Приязнь

І

На призьбі під хатою у Мартохи Білашихи сидить мале дівча, з’юрдившись; бліде, жовте личко аж підпухло, а сиві очі якось побіліли; трясеться нещасне і від пропасниці й від плачу, бо мати саме набила, а тепер стоїть коло одвірка з прутом в руці та ще й приказує:

— І била, і ще битиму! от не сиди-но мені тільки в хаті, от побіжи-но мені ще раз до лісу з панною, то я об тебе віника обламаю! Казала я тобі, не лазь по сонці! Так от же буде лазити, поки знов її трясця вхопить!

— Та хіба воно од сонця? — озвалась крізь сльози мала Дарка.

— А то ж од чого, дурне верисько?

— Панна казали — з болота та з комарів…

— З комарів? Чи ти скрутилась, чи що, із твоєю панною? Чи то мало кого комарі кусають…

— Таж і по сонці всі ходять! — не вдержалась-таки Дарка, хоч знала, що мати не терпить "язикатих".

— От не мовчи-но мені, от тільки не мовчи, я-а-а-а тобі! — скрикнула Мартоха й замахнула різкою, а Дарка зібрала остатню силу та й чкурнула від матері поза городдям на пастовень, що коло панського садка, прищулилась у вільхах, сидить і хлипає та чекає, чи не надійде її подруга й однолітка панна Юзя.

Часом Дарка так і до смерку ждала, а Юзя не приходила, не могла вирватися з дому, але здебільшого, хутко чи не хутко, приходила-таки товаришка вірна, і тоді вони сідали поруч у кущах, обидві тоненькі й пожовклі від пропасниці, і гірко скаржились одна одній на свою хатню неволю та справувались межи собою, хоч більше Дарка панні докоряла. Так і тепер Дарка почала "вичитувати" панні, ледве тая прийшла.

— Чом ви-те, панно, не вийшли зараз по обіді? Я вже тут чекаю, чекаю, аж мені нудно, а додому йти боюся, мати знов наб’ють, як ви-те не вбороните.

— Та коли ніяк не можна було, — виправдовувалась Юзя, — по обіді зараз дідуньо казав йому газету читати, потому я бабуні нитки мотала, а там мусила таткові рахунки свої зробити та з мамою французьку книжку читати.

— Овва! А ви-те чом не втекли?

— Та як же я втечу?

— А так, як-от я: втечу, і вже!

— Е, тобі що іншого, тобі не кажуть учитись, ти собі можеш гуляти, — задумливо промовила Юзя, немов сама до себе, дивлячись у далечінь.

— Еге! нагуляюся — з Пріською на руках! — палко і немов ображено відмовила Дарка.

— І як ти тую Пріську носиш? вона така важка! — так само задумливо говорила панна, тільки звернувши погляд на Дарку, — ти б сказала матері, що ти не можеш, що ти слаба, вона б тобі позволила не носити Пріськи.

— Мати того не питають. Вони кажуть: "Як з панною по лісах ганяти, то не слаба, а як дитини глядіти, то тебе нема!"

— І чого ти повинна тую Пріську глядіти?

— А ви чого дідуневі газету читаєте?

— Бо… бо дідуньо на очі слабий, він сам не може.

— А бабуні нащо мотали нитки? Бабуня ж не слабі.

— Бабуня гнівалась би.

— Ото мені біда! Нехай би собі гнівались, — я б на те вважала? Я б і від рахунків утекла і тую книжку французьку геть закинула, якби так на мене.

— А чому ж ти кужеля не кидаєш? Чому від гусей не втікаєш, як заставлять пасти?

— Ну, бо наб’ють, як покину, а вас же зрода не б’ють, чи ж не правда?

— Та… правда… — з тихим зітханням промовила панночка, і її сиві, як і Дарчині, очі зайшли смутком; вона похилилась, як вербичка. Дарці стало шкода лагідної тихенької панночки, вона раптом зважливо підвелася і мовила веселим голосом:

— Панно, ходімо до Ривки на гойдалку, там вже досі ваші дівчата зібралися!

Але панночка хилилася ще нижче.

— Ні, Дарко, я не можу більше ходити до Ривки…

— А то чому?

— Якби ти знала, що мені вчора було за те, що з тобою ходила гойдатися до Ривки…

Дарка вжахнулась:

— Ей, чи ж били?

