Олена таки дочитала оповідання…
Глухо розчахнулись двері кабінету. Заступник начальника, ґречно посміхнувшись Олені, поплентався до виходу. Він ішов, неначе викидав недбало поперед себе ноги, відхилившись трохи назад, ніби для рівноваги.
— Рисак, — відзначила Муза Семенівна, коли той був уже в коридорі.—Хоча б один раз прийшов у випрасуваних штанях…
"Така вже вона, ця Муза Семенівна, коли не злюбить кого, то назавжди".
…Поїзд зробив останню зупинку перед містом. Незнайомець все сидів, заглибившись у думки, навіть не позирав у вікно, як раніше… Шарпонуло вагони.
— Мабуть, із канікул повертаєтесь? — Його запитання було несподіванішим від різкого свистка потяга.
— Так… Власне, ні. З відпустки.
— Чому такий час обрали? Влітку треба відпочивати.
— Не завжди випадає влітку.
— Так, так. Розумію…
Було видно, що розмову він почав, аби згайнувати час. Вона подумала, що по голосу він, мабуть, доросліший, ніж видається. Слова супроводжувались густою думкою. Такий голос мусить мати людина, яка багато думає.
Повз їхнє купе пройшло кілька чоловік з валізами та сумками. Дідок у шинелі теж почав лаштуватись, навскіс блимаючи на Олену та її сусіда.
Олена помітила на обличчі молодого чоловіка нетерпіння. "Невже він теж зараз виходить?" Раптом застугоніло, загуло, і побігли за вікнами балки мосту, швидкі, мов тіні. Незнайомець знову припав обличчям до віконного скла, немов хотів остудити його. Сонце за вікном уже торкнулося обрію, пофарбувавши все навколо в червоний колір: засніжені поля, переліски, скрижанілий Дніпро. Потяг рівно стугонів над прірвою. Вже виднілася набережна, що відгороджувала Дніпро від міста багатоповерховими кам'яницями, виднілися водні станції — порожні та сумні, а з іншого боку чаділа гігантськими трубами приміська ДРЕС.
Гуркіт обірвався так само раптово, як і почався. За вікном засіріли якісь будови, з'явилися залізничні колії, вагони приміської електрички. Потяг наближався до вокзалу. Сусіда накинув сіре демісезонне пальто зі смужкою сірого каракулю на комірі, натягнув пелехату кролячу вушанку. "То він теж виходить". Не знати чому зраділа. Він поглядав, як вона вовтузиться біля важкої сумки.
— Давайте допоможу — і, не дочекавшись відповіді, взяв у неї ношу.
Дістав з полиці портфеля. Вона йшла слідом, ховаючи розчервоніле обличчя в руду лисицю.
Довго очікували на трамвай, їй хотілося, аби трамвая довше не було, бо з його приходом вони розлучаться, зникнуть одне для одного в мільйонному місті.
Над дахами ще плавали клапті короткого березневого дня, а на вулиці вже сутеніло.
На розі жалісливо проверещав трамвай. Фари ніби плакали в сутінках жовтими сльозами. Ось зараз вони сядуть, а потім кожен зійде на своїй зупинці…
Він допоміг їй занести у вагон сумку.
— Коли матимете бажання й час, приходьте завтра до кінотеатру "Космос", — стояв, очікуючи відповіді.
Олена всміхнулась, і він виплигнув майже на ходу.
Йому треба було в інший бік.
III
В коридорі почулися кроки. Зайшов Садко.
— Кляті порядки! Для статті на три сторінки треба збирати різних довідок на десять сторінок… — Сухі пальці його нервово перебирали аркуші.—Про що ти думаєш? — запитав Заболотного.
— Ні про що.
— Жаль. Слід хоч зрідка про щось думати.
— Шефе, чи не здається вам, що це товкти воду в ступі? Адже роботу зроблено, статті написано. Навіщо псувати папір і час на дисертацію? Краще б я ці півроку працював над іншими гідроокисами.
