Тризна

Стій, Лук'яне! Бережись!

Не потурай гарячому свому серцю!

То не батько й мати дивляться на тебе з вікна!

То ворожі кулемети у твоїй хатині, і вже біжать до них вороги! Вони вже ціляться в тебе, Лук'яне!

Забирай вліво ескадрон, вліво приймай, через дядьків город!

— За Радянську Вкраїну! Ах, Лук'яне!..

Неначе не на сільському майдані у бою, а десь у казці чи у пісні дванадцять куль впилось Лук'яну Бесарабу в груди, тринадцята коню. Так і шарахнулись вони на молоду траву обоє і з ними товаришів десятків добрих з два. Лук'ян ще перевернувсь якось разів чотири, випустив шаблю і зразу захропів, мов після доброго вина з музикою, гучними бубнами і молодецьким танком.

Над кіньми вився дим, як над огнями. Лилася кров червона на зелене. Крякали міни, і коні повзали, рвучи попруги й ламаючи хребти пораненим і мертвим хазяїнам своїм. Лунали прокльони, хрип, і стогін, і рев аеропланів, і височенний тонкий зойк пораненої кінської душі.

Бурею пронісся ескадрон на захід. Команду заступив військовий комісар Пантелемон Труба. Злетів з коня бомбометатель Вернигора Трохим. Двома гранатами розніс ущент Лук'янову хату разом із німцями. Бій покотився далі на село.

Розвіяло весняним вітром куряву і дим, і серед праху хатища й ворожих трупів неначе виросла з землі велика піч з розбитою трубою і зблідла вся, і побіліла, немов застигнута на самоті немолода вже бідна гола удова. Здивована й ображена, вона дивилася на світ своїми темними сумними пічурками, де колись, ще в дитинстві, Лук'ян сушив онучі.

Біля голої печі неймовірно близько розквітали вишні. З-під розкиданих брудних руїн, з чорного льоху, з-під землі вилізало на світ троє змучених довгою темрявою людей — Лук'янів батько, мати й невеличкий його син Михайлик.

Весняне сонце зразу засліпило їм очі. Вони піднесли голови в бік печі, до сонця, й заплакали од щастя.

— Пошли вам, боже, щастя й здоров'я, діточки наші, визволителі,— плакала зворушена до краю стара Тетяна Бе-сарабиха, звертаючись до бійців.— Чую, що йдете ви, а не бачу, осліпла од темряви. Не бачила без вас отутечки ні весни, ні великої води весняної. Зайдіть же до хати, одпочиньте трохи,— показувала вона в бік хатища.

Бійці проходили чи пролітали на мокрих конях мимо, не звертаючи уваги на Тетянине запрошення. Вони ще не вийшли з бою. Очі їх дивилися ще далеко вперед і горіли лютим огнем. Всі вони ще були у тому несамовитому стані готовності щохвилинно впасти мертвим чи вбити, коли людина ще не цілком при собі. Вони були немов у якомусь жару.

Але радість перемоги почала потроху прояснювати людські чола. Бійці вже привіталися з народом і помагали вилізати з погребів і ям.

— Драстуйте, мамашо! Ну, як же ви тут? Живі?

— Драстуйте! Христос воскрес! Спасителі ви наші... З темних льохів, з брудних ям, з-під зруйнованих печищ

вилізали землистого кольору, чорні, погано одягнені люди. Довго сиділи вони в льохах, довго продивляли очі на небо, виглядаючи порятунку. Довго жили вони по той бік дозволеного людськими законами.

Багато бачили вони такого забороненого для людських очей, що не забудуть і потомки в віках. Якесь невимовне тавро жаху, й скорбот, і того, що лежить за межами обурення і відчаю, упало на них, припечатало і не зникне вже, як прокляття долі, до самої смерті.

Багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва, ушкодження й рани людські.

Люди оглядалися серед своїх пожарищ, шукаючи очима хат, і протирали очі, мов у сні.

— Доброго здоров'я! Чом не радо стрічаєте?— крикнув у натовп веселий кіннотник Семен Щербина. У Семена була розбита голова, і ліву руку знову пробило йому, як він казав, на старому місці, але він уже був перев'язаний і не переставав радувати світ своєю присутністю.

— Здорова, дівчино! Чого похилилась?

Коло розбитої хатини стояла мовчки жінка молода. Не кинулась вона з сльозами радості до визволителів, не привітала братів. Вона тужно дивилась на них, і на змученому, худому, нездоровому її лиці лежало тавро чогось такого, що не висловити ніякими словами.

Це була спустошена, замучена душа у зґвалтованому тілі.

— З весною, дівчино! Чом не рада стоїш?

— Нема в мене радості. Я горем повна... Щасти вам, боже,— сказала вона й одвернулась. Під серцем у неї ворушилась німецька гадюка.

А трохи далі сумною купкою стояли зґвалтовані дівчатка, літ по чотирнадцяти, і тихо плакали, притулившись одна до одної.

Назустріч бігла літня жінка, Мотря Хуторна, і, заломивши руки, жалібно тужила:

— А боже мій, боже мій, боже мій! А рятуйте мене, людоньки, рятуйте!

— Що таке, тітко?— питали бійці, спинившись.

— Зятя вбили!

— Хто?

— Ваші.

— А хто ж він такий?

— Німець.

— Німець?!— здивувалися бійці і зареготали.— Як німець? Який німець?

— Салдат. Та такий був, діточки мої, на все село. Усе вмів робить, за що не візьметься. А ковбас, було, як начинить щодня, ну де він тільки їх і брав! Так убили ваші, онденьки лежить, а дочку забрали й повели. Уже хтось доказав. Порадьте ж мене, синочки, що ж мені робити? Десь же й мої сини у вас, аж троєчко!

