Завищені оцінки

Так затягати засідання педради — це значить просто не вміти його проводити. А сьогоднішнє затягання, коли так і не прийшли до остаточних висновків і, очевидно, доведеться засідати ще раз, перевершило все попереднє. Бувало й раніше, коли на педраді підбивали підсумки успішності за чверті, а надто за навчальні роки, в Галини Василівни Шелудько виникали прикрі сутички з директором школи, але щоб вона отак "поцапалась", як висловлюється директор, зі своїм начальником— такого досі не траплялось. Ні, вона ніяк не могла погодитись завищувати оцінки успішності явно відсталим учням і виводити "трійки" замість заслужених "двійок". З якої речі й для чого? Галина Василівна розуміє, що директорові не хочеться мати через ці "двійки" неприємні розмови в райвно. Але що з цього виходить? Неправда! І перші починають її вчителі та класні керівники, а далі вона росте, як покатана під час одлиги сніжка, й обертається нарешті в ошуканство, якщо називати речі так, як вони звуться, а не застосовувати делікатних, пом'якшувальних висловів...

Але кого ми обдурюємо?

Передусім самих себе!

Та це ще півбіди... Ми обдурюємо своїх учнів, котрі ліпше за нас знають ціну своїм знанням, ми обдурюємо батьків відсталих учнів, обдурюємо державу. Ні, Галина (будемо звати її на саме ім'я, бо хоч вона й не молоденька, але не така вже й літня) не хоче нікого вводити в оману й ставити учням Олексійчукові та Скоробагатькові "трійку" за рік з російської мови, коли вони варті тільки "двійок".

Цілий рік хлопчиська ходили в двійкарях, а тепер став їм, будь ласка, "трійки", щоб вони перейшли в п'ятий клас і щоб з ними, котрі не знають елементарних правил граматики, мала далі клопіт не Галина, а викладачка російської мови Ольга Степанівна Кравець. Та це ж нечесно буде й перед Ольгою Степанівною, яка муситиме навчати їх у п'ятому класі того, чого вони не засвоїли в четвертому! На це Галина ніяк не може пристати.

Все це, в тій чи тій формі, вона висловлювала вже не раз директорові й окремим учителям. її колеги цілком погоджувалися з нею в приватних розмовах, але на сьогоднішній педраді вони мовчали, і Галині довелося говорити й від себе, й за них. Щоправда, кому охота ставати в конфлікт з директором, від якого залежить надати більшу чи меншу кількість годин викладання кожному вчителеві, а головне — хіба тільки в їхній школі завищують оцінки! Та й усі ж знають, що Григорій Іванович вимагає "трійок" для Олексій-чука й Скоробагатька не тому, що приятелює з їхніми батьками або хтось впливовий у селі тисне на нього, директора; ні, він чинить так, щоб зберегти честь школи. Саме через це він наполегливо обстоював свою вимогу й підкріпив її, чи то іронічно процитувавши заяложену фразу, чи напівжартома повторюючи думку когось із вищої інстанції:

— Відомо ж бо давно, що нема поганих учнів, є лише погані вчителі...— й вибачливо посміхнувся.

Галину, яку сьогодні на педраді дратувало все — і те, що засідання зволікається, тоді як їй треба було залагодити цілу низку домашніх справ, і те, що вона мусить переконувати директора в тому, що він сам, у глибині душі, прекрасно розуміє, при останніх директорових словах прорвало. З властивою їй гарячковістю вона промовила далі, не вибираючи м'якіших висловів:

— Невже заради ілюзорного благополуччя ми повинні вдаватися до злочину? До чого ви закликаєте мене, Григорію Івановичу? Ви усвідомлюєте собі, до чого? — вигукнула вона, відчуваючи, що втрачає самовладання й запал заносить її хтозна-куди. Але тут наскочила коса на камінь.

— Ну, це вже занадто, Галино Василівно! — сказав директор, підводячись з місця, і хоч йому теж уривався терпець, проте далі мовив стримано: — Про який злочин ви кажете? М'якість в оцінках, навіть, коли хочете, поблажливість,— це далеко не злочин. Я прошу вас тільки натягнути трохи оцінки з російської мови Олексійчукові й Скоробагатькові, щоб не лишати їх у четвертому класі на другий рік, бо в них і без вас є "двійки". Не лишати двох учнів на другий рік — тільки й того. Чому, коли ми натягуємо комусь вищі бали й ставимо "п'ять" замість "чотири", на це ніхто не звертає уваги, а тут же йдеться про...

Галина не дала йому закінчити фрази. Вся спалахнувши, аж почервоніли щоки, вона рвучко встала. Що це — натяк на неї саму? Так, вона вивела своєму четвертокласникові Женчикові кругле "п'ять", але, якщо Григорій Іванович ставить її оцінки синові під сумнів, вона вимагає, щоб Женчика проіспитували без її участі сторонні вчителі на чолі з директором.

— Та що ви, Галино Василівно? Заспокойтесь! Я зовсім не мав на увазі ні вас, ні будь-кого з наших учителів. Це тільки приклад...

— А я вимагаю проіспитувати Женчика! — затялася Галина, і її не могли вже переконати ні пояснення директора, ні голоси інших учителів, які категорично відкидали можливість якоїсь підозри щодо необ'єктивності вчительки Ше-лудько, що веде четвертий клас, де вчиться і її син.

— Або екзамен — або я повинна піти з школи! — заявила Галина й швидко, мало не бігцем, покинула засідання педради.