Садко, вмостившись у кріслі, дістав із шухляди цигарки та запальничку. Запальничка була з гільзи — такими користувалися у війну й після війни. Колись муляло спитати, чому той не пожбурить її на смітник, але після того, як Седенко з паяльником лагодив стрижень з коліщатком, передумав. "Мабуть, якась реліквія…"
— Навіщо, кажеш? А вже того, що "ученым можешь ты не быть, но кандидатом быть обязан". Кандидатом наук, — додав по хвилі.
— Вчора я бачив Ковальського, — сказав Заболотний. — Він відмовився бути співавтором.
— Не хоче? — Кущики брів здивовано заворушились. — Чому?
— Каже, що йому це ні до чого.
— Дивно… Ну що ж, не хоче — не треба. А як він до тебе поставився?
— Нічого. Навіть у Крим запрошував.
— Ти, звісно, відмовився… І дарма… — додав, черкнувши коліщатком.
— А ви на моєму боці погодилися б і поїхали?
— Ні. Я б теж відмовився.
— Чому ж тоді дарма?
— Бо так було б розумніше… Пали, — кивнув на коробку цигарок.
— Ви ж знаєте, що я вже кинув.
— Так, так… Не палиш, до хмільного байдужий. — Очі звузились в іронічному прищурі.— Гарний був би зять для Ковальського.
— Шефе, а що коли ми напишемо на початку статті, що автори висловлюють подяку Ковальському за допомогу?
— Дипломатичне, — кинув Садко. Рипнули двері. На порозі з'явився Куліш.
— Привіт колегам! — На ньому була строката чорно-біла теніска. Він сів навпроти Садка, поклавши ногу на ногу.
"Либонь, уже тридцять п'ять колезі…" — подумав Заболотний.
— Як твої справи? Чим займаєшся? — спитав Седенко.
— Асистенствую. Видаю прописні істини за найновітніше досягнення інтелекту.
— А дисертація, кам'яниста стежка науки?
— На біса? Я ж не альпініст.
— Гай, гай… — мовив Садко, присідаючи на підвіконня. — Років п'ятнадцять тому я знав одного молодика, котрий був шалено завзятий до науки. При зустрічах з ним годі було й мову вести про щось інше. То був меткий і дотепний хлопчина. Шкода його… — На худорлявому обличчі Седенка тлів вираз чи то до-кору, чи співчуття.
Куліш зайорзав на стільці, ніби йому стало тісно.
— Слухайте, яка кому користь від того, що ви досліджуєте? Вашому інститутові? Державі? Аби ви не пояснили накопичення германію в бокситах, від цього щось змінилося б? Нічогісінько. Отже, ви егоїсти. Ви займаєтесь тільки тим, що цікавить вас. Ви пнетеся відкривати таємниці природи, але ж ключами від державної скарбниці…
— Таку думку я вже десь чув, — сказав Садко. — Але хай тобі буде відомо, що математичний апарат теорії відносності було створено за півстоліття до того, як ним скористався Ейнштейн.
— Поговоримо про бакалавра, — сказав Куліш. — Сину мій, на кафедрі Гнатенка потрібен асистент по сумісництву. Іван пропонуватиме твою кандидатуру, звісно, коли ти даси згоду…
— А що там треба робити?
— Десь зо три-чотири рази на тиждень вестимеш групи вечірників. Півсотні на місяць матимеш.
Володимир запитливо зирнув на Седенка. Ці півсотні — знахідка. Можна б десь зняти окрему квартиру й одружитися з Оленою.
— А чи вистачить тобі духу, Володю? Подвійне навантаження, — мовив Садко.
— Гадаю, впораюсь, шефе. Оті півсотні мені зараз доконче потрібні.
Куліш підвівся. Руки застромив глибоко в кишені, від чого плечі здавалися ще похилішими.
…Седенко кілька разів кресонув, намагаючись припалити. В коридорі ще чулися кроки Куліша.
