Я вже розтулив був рота, щоб висловити подив, та почув за спиною ледь вловимі кроки. Спершу вгадав, а потім побачив нашого зава. Посудієвський терпіти не міг, коли хтось грюкав закаблуками. Надто ж коли повз його кабінет проходила якась жінка на кованих шпильках. Його тоді аж пересмикувало. Він навіть переставав говорити і всі очікували, якщо то була нарада, поки звуки в коридорі затихнуть. Сам він ступав м’яко, ніби скрадався. І голос мав приглушений, бархатний. Начальник мовчки, ніби нас і не було в кімнаті, підійшов до ширм на вікні і уважно їх оглянув. Сині полотнища були вичищені, випрасувані і з них ще не вивітрився запах "антимолі". Коли Посудієвський нарешті обернувся до нас, на обличчі в нього сяяло вдоволення.
— Телефонували з міністерства, — озвався, дивлячись на Михайлюка, — цікавилися, в якому стані ваша розробка.
— Все йде, як заплановано, — відказав колега діловим, сухуватим голосом.
— Наступного тижня приїде комісія. Перевірятимуть стан наукових робіт, що завершуються в цьому році.
— Гадаю, проблем не буде, — сказав Михайлюк.
— А у вас як? — звернувся до мене Посудієвський.
— Та в мене ж тема тільки починається... До речі, треба їхати до замовника, узгоджувати.
— То й їдьте, не гайте часу. Не повинно бути жодних знаків запитання.
На мить я позаздрив Посудієвському — його здатності враз все охоплювати очима й розумом. Він, не приховуючи насолоди, вдихав запахи кави, розмовляв з нами, спостерігав, як обертаються бобіни прозвучувача. Поза його увагою не лишилися блиск металевої тирси на підлозі біля столу і вирізка з журналу на стіні. Попри наше кавування в робочий час, обстановка видалася йому діловою, бо на масивному, виголеному до синяви, обличчі з’явився вираз спокою.
— Ага, ще... Маю до вас прохання. Будете в Добровіллі — зайдіть, будь ласка, до моїх родичів і заберіть мій архів.
Він вийшов так само нечутно, як і зайшов.
...Я піймався на тому, що намагаюся пригадати, у що був зодягнений Посудієвський. Довелося докласти чималих зусиль, щоб відновити в пам’яті сірий костюм у клітинку і тупоносі, на м’якій підошві, черевики. Кольорів сорочки і краватки я згадати так і не спромігся. "А він же стояв тут хвилину тому..." — подумалося мені. — Або я неуважний, або ж він якийсь непримітний."
— Слід було запропонувати йому кави, — зауважив я.
— Він не прийняв би запрошення. Ми для нього підлеглі...
Михайлюк сьорбнув з чашки. Тонкі чутливі ніздрі ворухнулись, вловлюючи запах.
— Багато років тому, — сказав він, — Білокінь, підписуючи мені відрядження, повідомив: "Ну, а звіт про виконання завдання вам підпише вже інший". Я зажадав пояснення і він сказав: " Доволі мені бути менеджером. Маю я право нарешті попрацювати над власними ідеями? Чи ні? Ви всі тут дуже хитрі. Кожен свій клубочок розплутує, а організаційні проблеми хай дурний Білокінь вирішує. Між іншим, я теж маю яке-не-яке наукове ім’я". "Хто вам заважає займатись наукою?" — здивувався тоді я. "От-от. Директор — так само... Сядьте на моє місце — побачите. То засідання, то готуй якийсь звіт для міністерства, то вченому писарю щось треба і так без кінця-краю." "Ну, й кого ж ви — на своє місце?" — поцікавився тоді я. "Якби моя воля, я б змусив кожного з вас — старших науковців віддати цій невдячній роботі бодай по два роки. По черзі. Щоб нікому кривдно не було." — Тоді подививcя на мене якось лукаво і сказав: "З експедиції взяли. Того, що кандидатську в нас тут доповідав." "Це той, що благав Ткача бити, але не вбивати? — посміхнувся я. — Та в нього ж немає ще вченого ступеня! "Вже є. Захистився недавно." "А чого саме його?" "Ви ж усі відмовились. А цей довгий час працював головним геологом експедиції — досвід керівника має. До того ж нам украй потрібен свіжий виробничий струмінь. — В очах Білоконя з’явилася тоді якась лукавинка, хоча на його кощавому довгастому лиці не ворухнулася жодна жилка. — Саме це й переконало директора підписати заяву моєму протеже." Білокінь тоді скупо посміхнувся. "Отже, вітаю вас із новим завідуючим. — По хвилі додав: — Стіл і лампу заберу. Я звик до них".
