Аероград

ХАЙ ЖИВЕ МІСТО!

Небо, хмари, літак.

То піднімаючись над хмарами, то пронизуючи їх, мов стріла, летить він на схід. Невимовної краси картини розкриваються перед льотчиками. Радянська земля пропливає перед ними без кінця й краю — Волга, Уральські гори, зелена сибірська рівнина. Байкал.

Прощай, мама, вот тебе моя рука. Улетаю я на Тихий океан...

Разом з гармонійним гулом мотора чується пісня льотчиків.

Співає пілот Володимир Глушак і бортмеханік Добронравов.

В океане корабли мои плывут,

За кормой гремит могучая волна,

Там друзья мои, товарищи живут, Небывалые возводят города.

ХАЙ ЖИВЕ МІСТО АЕРОГРАД, ЩО ЙОГО НАМ, БІЛЬШОВИКАМ, НАЛЕЖИТЬ ЗБУДУВАТИ НА БЕРЕЗІ ВЕЛИКОГО ОКЕАНУ!

На високому березі Великого океану, там, де кінчається наш материк, що зветься в підручниках географії Старим Світом, у дрімучій тайзі, на галявині, вирубаній на вершині сопки, грає великий симфонічний, оркестр. Це наш оркестр. Невідомо точно, чому він тут, але відчувається, що настав час заграти йому саме тут, на далекій нашій окраїні.

ПОМІЖ БЕРІНГОВИМ МОРЕМ, ДЕ ГУЛЯЮТЬ ВЕЛИЧЕЗНІ ГОРИ ЛЬОДУ ТА КИТИ, І ГИРЛОМ РІКИ АМУРУ.

Ріка Амур улітку і взимку, коли вона схожа не на ріку, а на безбережну снігову пустелю. Довгі ряди літаків на снігу.

ЧЕРЕЗ АМУРСЬКИЙ КОРДОН НЕСУТЬ ЧУЖІ ЛЮДИ ДИНАМІТ — ШЕСТЕРО РОСІЯН, ДВОЄ НЕРОСІЯН.

Ідуть вони звіриними стежками, то з'являючись з темних нетрів тайги, то зникаючи в зеленій пучині. Помітили ми їх чи ні? Помітили.

УВАГА! ЗАРАЗ IX УБ'ЄМО!

Ось показалися вони на галявині і знову ховаються в нетрях.

БІЛЯ БЕРЕГІВ ЯПОНСЬКОГО МОРЯ.

Проносяться по морю наші торпедні катери, залишаючи за собою довгі піняві сліди.

СКОРОЧУЄТЬСЯ СТАРИЙ СВІТ І ЗВУЖУЄТЬСЯ ВЕЛИКИЙ ОКЕАН.

Над далекосхідними хвилястими просторами, хмарами і над туманами летить з Москви літак. Як далеко все, як далеко!

Чути пісню пілотів:

Самолеты над туманами плывут,

На броне у них советская звезда,

Там друзья мои, товарищи живут, Небывалые возводят города...

Летять по морю торпедні катери, залишаючи за собою величезні піняві сліди.

ТАЙФУН ІДЕ З ЯПОНІЇ.

В Японському морі бушує тайфун. Шумить на сотні кілометрів приморська тайга. З тріском падають на землю високі кедри. Старий ільм, розколовшись, упав на верхів'я лип і пробкових дубів.

З берданкою за плечима Степан Глушак, батько пілота, стріляє з маузера в порушників кордону.

Ще до революції, коли він разом з гольдом Дерсу Узала служив у знаменитого Арсеньєва провідником по нетрях Уссурійського краю, вже тоді тайгові китайці прозвали його Тигровою Смертю. Це першокласний старий мисливець і слідопит.

Ось стріляють у нього семеро чужинців. Стріляють похапцем, майже не цілячись, невпевнено і розгублено, ніби відчувши раптом, як нахабно насміялась з них доля, що звела їх в неосяжному океані лісу з цією людиною.

Коли Глушак убив наповал п'ятьох, двоє кинулись тікати.

Тікають день і ніч. І ще день і ніч.

Кидають непотрібну зброю, сумки й важкий одяг.

Повзуть на сопки, котяться в урвища, падають в струмки, перелізають через трухляві стовбури повалених дерев.