— Е, тьотю, так ви, виходить, німецька теща, зрадниця отчизни!

— Що кажете?

— Зрадниця ви!

— Еге ж бо... А четвертий, Омелько, утік з німцями... Ой горенько ж мені!..

— Чого ж він утік, дурний?

— Боявся. Казав, розстріляєте. Розказували німці, на чебто у вас да видано закона...

— Якого закона?

— Що буцімто стріляєте тих, хто не вмів прудко тікати й одстав од вас. А він був на ноги плохий, дак ледве притяг-ся був аж через два, може, тижні, як ото ви повтікали. А тут уже німці. Дак він тоді в комору та давай пить горілку. П'є, було, день і ніч, як гусак воду, да все, було, лається, да матюкається, да проклинає все на світі. Пропав, каже, я, мамо! Дак таки воно, мабуть, і правда... і зять пропав, ковбасник...

Бійці в регіт. Навіть сусідам хотілося сміятись. Нікому не хотілось плакати.

Людям хотілося жити. Хотілося забути про страшне по великому всесильному закону життя і по незламній силі свого характеру хліборобів, що звикли тисячоліттями до сіяння, до життєствердження у всьому, що може жити й рости.

Не догоріли ще пожари, а люди кинулися вже до роботи. Уже копалися в городах. Жінки дістали вже з прихованих вузликів різне насіння і з пристрастю садили в землю. Якесь насіннячко мочили у воді, пришіптуючи напівзабутих молитов і заклинань на добрий урожай.

Прибирали з поля бою вершників, що їм уже на коней не сідати. І, прибираючи, люди признали Лук'яна.

Не зомліла Лукьянова мати, почувши про смерть свого сина. Не розірвав на собі одежу батько героя старий Демид Бесараб, не закричав на все село, не прокляв світу.

Тільки швидко якось підійшли вони обоє до свого сина та й упали перед ним на коліна. З невимовною ніжністю затуляла мати рани на мертвому синовому чолі восковою своєю рукою, і, нахилившись над дорогим лицем, обмивала його дрібними сльозами, і жалібно тужила одвічну материнську тугу: "Ой синку мій, синочку, смутку мій..."

А батько подививсь на людей, розвівши руки, блідий і тихий од скорбот, і, урочисто усміхнувшись, краще б він заплакав, попросив дорогих гостей перенести молодого хазяїна до хати.

Узяли тоді бійці свого командира на руки, понесли його до рідної печі, а сусіди повели за ним матір. Отак, обійшовши навколо хатища й блідої печі через вишневий квітучий сад, понесли його товариші до братської могили і поховали з убитими братами на горі над рікою, недалеко од убитої німцями молодої його дружини.

Довго виголошував на могилі промову політрук Галай, проте ніхто його не слухав — старі од жалю і скорбот, молоді ж бійці дивилися з гори на весняні простори, на буйне весняне небо, на вишні в цвіту і, вдихаючи пахощі вітру і тліну землі, думали свої молодецькі думи.

А маленький Михайлик, що перший вгадав серед трупів молодого свого батька, забув і собі все на світі: у великій його кишені лежав холодний батьків парабелум. Михайлик тримав його за кострубату колодку і почував себе таким могутнім і грізним, що перед ним тремтіли всі німці, а він їх розстрілював, розстрілював... Через проклятих німців він навіть нестямився, як поховали його батька, і тоді вже заплакав. За рікою ревли гармати.

Пройшло два дні у тузі і скорботах. На третій день, на проводи, у Хомину неділю, явилися старі Демид з Тетяною1 до штабу і запросили Лук'янових бійців виповнити з ними поминальний чин.

На могилках зібралося все село. Народу було небагато. Більшість суспільства лежала у свіжих могилах, переважно в братських, цілими родинами, родами, кутками.

І тут тільки вперше, зібравшись живі серед мертвих, відчули небораки усю прірву небезпеки завойовницького німецького злочину.

— Сідайте, гості дорогі,— сказали Демид і Тетяна, коли політрук привів на поминки п'ятнадцять хороших руських, українських і казахських хлопців.

Пославши скатертини в один ряд, народи сіли на траву.

Коли бійці поналивали всім горілки, Демид і собі взяв чарчину. Багато думок просилося на світ, на люди, та чарка тремтіла в руці і жалібно хлюпала, мов не горілка в ній буде, а сльози.

— Будьмо здорові, дороге чоловічество.— Демид обвів очима всіх живих і мертвих, хвилюючись од незвички до промов.— Вічна пам'ять усім, хто прийняв страждання бою чи страму шибениці од лихої руки супостата. А нам усім щоб виповнити своє життя трудами та згодою і не вбивати брата свого, бо й простому оку вже видно, як мало нас, нашого, сказать би, українського роду осталось в живих... Кушайте на здоров'я.

Зразу ж почали й їсти.

Після довгих великих страждань і горя, що так виснажують душу і тіло людини, натури людські ніби прокидалися з особливою силою життєдіяльності.

Люди багато їли. Споконвіку так ведеться, що живій людині на могилках їсться особливо смачно. Всяка добра страва і всякі напої на могилках набирають чомусь особливого смаку. Життя тоді тихо панує над небуттям. Тут ніби попира-ється сама смерть пирогами, варениками, сметаною, товчениками, та кабанячими стегнами, ковбасами та іншим печеним і вареним. Так нічого цього не було на обіді. Обчистили німецькі злидні все дотла.

І^іи Маньку, заслужену корову республіки, і бесіду розпочали зі спогадів про цю хорошу корівчину.

Коли перед війною на сільськогосподарську виставку до столиці з'їжджались кращі корови братських республік, послали туди й Маньку.