— А що там у Посудієвського з Ткачем було? — поцікавився я.
— Ткач, якому доручили рецензувати дисертацію Посудієвського, хотів її "зарізати". Не знайшов у ній раціонального зерна... Ми сиділи тоді з Ткачем в одній кімнаті, і я й зараз пригадую, як Посудієвський благав "бити, але не вбивати". І Ткач — добра душа — здався. Власне, він сказав те, що думав, але не акцентував на прорахунках. І робота непомітно, як кажуть, на три бали прослизнула. Ну, а вже на захисті наш протокол, в якому значилися такі постаті як Ткач і Білокінь, відіграв вирішальну роль... От зараз я пригадую ту далеку розмову з Білоконем, бідкання Ткача, який не знав, як йому вчинити, а саму особу, навколо якої все те діялося, не бачу. Дивний чоловік...
Я допив каву й підвівся.
Це було в четвер. А в п’ятницю, о тій же порі, за кавою, Михайлюк сказав:
— Дельтаплан М-3 для випробування готовий. — Світло-карі очі його дивно поблискували. Я відзначив у них чи то відчайдушність, чи то браваду. — Ви згодні бути членом комісії?
— Авжеж, — поспішив я погодитися. — Це мусить бути щось грандіозне?
— Не так грандіозне, як здорове...
16
Я прийшов до нього в гараж в суботу о восьмій. Дівчина дивовижної вроди допомагала згортати йому синє полотнище. Вона була в тонкій бавовняній сукенці, яка не приховувала ні гінкої постаті, ані природної смаглявості шкіри. Вона здавалася мені витонченою живою скульптурою, яку митець створив із недавно баченої мною заготовки — її матері. Він уміло надав очам виразу одкровення, зняв з обличчя і шиї незначні зморшки, а з тим і певну пригніченість. З постаттю той уявний майстер і зовсім не мав клопоту.
— Ну, от, — сказав Михайлюк замість привітання. — Можеш тепер познайомитися з ним вочевидячки.
— Це, мабуть, Леся? — мовив я, тамуючи ніяковість.
Із скупих згадок Михайлюка про доньку в мене склалося враження, що вона хоч і студентка, але ще дитина. А зараз я бачив вродливу дівчину і відчував на собі її погляд, у якому не було нічого дитячого. Це мене бентежило.
— Будь обережною, Лесю, бо станеш прототипом негативного образу, — жартував Михайлюк, скручуючи полотнище в тугий сувій.
У гаражі сильно тхнуло нафталіном.