В'язнуть у болотах, задихаються від безсилої люті і страху.

Глушак іде по п'ятах.

Якось одного разу на привалі, сидячи біля вогнища, ми спитали Глушака:

— Чи багато ви за своє життя вбили ведмедів у тайзі?

— Багато.

— Тисячу вбили?

— Тисячу? Тисячу вбив,— відповів він тихо й подумав: "Тисяча, мабуть, набереться".

— А тигрів?

— Тигрів п'ятдесят шість. Це точно. П'ятдесят шість так, звичайним способом, і двадцять чотири живцем піймав для звіринців. Усього бувало в житті.

Ось який це стрілець і ловець.

З'явившись зовсім тихо серед хащів горішника, ли-монника й бояришника, він раптом зупиняється і увесь перетворюється в слух. Нічого не чути... Далі. Де ж вони?

Ось! Скотившись у яр, що заріс диким виноградом і актинідією, диверсанти прощаються один з одним і швидко розповзаються в різні боки.

З темної хащі знову з'являється всюдисущий Глу-шак. По кинутих речах і по інших — одному тільки йому відомих — прикметах він точно вже знає, що перед ним японці і що від поганого харчування в них зіпсовані шлунки, що один з них набагато вищий за другого і що несли вони динаміт для диверсій в шахтах Сучана.

ДАЛЕКО ВИДНО ЛЮДИНУ В ТАЙЗІ, ХТО ВМІЄ ЧИТАТИ ТАЙГУ.

Півстоліття несе Глушак службу в тайзі. Ось він доганяє одного з диверсантів. Під великим корчем давно поваленої тайфуном піхти, серед сушняку і заростей лимонника та чортового дерева, диверсант зупинився. У нього вже не вистачає сил перелізти через покритий мохом стовбур поваленого дерева. Важко і голосно дихаючи, блідо-зелений від виснаження і бігу, весь в поту, він озирається. Глушак стоїть за п'ятнадцять кроків, тримаючи ствол маузера на зігнутій лівій руці.

Розчепіривши руки і увесь схилившись уперед, диверсант довго вдивляється в свого переслідувача. На губах у нього кривава піна: від п'ятиденного бігу лопнули судини в легенях, але він не помічає своєї крові.

З непередаваною незрозумілою посмішкою, хитаючись від виснаження, він питає Глушака по-російськи тихо і зловісно-жалібно:

— Я умираю?

— Так. Абсолютно точно.

— Дай мені...— йому важко говорити. Слова вилітають з його вуст з поривчастим хрипом.— Дай мені сказати перед смертю кілька слів.

— Даю,— тихо і спокійно відповідає Глушак.

— Ай! Ай!! Як ненавиджу я твій спокійний тон!.. Будь ти проклятий!!!

— Чого ж ти сердишся, дурнику? — Глушак ображений.

— І увесь твій край, і нація твоя, твій спокій... вся тайга — мільйони кубометрів! І риба, і краби, і трепанги, і вугілля... Ні?!

З гарячковою швидкістю вийняв він з кишені маленьку книжечку, де записані потрібні йому статистичні дані про Примор'я, і, тикаючи в неї тремтячим брудним пальцем, вперся в Глушака блискаючим ненавистю поглядом. І здається він в цих неосяжних тайгових нетрях крихітним загнаним звірком і одночасно сильним і злісним ворогом. Від усього його куцого єства, від поривчастого дихання, від кожного слова, вимовленого по-російськи з чужим акцентом, віє сліпою, темною пристрастю.

— Японець я і самурай,— він знову люто постукав пальцем у свою книжечку. Слова зриваються з його вуст, мов постріли з розпеченого ствола кулемета.— ...І нафти мільйони тонн, і мідь... і звір, і хліб... і всі міста від моря до Байкалу... Ні?!

— Не вийде ніколи.

— І влада, якій служиш ти!.. Я умираю? — Диверсант хихикнув тоненьким фальцетом і вищирився в жахливій посмішці. Заблищали міцні зуби. Далі він вимовив слова зовсім не такої вже простої людини, якою здавався напочатку:

— Сьогодні розлетілися в прах Сучанські шахти...— Диверсант показав на ручний годинник. — Сьогодні!.. Так... Мій динаміт... Мовчиш? Чого ти мовчиш?