— Ні, не били, — панночка блідо всміхнулась, — а нехай би вже ліпше били… Бронек увечері при гостях дратував мене, що я з жидівками кіз дою, а з хлопками свині пасу. Він, подлий, сам нас підглядав, сам все таткові розказав, а тепер ще й сміється… А я зовсім кіз не доїла, неправда його, тільки гойдалася! — Юзя починала хлипати.

— А він доправди бачив, як ви-те з нами позавчора свині пасли? — цікавилась Дарка.

— Я не знаю, може, й бачив. Що ж я вже зроблю?.. Тепер мамця плаче… і бабуня гнівається… і татко каже, що мамця через мене захорує… я не можу… я не знаю…

Дедалі за слізьми нічого не можна було розібрати з Юзиної мови.

— Панно Юзю! — почувся з садка тонкий голос панської покоївки, — панно Юзю! До гарбати! Мамуня гніваються! Панно Юзю!

А тут і Дарчина мати голос подавала з свого дворища:

— Дарко! Дарко! А не прийдеш ти до хати? Холеро! Дарко! Дарко!

Мала Пріська долучала і свій голос до материного.

— Ой, побіжу вже, а то гірше битимуть! Йдіть, панно, й ви-те додому, — он кличуть, — не біжіть за мною, ще й на вас насварять.

Але Юзя таки бігла за Даркою.

— Ні, я з тобою, я з тобою! Не дам бити, я не хочу! Я скажу вдома, що не чула… що вчилась… коло кроликів була… я не дам тебе бити!

Задихані, бліді, а не червоні, від швидкого руху, прибігли обидві дівчинки на подвір’я до Дарчиної матері.

Мартоха стояла на воротях з прутом в руках і саме в той час, як Дарка хотіла прошмигнути повз неї до хати, вона вхопила дівча за руку і замахнулась прутом, але Юзя повисла на її правиці, і Мартоха мусила спинитись, щоб не затяти ненароком панської дитини.

— Пустіте, панно, оступіться, не бороніте її, ви-те не знаєте, що то за холерна дівчина!

— Не пущу! Ви не смієте її бити! — здавленим голосом перечилась Юзя, і її бліде личко вкривалось нерівними рожевими плямами.

— Не смію? А то чому? — гукнула Мартоха. — Отакої не бий, то до чого вона розпаскудиться!

І Мартоха пробувала ворухнути рукою з прутом, все-таки вважаючи, щоб не штовхнути Юзі, тимчасом як Дарка пручалась, надіючись втекти, поки там розмова скінчиться.

Юзя здавила скільки сили Мартоху за руку.

— Неправда, не розпаскудиться! Дарка й так все робить для вас… А чого вона повинна все робити? От не схоче і не буде! — закінчила Юзя розпачливо дзвінким голосом.

Мартоха споважніла й насупилась.

— Ви-те, панно, не вчіть мені Дарки такого. То, може, там у вас, у панів, такий звичай, щоб дитина матері не слухала, а в нас того нема. Чи то я на те над нею ночей не досипляла, собі од рота хліб одривала, щоб мені якесь дармоїдисько в хаті росло? Я на те маєтків не маю. Та я ліпше її заб’ю, а дармоїди мені не потрібні.

Тут Мартоха вирвала свою руку від Юзі і так потягла Дарю прутом, що та аж звилася з болю.

Дарчин крик покрився голосом Юзі, що впала додолу, трясучись і кидаючись, як непритомна, та лементуючи.

Від панського двора надбігла покоївка. Пані, Юзина мати, почула з рундука Юзин крик і послала дівчину, щоб зараз завела панночку додому, але Юзю прийшлося скоріш нести, ніж вести. Дома дівчинку зараз роздягли і поклали в ліжко, бо в неї почався напад пропасниці.