...За чверть години ми минули пост ДАІ і виїхали на трасу. Я сидів на задньому сидінні, затиснутий між дверцями й сумкою з деталями дельтаплана. Перед очима була Лесина голова з коротким чорним волоссям, укладеним в акуратну зачіску, і її вуха, ніби аж прозорі, з маленькими золотими сережками. Я піймався на тому, що переживаю щось схоже на піднесення. Це почуття угамувало навіть тривогу, яка охопила мене, щойно я вловив у гаражі запах нафталіну. З тим запахом прийшла на пам’ять картина спалення на березі полотнища, а також застереження Ткача. Власне, я йшов сьогодні до Михайлюка з наміром будь-що завадити йому піднятися в повітря... Милуючись, ніби виточеною, шиєю його доньки, я водночас думав: ким Леся мені стане в цій ситуації — помічником чи супротивником. Отримавши запрошення на випробування нового дельтаплана, я тільки й думав, як йому перешкодити, не виключаючи й "диверсії". Але на жодному способі не міг зупинитись... Мені здавалося, що й Михайлюка щось бентежить. Час від часу я помічав у панорамному люстерку його щільно стулені тонкі губи і не то заклопотаність, не то злість в очах.
Машина, подолавши грузьку глинисту дорогу, яка ще не встигла висохнути після нічного дощу, спинилася під вербою на березі. Зелені пасма верби тріпало вітром, шерехкотіло ними об дах машини. Михайлюк довго оглядав місцевість, ніби вперше її бачив; погляд його затримувався то на хвилястій поверхні річки, то на заростях звіробою, які прасувала, а місцями ніби втискала в землю, невидима сила вітру.
Віддалік стояло ще одне авто, а на горі лаштувався до польоту його власник. В поривах вітру крило над ним норовисто сіпалось, заважало затягнути на грудях паси. Зрештою він з тим упорався і по кількох стрибках, підхоплений пружким подувом, шугнув угору. Я подумки завважив, що Михайлюк уважно спостерігає за діями колеги; а той вправно сідлав то один, то інший повітряний потік.
Михайлюк сказав:
— Ну, що ж... Гайда.
Сумка з деталями нового дельтаплана була значно важчою від попередньої конструкції. Ми двічі зупинялися, щоб перепочити. Леся, як колись її мати, несла позаду шолом і окуляри. Ноги її до колін ховалися в жовтому суцвітті звіробою, а сама вона в сукенці в червоний горошок нагадувала здаля деревце, геть усипане спілими ягодами. Образ, може й банальний, але саме він спав мені на думку під час останнього перепочинку.
...Одразу впадала в око невідповідність площі крила і сухенької постаті Михайлюка. За тихої погоди така невідповідність навряд чи була б вадою. Але за такого вітру М-3 вимагав, вочевидь, важчого пілота. Саме це й турбувало Михайлюка.
— Вітер, — зауважив я, дивлячись на Лесю.
— Авжеж. Сильний вітер, — погодилася вона.
В її світло-карих, як у батька, очах я помітив солідарність.
Михайлюк окинув нас обох по черзі уважним поглядом, а тоді відійшов і став оглядати уже зібрану конструкцію. Він то приміряв на себе паси, то затягував кріплення. Нарешті скомандував:
— Напинаємо полотнище.
Не так просто було розіпнути й закріпити на каркасі полотно із товстої темно-синьої парусини. Його прямо виривало з рук. Та коли зрештою крило було готове і вже гарцювало на вітрі, я рішуче сказав:
— Вам з ним, Антоне Кузьмовичу, не впоратись. — І поспішив додати: — За такої погоди.
— Кому ж тоді впоратись? — Його іронічний вираз на обличчі ніби запитував: чи не вам?
І тут щось штовхнуло мене сказати:
— Я кілограмів на двадцять важчий од вас... Мені легше буде ним правити.
Я подивився на Лесю, шукаючи в неї підтримки, але вона в цю мить спостерігала за дельтапланеристом, якого вітер гойдав, немов зірваний з дерева жовтий лист.
— Нікому сьогодні не треба літати, — відказала дівчина.
— Я знаю цей вітер, — мовив Михайлюк, теж спостерігаючи за дельтапланеристом. — Це низовик. Вгорі він значно слабший.
Я хоч і не тямив у вітрах, але Михайлюка вже добре спізнав. Він переконував не мене й не Лесю, а себе. Я також знав, що коли він себе переконає, то вже ніхто не зможе його відмовити від польоту.