Дорога до Іліона

* * *

Камінь ще не встиг нагрітися після ночі, а в затінку стін то й зовсім прохолодно. І жінки холодком звідусіль тягнуться до джерела, щоб запастися на день водою.

Ось через агору * і далі по вулиці проходить Єлена, ледь схиляючись під вагою повної амфори, що тисне на плече.

Ксенон навмисне відступає за ріг будинку, щоб Єлена його не помітила. Коли це позаду — кроки. Аліферса несе. От іще!..

Ксенон поспішно нахиляється, починає повільно розв'язувати шнурівку на сандалії. Аліферс уже поруч. Ряхтить:

— Лоскоче, га? Хе-хе...

І то треба, щоб такий дурнуватий смішок був у чоловіка!

— Муляє, — буркає у відповідь Ксенон. — А тобі цікаво? Він перевзуває сандалію, вдавано витрусивши з неї надокучливий камінчик.

— Лоскоче,— мружить око Аліферс— Бачу, лоскоче...

— Сандалія муляє... А ти проходь, проходь своєю дорогою,— відсторонюється Ксенон.

Аліферс метляє візерунчастими полами білого плаща, навіть не збирається проходити.

— Я тільки своєю і ходжу. Хе-хе... На моїй дорозі мені не муляє і не свербить, як декому.

"Не інакше, як навмисне вичатовує,— думає Ксенон.— Ну ж і нюх! Це, певно, вважає, що на гарячому застукав, що я отак і розпливуся перед ним у зізнаннях. Еге, не на того натрапив!"

— В'їдливий ти, Аліферсе, як оса.

— Я що? Я, Ксеноне, тільки правду кажу.

— Нудить од твоєї казені.

* Агора— місце, де відбувалися народні збори

— Кого нудить, кому свербить... То вже таке... А все ж несправедливо на світі ведеться: скажеш, як є — так тебе вже готові загризти. Несправедливо. — Він скрушно зітхає, ніби й справді образився до глибини душі. Але тут же й знову хитренько мружиться: — От поясни, для чого кротові сонце? Він же все одно на нього не дивиться.

Ксенона аж перекошує: оце вже підступність то підступність! Виходить, Аліферс не просто вистежує, а ще й намітив його, Ксенона, собі у спільники. До чого докочується людина! Стараючись бути якомога спокійнішим, він удає, що не зрозумів:

— Ти про що?

— Про сонце.— Аліферс говорить довірливо, навіть палко.— Про те, що воно соколові більше потрібне, ніж кротові. Чи не так?

— Якщо маєш на увазі Єлену, то тобі не личить так одзиватися про її сліпого мужа.

Певно, таки проривається у мові Ксенона ота відраза, що сповнює душу. Бо в Аліферса миттю на обличчі з'являється знову маска єхидної байдужості, і він руками розводить:

— Овва, куди загнув! Я про сонце, тільки про сонце. Он бач, як висяює. Знає, що сьогодні свято. Гарний деньок буде, хе-хе... Гарний деньок... А тобі, кажеш, лоскоче? Ну-ну...

Щільніше обгорнувшись плащем, ніби йому враз стало холодно, Аліферс повагом прямує на агору.

* * *

Поставивши амфору з водою на невисоку кам'яну тумбу, що в кутку кімнати, Єлена роздмухує вогнище, сипнувши на ледь тліючі під попелом вуглинки жменю сухого маслинового листя, підкладає дрівця. Коли жовтаві язички полум'я веселіють і набираються сили, вона підсовує до вогню горня, щоб закип'ятити води.

Сонце зацікавлено зазирає в приміщення через вузенький віконний отвір, визолочуючи прямокутну латку на лаві. Саме на цій латці і вмощується Єлена. Знімає своє верхнє плаття-пеплос, починає штопати його — протерлося.

Гомерові думається своє. Звісивши босі ноги з тапчана, він неуважно перебирає струни формінги. І коли Єлена скаржиться, що геть зовсім зносився її пеплос, і якщо вона ще трохи походить у ньому, то вже й не буде чого зашивати, Гомер тільки згідно киває головою-

— Еге, зносився.

