— Родю, якщо ти тут, — дай якось знати.
Вони довго дослухались, але, крім виття собаки та гудіння буксиру, що тягнув баржу на річці, нічого не почули.
Після другої Тищенкові стало жарко, він зняв піджак і попустив краватку. Івана Івановича теж розморило; батист сорочки прилип до тілистих волохатих грудей; на обличчі з великим носом поблискували рясні краплини поту.
— Інколи мені стає страшно, — звірився він. Ну, через те, чим я ото займаюсь. Не людське то діло.
— А чиє?
— Вселенського Розуму. Духу. Та тільки не людини.
— І давно ви цим?.. — поцікавився лже-Каламус.
— Можна сказати, з юних літ. Господар підвівся і, вийшовши на хвилину в спальню, виніс звідти фотокартку в рамці. — Ось, це вона штовхнула мене на гріх.
На фото було миле дівоче личко в обрамленні чорного волосся. Такі зачіски дівчата носили ще в пору Тищенкової юності, як і картаті сукні, зав’язані стрічкою під саму шию. Дівчина не була красунею, але в погляді виразних карих очей світилася доброта й лагідність.
— Коли я про те довідався, мене покинув розум. У свідомості спалахнули картини катастрофи, якої я не бачив. Я немовби зловив відеохвилю моєї нареченої — ну, все те, що вона бачила, чула і відчувала в мить, коли заклинило одну з турбін літака. Кажуть, близькі люди в критичний момент відчувають небезпеку, яка загрожує іншому. Я такого не відчув, а всі ті видіння промайнули в моїй свідомості десь за тиждень по тому, як сталася авіакатастрофа. Але коли згодом у пресі з’явилися матеріали комісії, котра досліджувала причини аварії і подальші дії екіпажу та пасажирів, то все те дивовижно збігалося з моїми видіннями... Із психлікарні, де мене місяць обстежували, я виніс довідку про одужання і впевненість, що на Землі, крім гравітаційного, електромагнітного, акустичного та інших полів, існує ще інформаційне поле — так би мовити, відеозапис усіх подій, які тільки трапляються в нашому світі; незнищенний архів; пам’ять Вселенського комп’ютера. Потім прийшло і розуміння сну, як виходу на час людської сутности з матеріальної оболонки. Правда, я й зараз не можу сказати, як те відбувається: чи сутність людини виходить в інформаційне поле, а чи пасма того поля пропливають повз людську сутність, котра вийшла з плоті. Мабуть, і так, і так залежно від індивідуальности. Вже тоді, будучи випускником біофаку, я збагнув усю мінливість і тимчасовість матеріального і незнищенність, вічність духовного, — Іван Іванович перехрестився. — Нехай мені пробачать класики "Порядку"... Але те, що ми з вами сидимо за одним столом — прямий доказ на користь моєї концепції.
— В наш час такі слова вважалися великою крамолою, — озвався лже-Каламус.
— Знаєте, навіть ортодокси від теології під натиском нових знань змушені вносити корективи в церковні догми. А "Порядок", хоч би що там казали, організація світська. Отож нічого дивного, що саме ця асоціація асигнувала мої розробки. Але то сталося набагато пізніше... — Господар потягнувся знову до пляшки і точно віддозував по півкелишка собі й гостеві. Тоді длубнув виделкою кружальце лимона. — Не ідеї рухають прогресом, а почуття, — сказав він, кривлячись від кислого, — почуття любові, зненависті, бажання помсти. Чого далеко ходити — перший засновник "Порядку" не створив би свого вчення, якби не прагнув помститися за смерть брата. Всепоглинаюче, всеохопне почуття ненависті стало імпульсом і рушієм усіх вчинків цього чоловіка. Мою ж життєву домінанту визначила велика любов до дівчини, — Іван Іванович кивнув на портрет, що стояв посеред наїдків. — Я не міг уявити її мертвою. Це тоді мені прийшла в голову думка про незнищенність душі. Я поклявся — а це могло прийти в голову тільки психічно хворому — що поверну її. Під клятвою, що я дав собі у психлікарні, проходить усе моє життя... Спершу я зібрав з усіх-усюд таких самих божевільних, як сам, потім, висмоктавши з них усе потрібне, правдами й неправдами спекався їх. Тепер я володію механізмом комунікації між нашим і потойбічним світом. Я один — більше ніхто. Вся теорія, схема приладу — ось тут, — він торкнувся пальцем голови. — Якщо прилад вийде з ладу — полагодити його зможу тільки я один. Такий стан речей влаштовує і керівників "Порядку", адже все замикається на одній людині і отже, виключається будь-який витік інформації.
"Ще один, одержимий месіанством", — подумав Тищенко, а вголос сказав:
— А вам не спадало на думку, що ви тільки виконавець волі Вселенського Розуму? Адже події, що відбуваються в матеріальному світі, вже давно змонтовані у вигляді польових програм. І отже, всі ваші дії давно запрограмовані.
По цих словах Тищенко знову завважив ув очах керівника Центру вже не просто допитливість, жадання знати.
— Це щось нове, — мовив той. — Навіть Панас Дряпун мені такого не казав.
— Може, я й помиляюсь. Мені там не довго довелося побувати. Гадаю, Компанієць пояснить краще.
Тим часом завивання за вікном перейшло в скавуління, водночас почулися голоси на сусідньому балконі. До Івана Івановича і його гостя долинули окремі уривки речень, за якими можна було вгадати батьківські напучування і пораду одружуватися та не "дурити дівчині голову". А потім сталося дивне: пес враз змовк і водночас на двох чоловіків, що сиділи за столом, війнуло протягом. Вони подивились один на одного збентежено. Адже протягу насправді не було: фіранки на вікнах навіть не хилитнулись. Це було щось, що торкнулося не матеріального тіла, а ковзнуло по їхніх аурах.