— Отакий він був одвіку. В школі, пам'ятаю, захоплювався планеризмом, в інституті — хімією, потім — іноземними мовами. Але цього йому вистачало на рік, на два. — Припаливши нарешті, Садко смачно затягнувся, пустив конус диму. — Наші батьки були товаришами, працювали на одному заводі, навіть в одному цеху. Обидва загинули під час війни… Серед речей мого батька, які приніс у маленькому вузлику один солдат, була ось ця запальничка. — Він тримав на долоні витерту латунну гільзу, як коштовність. — А Кулішам тільки повідомлення принесли…
IV
Ресторан "Поплавець" зовні нагадував велетенську чарку, в якій вирувало, пінилося, ніби туди щойно хлюпнули чогось шипучого.
Вільний столик стояв у самому кінці зали, біля скляної стіни, крізь яку червоніли жарини бакенів. Під стелею ліниво крутилися опахала. Двоє патлатих молодиків навпроти, добряче вже підхмелілі, слухали транзистор.
Заболотний окинув поглядом столи.
— Що ж тут п'ють? — І побачив на одному із столів цеберко з пляшкою шампанського. Краплини роси притягували погляд немов магнітом. — Отже, ми теж сьогодні питимемо шампанське.
Він помовчав, роблячи вигляд, що пильно розглядає мерехтіння бакенів.
— Бачиш, тут вельми неприємна дата… Мені сьогодні виповнилось двадцять вісім. Це не так уже й мало, до того ж коли твоїй дівчині лише двадцять.
Олена підвелась і швидко поцілувала його.
Хлопець навпроти приречено посміхнувся, лизнув поглядом порожню склянку й поплескав товариша по плечі. Вони, хитаючись, побрели до виходу, тягнучи слідом імпортну мелодію, що хлюпала з транзистора.
На кін піднялися музиканти. Гладкий чолов'яга, що вмостився біля ударника, притягнув мікрофон і гарикнув у нього: "Очи черные…"
— Будь ласка, нам пляшку шампанського, — попросив Заболотний офіціантку, що проходила мимо. — Та щоб у цеберкові з крижинами…
— Далі,— коротко кинула офіціантка. Вона натякала, що не має наміру приділяти їм аж надто багато уваги.
— Чого люди такі злі, Володю? — запитала Олена, коли офіціантка відійшла. — Не скажеш же, що ця наша кельнерка голодна або погано зодягнена… Навіщо злитись?
Володимир провів офіціантку іронічним поглядом. Вона була дуже тілиста, ледь пробиралася поміж столами. "Де я її вже бачив?.. Та це ж завлабораторією, що працює в Ковальського! Правда, молодша років на двадцять і обличчя без тієї жахливої родинки з волосиною, за яку Куліш називає її волохатою жабою, але ж вона, вона! Он як пробирається до буфету, мов носоріг".
— Ти помиляєшся, Олено, вона зовсім не зла. Вона горда. А злою стане через двадцять років.
— Ну навіщо злитися? — повторила Олена. Обличчя її ще більше зблідло, ніби змерзло.
За прозорою стіною пропливав теплохід. З десяток пасажирів, які схилилися над перилами, нагадували жителів якоїсь світлої планети, що пливе чорною порожнечею всесвіту повз пригасаючі зірки-бакени.
…Олена відчула, як свіжить тіло нічне повітря. В голові ледь наморочилось від шампанського. Рука торкалася холодного перила містка, що довгим трапом простягався до набережної. В небі молодий місяць косив хмарки й кидав їх на північ, де вони громадилися чорними лантухами. Здавалося, коли б не велетенські кам'яниці з освітленими квадратами вікон, оті важкі лантухи розчавили б місто.
— Олено, я вечорами працюватиму, — почула, немов крізь сон, Володимирів голос. — Ми будемо зустрічатися рідше…
"Сам казав, що робочий день до п'ятої". Висотні будинки захиталися під натиском хмар, ось-ось рухнуть.
— Розумієш, я хочу піти десь на квартиру, бо в гуртожитку вже набридло.