Юзя лежала, укрита двома ковдрами і хутром, вся посиніла від холоду, що проймав її і тряс до болю, до млості. Проте вона все слідкувала очима, як татко ходив з кутка по кімнаті та все вичитував їй за неслухняність. Чутно було по голосу і видно по очах, що він щиро жалував свою хвору дитину, а все-таки й щось прикре, дражливе прокидалося в його словах: "От завжди так, — не слухаєшся, бігаєш, куди не потрібно, поки захоруєш, а потім возися з тобою!" Теє "возися з тобою" боляче різало Юзі серце і вона думала: "Та я ж і не прошу, щоб зо мною возились… я б ліпше пішла до Дарки на сіно, там би й перележала без ваших ковдр та без хіни… хоч би не гриз ніхто!.." Тільки вона не сміла того вимовити, бо вже й так мама зросила геть-чисто одну хусточку слізьми, сидячи мовчки над Юзею; вже й так бабуня казала принести ароматичного оцту та олівців від мігрені, а дідуньо з великим притиском розпочав знов мову про те, що вже крайня пора взяти до Юзі гувернантку, а то дитина дедалі зовсім "схлопіє". Мама давніше було завжди брала Юзю під свою оборону, доводячи, що вона не може допустити чужу людину, гувернантку, справляти материнські обов’язки коло Юзі. Але на сей раз мама тільки плакала, та вже не перечилась.

Юзю з холоду кинуло в пал. Таткова постать порушувалась, немов у тумані, голос долітав уривками, і Юзя вже часто не могла розібрати, чи то Мартоха кричить десь надворі: "Мені дармоїди не потрібні!", чи то знов татко вимовляє: "Захоруєш, а потім возися з тобою". Дедалі сі різні слова злилися докупи: "Возися з дармоїдом!" — і Юзі було так гірко, немов вона була винна проти когось чи, навпаки, хтось проти неї завинив. Її гаряча, хвора голівка не могла того збагнути, а примара-пропасниця несла її геть з покоїв, з двора до Дарки на сіно…

II

З того всього вийшло, що до Юзі, невважаючи на її сльози, просьби та обіцянки бути "гречною", згодом взяли-таки гувернантку, але за те бабуня сама пішла до Мартохи Білашихи і рішуче "поговорила" з нею, щоб вона "не робила авантур", себто не била Дарки, принаймні не доводила б до галасу і прилюдного бешкету.

Мартоха зрозуміла ту "розмову" за наказ, — як же інакше розуміти панські "розмови"? До того ж Мартоха була найближча панська сусідка, а її родина найубожча в селі, то їй таки конче випадало не в одному "послухати" панів, щоб не втратити сусідської ласки. Якби не поденна робота в дворі та на панських ланах, то хтозна, як би Мартоха прожила з дрібними дітьми за своїм "п’яницею-недбалицею", що запродував лихварям збіжжя ще в накоренку і перевів увесь Мартошин посаг пусто-дурно на жидівську користь. Правда, Мартошине жито не раз висипалось нежате, Мартошині коноплі марнувались нетіпані через панську роботу, бо вже Мартоха мусила йти чи в пору, чи не в пору, коли тільки кликали. Та й за тую "совину" (так Мартоха звала хіну), що стара пані давала для Дарки, і за стареньке шмаття з паненят для малих дітей, і за маслянку та сироватку від панських корів, за все випадало не раз "послухати" панів, коли не роботою, то чим іншим. Адже й після сеї "розмови" пані дала-таки теї "совини" для Дарки, а "порошків від живота" для Пріськи, ще й наказала прийти до двора взяти дещо старого з панича Бронка для Мартошиного Івана, а при тій нагоді й "послухати" трохи: пограсувати стежки в саду, бо челядь вся в роботі, а на вечір мають приїхати гості, то стежки мусять бути чисті.

— Та добре, прошу пані, я вдух, от таки зараз і прийду, — сказала Мартоха, поцілувала пані в руку за лікарство і відпровадила її за ворота, ще й надвела трохи вулицею, для пошани.

У Мартохи двоїлось почуття: і дражнило її панське втручання в її родину, і підлещала панська ласка до її дитини; вона не раз перед багатими сусідками, немов ненароком, споминала, як то панна аж захорувала за її Даркою: "Вже ж вона й любить мою Дарку, Господи, як рідна сестра! Вже нема їй другої такої на всім селі!" Багатирки надимали презирливо губи, а Мартоха думала: "Заздростять!"

Провівши пані, Мартоха вернулась до хати й кликнула Дарку.

— Йди й ти, недоторкана!

— Куди? — обізвалась Дарка, що сиділа з Пріською на полу, ще жовта після нападу пропасниці, але вже не гаряча й прочумана.

— До двора, — відповіла мати, — я буду стежки грасувати, а ти замітати.

— А Пріська?

— Як то ти за Пріську журишся, чи ба! Як до роботи, то й за Пріську згадала!..