— Він таки був з нами, — пошепки сказав Іван Іванович, і в очах його спалахнув вогонь божевільного.
— Скоріше за все він був біля свого батька. Та й тіло його там.
— Мабуть, що так. Але ж і з нами він побував.
По часі Іван Іванович і лже-Каламус стали свідками, як батько Компанійця безуспішно намагається загнати собаку до свого авто. Йому пощастило те зробити тільки по тому, як молодий лже-господар такси, обійнявши на прощання літнього чоловіка, зайшов у двір готелю-гуртожитку.
Несподівано керівник Центру сказав:
— Послухайте-но, якщо те, про що ви оповіли.., ну, про польові програми... правда, то виходить, що минуле — не те, що було, а те, що буде. А відтак у нас хибне уявлення про напрямок часу. Ми в нашому матеріальному світі бачимо лише його дзеркальне відображення, і всі свої умовиводи про бутття робимо на помилковому твердженні. Час тече не з минулого в майбутнє, а навпаки.
— Хто зна, — відказав лже-Каламус. — Може, все відбувається так, як ви кажете, а, може, й на перетині двох часових векторів: нашого — матеріального, й потойбічного — польового. Для матеріальних об’єктів час плине так, як ми його розуміємо, для того ж світу — навпаки. Тобто польові програми подій, підготовлені Вселенським Розумом, накладаються на їхні матеріальні форми, і це — сьогодення. Для матеріальних об’єктів (у тому числі й живих) час тече з минулого в майбутнє, для подій же — з майбутнього в минуле. Звісно ж, із нашої точки зору. Отже, кожна подія відбувається на перетині двох часових векторів — земного й потойбічного.
— Досить глибоке мислення, як для Каламуса, — зауважив Іван Іванович.
— А що, Каламус — дурень?! — зіграв ображеного Тищенко.
— Ну, ну, — схаменувся господар. — Ви ж у минулому керівник держави... Мислите ж як сучасний науковець.
— Оцей, у плоть якого ви мене втілили, мав вищу інженерну освіту і залишив мені сучасні знання.
— А-а, так, так.
— Ви поклялися, що повернете у цей світ свою... — нагадав гість, кивнувши на фотокартку.
— Так. І я вже до цього готовий. Але мушу подолати дві проблеми: розшукати жінку — її родичку або близьку подругу. І не будь-яку, а таку, енергетичний кокон якої піддавався б розвтіленню. Доки метод не було апробовано, я цим не займався. А тепер, коли повернувся Дряпун, Особа, ви... Коли вже всі сумніви позаду...
— Минуло багато років, — зауважив лже-Каламус. — Де ж ви знайдете жінку, котра добровільно погодилася б поступитися своєю чергою жити? Та ще таку, яка відповідала б отим вимогам?
— Справді. Це важко. Я вже не кажу про те, що жінка та мусить бути хоч трохи схожою... — Іван Іванович похилив голову і довго мовчав. Він, здавалося, забув про гостя. Та нарешті озвався: — Мені вже скоро півсотні. Отже, і її я мусив би втілити в плоть відповідного віку. Принаймні тіло вісімнадцятилітньої дівчини не підійде.
— Авжеж, — погодився лже-Каламус.
— Останнім часом почастішали випадки самогубства, — провадив тим часом господар, — надто серед жінок. Про це не пишуть у газетах, але реєстрація ведеться. На жаль, самогубці віддають перевагу газові. Та дехто з них усе ж послуговується мостом і річкою.
— Ви думаєте, що людина, доведена аж до такої крайності, буде спроможна вас зрозуміти?
— А це залежатиме від мотиву самогубства. Он родич Панаса Дряпуна, який, до речі, і не думав добровільно покидати цей світ, погодився віддати життя в обмін на волю для двох своїх однокамерників.
— Він був політичний. А там діють інші чинники.
Тищенко раптом відчув, як затьмарило йому свідомість. Давався взнаки удар по голові. До горла підступила млість. Помітив переміну й господар.
— Вам зле? Ви аж пополотніли, — зауважив він стурбовано. — Може, таким людям як ви... ну, я маю на увазі тих, які повернулися звідти, не можна пити?
— Справа не в випитому. Той же торохнув мене дошкою, мало не вбив. Струс мозку. А при струсові, мабуть, не можна спиртного.
— Ну, то підіть приляжте, — запропонував Іван Іванович.
Його не полишало відчуття роздвоєности. Здавалося, він бачить ті самі вулиці міста очима дитини і водночас старого. Те дитинча дуже швидко зросло і постаріло, і так само швидко змінився навколішній світ. Він упізнавав старі будинки з колонами й портиками і не впізнавав нових — позбавлених будь-якої архітектурної атрибутики: його дивували цілі потоки автомобілів і велика кількість людей. Але він орієнтувався і знав, куди йде... В "Міськдовідці" йому написали адресу людини, якою він цікавився.
Подорож була коротка. Він висів з переповненого тролейбуса біля будинку, який називали "Китайським муром". То була десятиповерхова споруда, що тяглася вздовж річки на добрий кілометр. Відшукав потрібний під’їзд, піднявся ліфтом на шостий поверх і впевнено подзвонив. По хвилі за дверима почувся чоловічий голос:
— Хто там?
— Служба газового господарства, — відповів він.
По довгому клацанню замками двері відчинив старий років на сімдесят.
— Тут живуть Каламуси? — поцікавився.
— Тут мешкає Каламус, — відказав старий.