Трохи прохолонувши, вона зрозуміла, що перебрала міру, гарячкуючи: ніякого екзамену спеціально для Женчика, розуміється, ніхто робити не буде, ця вимога її — задерикувата й безглузда, але сказаного не вернеш, і їй лишається тепер серйозно подумати про підшукання нового місця роботи. А втім, Галина й без того мала переїздити цього літа до Києва. На цьому наполягає Андрій Степанович (і чого це вона досі не може привчитися називати його й позаочі просто Андрій? Час би вжеі), та й треба ж кінець кінцем оформити офіційно їхні стосунки, щоб не було ніяких пересудів і образливої цікавості сторонніх людей до її особистого життя. Правду кажучи, вона так звикла до свого становища покинутої жінки, а глибоке материнське почуття до Женчика, цієї єдиної найближчої й найдорожчої в світі істоти, так заповнювало її всю, що вона не уявляла себе в умовах нової, другої родини, де треба було ділити саме себе надвоє між Женчиком і Андрієм — Степановичем, який матиме в тій родині теж якесь право на її увагу, турботу, почуття... "Почуття?". — перепитала себе подумки Галина, і зараз їй видалося це слово не зовсім доречним. Про яке почуття до другого чоловіка може казати жінка в тридцять вісім років? Кохання! Ні, цей чудодійний дар, що дала людині природа, відрізняючи ним людину від тварини, це найдужче почуття, що робить' людину самовідданою і само-зреченою, почуття, перед яким поступаються всі інші порухи людської душі,— бувають тільки один раз у житті. Тільки до одного з мільйона кращих і гірших людей займається серце цим усеспалюючим вогнем, коли обранець заступає тобі світ...

Палив колись і її серце той вогонь, завдавав їй нестерпного й воднораз солодкого болю, але про це ліпше не згадувати...

Що ж у такому разі є в неї до Андрія Степановича, якщо це не можна назвати коханням? Для чого вона має розписуватися з ним у загсі, переїздити до Києва на його майже парубоцьку квартиру? Що змушує її сьогодні думати, де купити й зарізати для Андрія Степановича півня, роздобути для нього кілька десятків яєць, спекти медівника з волоськими горіхами, який йому так смакує? Якесь же є в неї почуття до цього скромного працівника інституту педагогіки, серйозної, але, видно, невдатної в житті людини? Справді, що це таке?

Галина познайомилася з ним торік на республіканській методичній нараді, де Андрій Степанович виступав з доповіддю. Насамперед її приємно вразило, що цей доповідач не читав по писаному, як то робили інші, а промовляв не заглядаючи в шпаргалку, не шукаючи пишних фраз і не вдаючись до притертих, часто вживаних з багатьох уст висловів. Говорив просто, дохідливо, ілюструючи свою думку цікавими прикладами з практики, і це створювало між ним і слухачами-вчителями той внутрішній контакт, якого так бракувало іншим' доповідачам. Відчувалося, що це вдумливий працівник освіти, котрий добре знається на своєму ділі й охоче ділиться неабияким знанням і великим досвідом. "Трудяга" — назвала його спочатку сама собі Галина, але швидко відмовилася від такого визначення: трудяга сумлінно виконує все, що йому підсунуть, а цей усе переосмислює, намагається творчо освоїти поставлену проблему.

Усе в житті складається з випадковостей, і, певно, Галина і Андрій Степанович ніколи б не зблизились, якби під час перерви наради вона не підійшла до нього з кількома практичними запитаннями, на які він вичерпно відповів, запропонувавши тільки вийти на свіже повітря, щоб вільно покурити. Хоч розмова була суто ділова, але саме з неї почалося те взаєморозуміння, коли він запримітив цю немолоду вже жінку й вирізнив її з багатьох таких же, як і вона, що сиділи в перших рядах великої зали, а вона відчула в ньому не тільки доброго порадника, а й щиру, приязну людину, на яку завжди можна спертися в житті, якби вона не була так далеко від неї. Друге, власне, не мало значення, бо Галина була досить горда, щоб шукати будь у кого підтримки або протекції, але людини-друга, з якою можна при потребі поділитися горем і радістю, їй бракувало серед шкільких колег. Певно, й сьогодні, якби біля неї був Андрій Степанович, вона не повелась би так безрозсудно-визивно з директором школи й не наговорила б У запалі.стільки непотрібного. Андрій Степанович, напевно, схвалив би її принциповість, бо він і сам якось казав їй про шкідливість завищування оцінок, але він рішуче заперечив би її абсурдну вимогу призначити екзамен для Женчика, тоді як усі інші учні переходять з четвертого класу в п'ятий без усяких екзаменів. Сказав би про це спокійно, переконливо, і Галині враз би полегшало. З ним їй завжди ставало легше на душі, але чи досить цього, щоб зв'язати свою долю з його і як же буде з Женчиком? Чи ж не для сина жила вона досі? А може, саме для Женчика потрібна нова родина, де є і мати, і батько, є в домі чоловік, з яким хлопець знайде спільну чоловічу мову? Адже що більше підростає Женчик, то більше уривається в нього зв'язок із матір'ю; в хлопця виникають свої запити, з якими він уже не звертається до матері. Те; що Женчик, десятирічний хлопчина, за звичкою з раннього дитинства, ще й досі лягає спати до мами в ліжко, не може вдержати його коло неї вдень.