— А на маслини знову видався неврожай,— продовжує Єлена. Через хвилю зітхає: — Прогнівили богів, от Геліос і палить усе. Кажуть, біля Мілета земля так пересохла, що тріснула навпіл.

— Еге, кажуть.

— Оце прицінювалася до вовни — перекупники знову правлять дорожче на цілих три оболи.

— Еге, правлять,— луною вторить Гомер. Єлена насуплює брови:

— "Еге, еге..." Чого це ти від мене, як від мухи, відмахуєшся?

П'ять років живуть разом, а ніяк чоловіка сповна зрозуміти не може: то він веселий, ласкавий, балакучий, а то нахмуриться — і важко від нього два слова витягти. Ось і зараз якийсь набурмосений. Певно, знову підступається ота болячка, знову допікає.

Єлена закінчує штопати плаття, вдягає. Підсідає на тапчан до Гомера, обнімає за плечі:

— Дуже болять очі, так?

— Болять, Єлено.

— От горенько! Обіцяв жрець: поболять і перестануть, а воно бач яка воля богів...

Невже так і не буде кінця-краю Гомеровим мукам? Тож, здавалося б, рани давно загоїлися, чого ж їм боліти? А воно приступ за приступом.

— То, може, і не підемо на свято Деметри? — пропонує вона.— Посидимо вдома, га?

— Як можна не вшанувати богиню! — заперечує чоловік. І повторює своє улюблене прислів'я: — Це тільки для безсмертних — амброзія, а для нас, смертних, — зерно Деметри.

— Але ж твої очі...

— Та й Аліферс учора приходив, запрошував.

* О б о л — срібна, а пізніше мідна монета в стародавній Греції.

Єлена розуміє: свято Деметри — то таки свято! Сьогодні на агорі зберуться майже всі жителі поліса. Навіть немічних старців приведуть під руки і посадять на застелені овечими шкурами високі кам'яні лави, щоб їм зручно було дивитися на богоугодні гуляння. Дівчата і юнаки, прикрасивши міську площу вінками та гірляндами квітів, принесених з довколишніх лісів і лугів, снопами ячменю та пшениці, пучками всього, чим тільки багаті тутешні поля, городи і сади, будуть привселюдно відтворювати одну з тих священних історій, які споконвіку з молоком матері входять у душу кожного елліна. І будуть багаті жертвоприношення на вівтарі Деметри, і лунатимуть священні гімни, і буде творитися чимало інших справ, гідних для вшанування могутньої і великої богині, яка дає родючість землі і без чиєї благотворної сили ніщо не зростає ні в лісах, ні на полях, ні на луках.

Свого сусіда, Аліферса,— одного з розпорядників свята і чи не найзнатнішого чоловіка в їхньому полісі — Гомер вважає другом. А як відмовити другові? Та й співати на такому святі в присутності всіх кращих мужів поліса — це почесно для кожного аеда-співомовця.

Але ж...

— У тебе вигляд, Гомере, такий похмурий.

— Це не від того, що очі болять. До болю я вже звик. Тут інше.

— Інше? А ти поділися — легше стане. Гомер мнеться. Гомерові явно важко говорити.

— Тому й гризота на серці, що не хотілося б тобі зараз, у святковий день, про це казати.

Єлена насторожується:

— Щось трапилося, так?

Він відкладає вбік формінгу, бере Єленині руки, переплітає її пальці зі своїми. Єлена знає: так робить Гомер тоді, коли хвилюється і коли особливо хоче відчувати і розуміти її, Єлену.

— Слухай, — чомусь переходить він майже на шепіт.— Слухай і постарайся розсудити правильно... Пригадуєш, коли я склав свої перші пісні і співав їх для гурту пастухів? Я тоді дуже боявся, що мене осміють. Дуже боявся. І от як я закінчив співати — усі мовчали. І подумалося тоді: "Все! Зараз підхоплюся, розіб'ю формінгу і втечу". Ще якусь мить протягнулося б те мовчання — так воно й сталося б. Але тут враз ти вигукнула: "Гомере, ти справжній аед!"

