаємо за нею з-під вільшини: цікаво!

Нарешті білочка запідозрила щось — і шурх у кущі. Так і не бачили її більше.

Ми вирішили подивитись, що то шукала білочка. Розгребли опале листя — а під ним тут і там ліщинові горіхи лежать. Розкусили одного-другого — ціленькі і дуже смачні. Це вони восени нападали. А білочка, бач, знає, де горіхи лежать.

Потім не раз ранньої весни шукали ми горіхи під ліщиною. І навіть у нашому міському парку цілі пригорщі назбирували.

СВІТЛИНКА

Той осінній день видався неймовірно похмурим. У полі за якусь сотню-другу кроків усе зливалося в сіре непроглядне місиво. Було холодно. Вологе повітря всотало їдкий, дошкульний приморозок. Рук з кишені не вийняти — пальці дерев'яніють.

Про такий день і не згадалося б, якби не ота світлинка. Вона несподівано, ніби перо жар-птиці, заясніла вдалині і владно поманила до себе.

Ішов до неї, а світлинка все більшала й більшала. То вися-вала спокійною білизною, то кришталево променилася. Ніби заблу-калі сонячні зайчики звідусіль збіглися сюди на переднівок.

А то був лужок, на якому росла трава тимофіївка. її забули чи не встигли скосити. І кожна травинка обледеніла, стала кришталево-блискучою. Від того й засвітився весь лужок...

Тепер навіть у найпохмуріший день я не втрачаю надії знайти світлинку.

ГАРНО!

Порпаюсь серед усякого дерев'яччя, дошку до дошки примоцовую. Капосний підсвинок вщент розвалив хлівця, тепер ось треба спинати знову.

Робота не клеїться. То цвяхів не знайшлося, довелось різне іржаве кривулля випростовувати. То раптом десь молоток запропастився. А тут іще погода аж додолу хилить — чи то мжичка, а чи вітер такий холодно-липучий, мов слизень.

Олег туди-сюди сновигає під ногами — не сидиться йому в хаті — і без угаву торохтить:

— Чого ви цвях забиваєте скраю, а не посередині?

— А нового хлівця свиня скоро розвалить?

— Можна, я сам оцю дошку приб'ю? Відмахуюся:

— Не заважай!

Хлопчик врешті зрозумів, що настрій у мене кепський — примостився збоку, мовчки позирає.

А де тому гарному настрою взятися? Чекав цього вихідного, щоб по гриби піти, вже й рюкзак звечора налагодив, а вийшло ось — порпаюсь у ломаччі.

Якби це хлівця з нового зводить, то не стільки вже тої мороки. А коли те струхло, те підгнило, а те ледь тримається,— спробуй зробити щось путяще. Он уже скільки часу голови не підводжу, а похвалитися нічим.

— Дядь,— чую,— дядь! Подивіться, як гарно! Повертаюся:

— Га? Що гарно?

— Ну, гарно. Все гарно...

Не можу втямити, про що він. День похмурий, як і був. Верби в бережку насуплені. Хіба що вітер ущух...

Хоча стривай: здається, потепліло. Звичайно, потепліло! Як для осені, то й дуже тепло... У вербах якась пташка чічівкає... По селу півні розспівалися, один поперед другого витинає... Димком запахло — діти, певне, картоплю печуть...

Гм, таки справді гарно!

Незчувся, як уже й собі щось під ніс мугикаю. І молоток веселіше цвенькає.

Дошка до дошки — уже й толк якийсь виходить. Ось як воно, коли гарно!

МАЛЬВА

Йшли вулицею. Коли це Інна мені:

— Поглянь, тату, яка вона — ого!..

Глянув — і собі не стримався від захоплення:

— Ого!..

То була мальва. Літо тільки починалося, а вона вже сп'ялася над штахетником і вив'язала велику рожеву квітку. І ця її невинно-дитяча рожева усмішка прикрасила всю вулицю.

Я ходив цією вулицею на роботу. Та за щоденним одноманіття" потроху перестав примічати мальву. А вона собі цвіла й цвіла., Як уже на осінь бралося, почув знову захоплене: — Ого яка!..

Неподалік двоє — хлопець і дівчина... дивилися на мальву Вона доцвіла уже до самого вершечка, і тепер рожевіла її остан ня квітка. Але як молодо, як сміливо і завзято рожевіла — НІ всю вулицю!

Ніби й не випадає людині заздрити мальві, але як тут н< позаздриш? От би й собі так звікувати!

РАНКОВА ПЕРЕВІРКА

Ластівки ладнаються в дорогу. Пробують і швидкість лету, і міцність крила: то у високості проносяться, то нар річкою, над самісінькою водою шуг та шуг. До вирію далеко а серпень ось-ось віджнивує — не загаятися б з тренуванням!

Спозаранку вожак скликає зграю на чергову перевірку. Вії за всіх в одвіті, тож, певно, хоче ще раз полічити підопічних, оглянути молоді виводки, розпорядитися.

— Шикуйсь! — лунає його команда.

— Шикуйсь! Шикуйсь!..— повторюють сотні пташиних голосів.

Розбуджений гамором, підхоплююся з ліжка, зацікавлено визираю у відчинене вікно: на дротах ближньої електролінії вишикувалися три довгі шеренги ластівок...

ЗАПИСИ

Свіжа пороша так багато розповіла мені про сьогоднішніх перехожих, коли я повертався забіленим парком нічної зміни!

Ось свіжі сліди довкіл ялини. У двох місцях валянками втопта но до твердого. Певно, якийсь дідусь милувався верхівкою нев'яні дерева, її гірляндами бурштинових шишок. Старим завжд вдосвіта не спиться...

Ось гострі каблучки вузеньких жіночих чобітків завернул до присадкуватої горобини, де з-під снігу яріють рясні грон. Жменя ягідок іскриться долі — бач, не дуже до смаку припалі

А ці два ланцюжки слідів повели до пташиної годівниці. То школярики йшли. І тепер там на їхню честь радо вицінькують синиці свою нехитру пісеньку.

Он та годівниця, певно, без гостинців, бо ні слідів д неї, ні пташок біля неї. У мене якраз із ночі залишився недоїдений бутерброд...

І тепер уже мої кроки карбуються на неторканій білині вранішнього парку.

...Природа завжди записує кожен людський крок, тільки на жаль, не завжди ці записи одразу помітні.

ЯЛИНКА

Були ми в лісі, якраз напередодні Нового року І натрапили на струнку ялинку. Такої красивої ми досі не бачили. Т ще й прикрашена.

— Отут, певно, лісові мешканці Новий рік зустрічатимуть!..-пожартував Олег.— А я думав, що так лише в казці буває.

А втім, на ялинці не було якихось особливих прикрас. Н гілках червоніли дві стрічечки, зав'язані бантиками, сріблилося кілька кульок з фольги, гойдався голубий метелик, зроблені з обкладинки учнівського зошита. Посередині ялинку оперізуває паперовий ланцюжок.

Може, тут недавно гралися діти, а може, мисливці, відпочиваючи, жартома все це повісили на ялинку. Але ж... наближався Новий рік, радісний Новий рік, і так хотілося вірити в чудеса!

— Якби знаття, то й ми б якусь іграшку принесли,— пошкодував я.

— А це я зараз!

Олег скинув рюкзак, добув кілька цукерок.

1 2 3 4 5