Зорін завважив на обличчі Колесникова умиротворення. Взагалі, риси його обличчя виказували людину м’якої вдачі, схильну до компромісу. Але мало хто знав, що коли мова заходила про переконання, на ньому не залишалося й сліду поступливості.
— То їм також пече проблема викидів? — озвався Колесников.
— Ну, а як ти гадаєш, нащо було скликати конгрес?
— І як вони з тим?..
— Та дають собі раду. Але користуються здебільшого розробками вчених з інших країн. Приємно було довідатись, що й про мене там знають. Але давай до справи, — сказав Зорін, підсовуючи теку з рукописом докторської дисертації Колесникова. — Щодо механіки гірничих порід та викидів зауважень немає. Тут ти глибокий теоретик. І де йдеться про руйнування порід у приконтурній області вибою, ти показав себе не просто дисертантом. Як на мене, то тут проглядається заявка….
— На винахід? — поцікавився Колесников.
— Ні, на більше… Ти виявив закономірність. Але ми зійшлися не для того, щоб обговорювати здобутки. Ось ти пишеш про роль газу в розв’язанні викиду породи чи не як головного чинника.
— Одного з головних. А хіба це не так? — Благодушність на лиці Колесникова враз кудись поділась.
— Ні.Не так.
— Андрію Микитовичу, гірничий масив не однорідний; це багатокомпонентна структура, яка складається щонайменше з трьох складників — вугілля, породи й газу. Не враховувати бодай один з них було б помилкою.
— Слухай, але ж я цього не заперечую. Я просто кажу, що наявність газу впливає на зміну напруженого стану на якісь п’ять, ну, максимум десять відсотків. А це в межах точності аналізу. Те, що кажеш ти, Володю, — теорія, а я вирішую практичні проблеми. За якими стоять життя людей.
— Розв’язувати задачу по визначенню напруженого і водночас деформованого стану масиву і не враховувати одну з його складових. Це, знаєте…
— Ти ж сам бачив, як лущився керн породи з викидонебезпечної зони. А газом там і не пахло. Мало його в породах. Мало! Почитай-но хоча б роботи з газоносності піщаників. Його там стільки, скільки дозволяє пористість та сорбційні властивості.
— Ну от, ви знову намагаєтесь відірвати породу від газу. Це одна система. Одна!
— Правильно, одна, але кожна з її складових поводиться за тих самих геологічних умов по-різному, відповідно до своєї природи. Піщаник так, аргеліт інакше, вугілля ще інакше.
По цих словах Зоріна в очах Колесникова промайнуло вагання.
— Газу, що є у вугіллі, вистачить і на породи, між якими залягає вугільний пласт, — зауважив він.
— От-от, вистачить… Йдеться про складову руйнівної сили, а ти кажеш вистачить. Якщо хочеш знати, то газ у породі — це тільки буфер, амортизатор, а не концентратор енергії. Що більший тиск, то щільнішим шаром встеляють молекули метану поверхню пор — надто у вугіллі, пористість якого величезна. Газ виконує роботу тоді, коли вибухає, а вибухне за умови, якщо він у відкритому просторі в суміші з киснем. В сорбованому стані газ не вибухне — ти й сам це знаєш.
— Знаю, але не скажіть такого десь на конференції з газоносності,— порадив Колесников. В словах його проте не було іронії, а в очах угадувалося вагання. — Тоді як ви поясните виділення такої величезної кількості газу при викиді вугілля?
— Дуже просто: зруйнуй пори — і весь газ опиниться зовні; одна грам-молекула його займе об’єм двадцять два і чотири десятих літра. Тільки одна грам-молекула!
Колесников не обзивався. А Зоріну спало на думку, що приведені докази з’явилися в пам'яті несподівано, ніби чиясь підказка, чи й не самого Колесникова. Але це не було підказкою; він просто згадав читане в якомусь вуглехімічному виданні. А ще він подумав, що пам’ять його розчистилась від зайвини. І сталося це після страшного сну.
Володимир тим часом про щось міркував. На його обличчі знати було нерішучість. Наведені факти справили на нього враження.
— А якщо не газ, тоді що? — Озвався він нарешті.
— А про що йдеться — вугілля чи породу?
— Ну, і те, й те…
— Ні, так не годиться. Це різні речі. Якщо порода випорскується в місцях колосальної напруги, то вугілля — органічна речовина і механізм викиду там інший.
Більше двох років у них з Колесниковим точилася "газова" полеміка. І ось, нарешті — Зорін це відчув інтуїтивно — його докази переважили. Володимир був непоступливим супротивником, але не затятим. Відстоюючи власну точку зору, він водночас і перевіряв її на міцність аргументами Зоріна. До сьогодні його наукова концепція витримувала…
— Я мушу подумати, — озвався Колесников.
— Подумай, подумай, — мовив Зорін, ледь приховуючи переможні нотки в голосі. Йому на мить здалося, що він не просто переміг, а подолав власне вагання. Бо те, про що казав Колесников, було частиною і його сумнівів.
Те, що сталося, не можна було назвати перемогою когось над кимось, як і словом "примирення". Це був край з’ясуванню наукової концепції. І край напруженості в стосунках двох людей, напруженості, яка наростала впродовж багатьох місяців. Вона могла призвести й до "вибуху" і повного розриву, якби діалог забарвило амбітністю чи надлишком емоцій. Поступова нейтралізація скупченого негативу почалася з тієї миті, коли з’явились глибокі аргументи.