— Що говорити? — відповів Глушак, пильно розглядаючи ворога.— Статистика твоя, признатись, вірна і в цілому, і в деталях. У своїй загибелі ти розписався без помилок. А динаміт я підібрав на тому тижні і закопав у тайзі. Закопані і динамітники, всі п'ять.

Заметушився самурай біля корча і тихенько завив високим фальцетом.

— Ну, годі вертітись,— у голосі Глушака чути суворість.— Спокійно! Стріляю!

П'ять днів шукав потім Глушак останнього диверсанта.

Пейзажі змінювалися по долинах, сопках і узгір'ях легендарного Примор'я, один від другого глухіший і таємничіший. Немає нічого в світі, схожого на це побережжя.

Тільки на шостий день, дослідивши тайгову ріку, звірині й мисливські стежки, помітив Глушак вдалині людську постать. На одну лише мить крихітна, не більша за муху, майнула вона перед ним і зникла.

Зникає й Глушак у тайговій хащі.

Вийшовши з-за стовбура могутнього кедра, Глушак зупиняється, до краю зосереджений і чіткий. Перед ним невелика зимівля, яких чимало розкидано в нетрях Примор'я. Це темний дерев'яний зруб з плоским земляним дахом, що поріс травою і мохом. Ніяких слідів перебування людини — все так заросло, переплелося навколо. Тиша.

— Зараз увійдемо й уб'ємо,— думає вголос Глушак, приготувавшись до дії.

Хто буде тут убитий? Ніби нікого немає і всередині зимівлі. Ні, є або, в усякому разі, хтось був: ось звірині шкіри на стіні, ось мисливське знаряддя, ось голова ізюбра з гіллястими пантами, ось рушниця. Обережно... Ось двері...

Раптом двері з тріском розчиняються від удару ззовні.

— Виходь! — грізно гукає Глушак.

В чорному отворі на порозі зимівлі швидко з'являється з берданкою в руках Худяков, ровесник і друг Глу-шака, мисливець і звіровод. Від несподіванки обидва зблідли. Одночасні схвильовані вигуки.

Глушак. Василь?! Ти?.. Стій!..

Худяков. Степан? Стій, стій!..

Глушак. Господи, трохи гріха на душу не взяв!..

Худяков. Степане Михайловичу! Ну що ти, що, що, що?

Глушак дивиться на друга з дуже складним почуттям задоволення, суму і співчуття і говорить наче у відповідь своїм думкам і міркуванням:

— Так, старію... Не те вже око... Скажи, ти нічого тут не помітив?

— Ні.— Худяков витримав пронизуючий погляд Глу-шака, але в цій короткій глухій відповіді Глушак відчув щось на зразок: "Ні, не скажу вже я тобі правди. Ніколи вже не скажу". Глушаку стало сумно.

Пропустимо дальші запитання і відповіді двох старих, перевірених довгими роками, майже чи не з дитинства, друзів. Прислухаємось ще раз до першого запитання. Ось вони обидва стоять перед нами пліч-о-пліч, один з маузером, другий з берданкою — тайговики. Як багато спільного було в них. Вони не тільки думали, навіть говорили одними словами.

— П'ятдесят літ нашої дружби прошуміли в тайзі, як один день. І щодня дивлюсь, і не надивлюсь, і все питаю себе: чи є ще на світі така краса і такі багатства?

І обидва відповідають разом:

— Ні! Такої краси і таких багатств немає на світі. Глушак. Скажи мені, друже, ти нічого не помітив? Худяков. Ні.

Що робити Глушаку? йти?

І ось Глушак іде... Але й відходячи, він зупинився ще раз кроків за півтораста і ще раз гукнув своєму другові:

— Василю Петровичу! Пам'ятаєш нашу юність? Ще хлопчиками!.. Я убив тоді п'ятого тигра і врятував тобі життя. З того часу гольди прозвали мене Тигровою Смертю. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю!

— Так ось, цими днями прилітає з Москви мій син. Він пише, що десять тисяч кілометрів — це вже близько! Ми вже близько, Василю Петровичу! Пробиває молодь до океану новий шлях. А на березі, де я того тигра... пам'ятаєш?., будується місто Аероград! Він пише, що це місто визначить наше життя на Тихому океані.