— Ті слова і зараз можу повторити.

— О, то були не просто слова — то була для мене звістка про моє власне народження... А потім я ходив на війну і повернувся сліпим. І моє життя стало нестерпним. І ти принесла мені формінгу, сказала: "Грай, Гомере, ти ж аед!" Пригадуєш?

— Пригадую,— мовить Єлена. Вона не може втямити, для чого чоловік розпочав оцю розмову і до чого він веде.

— А ще потім ти відмовилася вийти заміж за мого друга Аліферса, сина самого Антіноя — найпершого мужа нашого поліса, і прийшла до мене за дружину... Я, безпорадний сліпець, син загиблого воїна і бідної прядильниці, яка кожну жменьку вовни виважувала на шальках терезів по десять разів, щоб не прорахуватися, щоб хоч щось заробити на прожиток, я став чоловіком першої красуні, першої нареченої міста!

— Гомере!

— Не перебивай. Я знаю, що кажу, бо ж не од роду сліпий... На щастя, не од роду сліпий... Тоді я відчув себе найщасливішою людиною Еллади. А водночас — і най-нещаснішою: чим я міг віддячити тобі, Єлено, за твою любов, за твій вчинок?! А ти сказала: "Складай пісні, Гомере, я цього хочу!" І я складав. Я жодного дня не розлучався з формінгою. Мені так хотілося хоч у пісні бути гідним тебе. Боги змилостивилися і вінчали мене словом, і дали мені натхнення. І мої пісні люди стали слухати. І зараз усі в полісі кажуть: "Ти, Гомере, великий аед"... Уважно слухаєш, Єлено?

— Так.

— І теж вважаєш, що я великий аед?

— Я це завжди і всім казала.

— Дякую, Єлено. Знай, яку б я не складав пісню, вона більше твоя, ніж моя... Та зараз я задумав нову, велику пісню. Все, що я складав досі,— ніщо у порівнянні з нею. І вона не схожа на ті, що складають інші аеди. Мені розпирає груди бажання заспівати її. І я чую в собі сили, відчуваю, що зможу, зможу, зможу!.. Хочу розповісти, як колись під Іліоном 3 хоробрі ахеї4 воювали з троянцями. Не так розповісти, як у теперішніх піснях співомовців. А так, як я знаю: щоб за словами дзвеніла мідь мечів об лискучі щити, щоб торжествували переможні кличі героїв над розпачливими зойками боягузів, щоб усе було так, як воно насправді буває — і до бою, і під час бою, і після бою. Я хочу, щоб той, хто слухатиме пісню, ніби сам був присутній при тому, про що розповідається...

.

4 Ахеї — спільна назва греків.

5 І л і о н — друга назва Трої за ім'ям її засновника їла

Досі він так ніколи не говорив. І чим далі, то Єлена все більше відчуває, що неспроможна вникати в зміст його слів. Бо вони накочуються, накочуються, як гірська лавила, а в тій лавині клекотить потайний грім. І стривожена, і заворожена, вона сидить принишкло, мов горлиця на маслині.

— ...Слухаєш, Єлено?

— Так, так,— ледь шелестить устами.

— Я довго не зважувався самому собі признатися, що замахнувся на таке. Нарешті рішився — попросив у богів поради. І сам великий Зевс благословив.

— Ти що?!

— Правда, Єлено. Пригадуєш, ти повернулася вчора опівдні з поля і сказала: "На небі жодної хмарки, і раптом грім загримів". То я тоді молив у богів благословення, і Зевс почув мене.

— Гомере!..

— І тепер уже не відступитися... Отак... Він стискує її пальці до хрускоту. Видихує:

— Допоможи мені, Єлено. Ходи зі мною до старого Іліона.

Аж тільки тут до Єлени доходить, що то за грім клекотів у тій лавині.