"Ось він — приклад релаксації напруженості, що виникла у стосунках між друзями, — думав Зорін. — І немає принципової різниці між нею і розтіканням з часом енергії по масиву".
За тиждень по тій розмові Колесников приніс план написання нової монографії, ключові положення якої базувалися б на істинах, що висвітилися під час їхніх суперечок.
— Володю, — сказав Зорін, повертаючи план, — давай спершу дисертацію доробляй, а вже тоді засядемо за монографію.
— Одне іншому не заважатиме, — відказав Колесников.
Проводжаючи поглядом постать свого учня, який прямував до дверей, Зорін подумав, що Володимир, крім здатності аналізувати, мав ще одну рису — ніколи не втрачати самоконтролю. Навіть тоді, коли на карту ставилась кар’єра. Він — Зорін — науковий керівник його кандидатської значно більше пережив, коли Вища атестаційна комісія визнала 1975 року недійсним захист його дисертації; його й Костянтина Софійського.[16] Для Зоріна то було не тільки моральним потрясінням; він "виклопотав" тоді першу в житті догану, а головне — був позбавлений аспірантури.
Йому, як науковому керівникові, "інкримінували" тотожність обох кандидатських. Насправді ж подібність дисертацій Софійського й Колесникова була тільки в описі умов шахтних робіт. У всьому ж іншому це були зовсім відмінні дослідження, яким можна було закинути хіба що те, що вони одна одну доповнювали. Але ж стараннями цих двох його аспірантів, як і двох десятків інших, половина з яких працювали над докторськими, вирішувались окремішні завдання великої проблеми, спрямованої на збереження життя людей.
Непорозуміння у Вищій атестаційній комісії, яка на той час перебувала в стадії реконструкції, згодом було залагоджено. Та ж сама ВАК десь за рік по тому затвердила Зоріна заступником голови Вченої ради з захистів дисертацій в Інституті геотехнічної механіки. А 1977 року ті ж самі роботи Софійського і Колесникова не просто були захищені, а й визнані як оригінальні і такі, що мають велике практичне застосування.
Рядок на скрижалі
1
На засіданні вченої ради директор Потураєв
спочатку привітав Зоріна з нагородженням його знаком "Шахтарська слава" другого ступеня. Але за що — не сказав. Члени ради, знаючи, що метод Зоріна добре зарекомендував себе на шахтах Донбасу, не сумнівались у справедливості винагороди і щиросердо аплодували. До того ж їм було відомо, що весь тягар по перевірці та впровадженню у виробництво лежав на ньому — "батькові" ідеї комбайнової проходки небезпечних за викидами місць.
Не знали вони лише одного, що тим знаком його нагороджено не за метод, який зберіг життя багатьом шахтарям і підвищив продуктивність видобутку вугілля, а за участь у проведенні підземного ядерного вибуху на шахті "Юнком". Знав про це тільки він — Зорін та найвище керівництво інституту.
Це був урочистий момент роботи вченої ради; за ним настав робочий — тривожний. Ішлося-бо про авторство у заявці на відкриття.
…— За правилами Комітету з винаходів та відкриттів, — казав тим часом головуючий, — кількість авторів не мусить перевищувати п’яти осіб. А в заявці тільки наших шестеро. І стільки ж з ленінградського Маркшейдерського… Ото ж залишитись мусять тільки ті, хто безпосередньо…
— А як визначити, хто безпосередній автор, а хто опосередкований, — подав голос заступник директора Полуянський.[17]
— Безпосередній це — перший, автор ідеї…
— Та ж ідеї в нас не патентуються, — озвався хтось із членів ради.
— Так, ідеї, не доведені теоретично і не перевірені на практиці, справді… Але ідеї, обгрунтовані й апробовані…
Озвався професор Забігайло:
— Я пропоную спершу визначити безпосереднього автора, а вже потім влаштовувати конкурс на ступінь участі. На мою думку таким є Зорін.
Потураєв схвально кивнув.
— Так, авжеж, — сказав. — Хто має щось проти Зоріна? — Він окинув поглядом зібрання. — Отже, немає. Хотів би нагадати, що своє пріоритетне право Андрій Микитович довів не тільки багатьма публікаціями, а також у монографії, де він один автор. Таким чином переходимо до інших претендентів. А це: Поляков, Абрамов, Полуянський, Дехтяр, Шевельов.
Підвівся колишній директор Поляков.
— Колеги, вважайте, що один з тієї команди вже випав, — сказав він. — Я знімаю своє прізвище. Знаєте, якщо бути чесними, то в заявці мусять бути тільки двоє — Зорін і Пєтухов[18] з Маркшейдерського інституту. Пєтухов відкрив закономірність руйнування вугільних пластів, Зорін — порід. Решта — учасники. А участь у експерименті ще не дає права на авторство.
— Ні, ну так теж не можна. Існує таке поняття, як честь мундира. Там, у Маркшейдерському, напевне ж, не залишать одного тільки Пєтухова. Треба, щоб наш інститут також був належно представлений. І не в меншості.— Потураєв мить поміркував; на обличчі в нього з’явилось щось схоже на винуватість. — Знаєте, може, я скажу щось не те. І я б цього не сказав, якби Микола Сергійович не зняв свого прізвища. А вони з Абрамовим в однаковій мірі сприяли… Я ж знаю. Федору Олексійовичу це вже не потрібне. Гадаю, ми цим не потьмаримо світлої пам’яті…
Тим часом у свідомості Зоріна спалахнув момент, як вони — Абрамов, Поляков, Дехтяр і він рвонули від комбайна, під фрезою якого почалася швидко руйнуватись порода.