Крила Артема Летючого

КРИЛА АРТЕМА ЛЕТЮЧОГО

Птиця воду п'є, а з себе не випускає. Сам придивлявся, людей питав, і ніхто того не бачив. А чому воно так? Два ока і дзьоб — сказати б, як той рот і ніс, тільки стулені разом. Дві ноги, як у людини, а замість рук — крила. Або ще, приміром, яйця. З яйця вилуплюється птиця, ну й гадюка — вона теж кладе яйця. І з тих яєць вилуплюється мале гаддя. І черепаха так само. Птиця літає, а гадина плазує... Чому? Знову ж таки, як і птицю взяти — птиця птиці не рівня. Котора птиця є швидка, котора повільна, а котора й так собі. З вигляду начеб і птиця, а тільки й слави тієї, що крила — курка в дворі, приміром. За морями-океанами у вирії — вичитав якось у книзі, — де ніколи снігу не випадає і люди срамотою світять, голісінькі ходять (а самі ж чорні та банькаті!), так там птиця струсь водиться. Літати та птиця не може, бо, хоч у неї і є крила, та тії крила їй ні до чого. У неї все в ногах. Ноги довгі й цибаті. І біта через ті ноги струсь швидко. Отак, як кінь. Ну тільки й кінь не всякий за ним уженеться. Хіба що графський огир з економії, може, й наздогнав би. Бо птиця прудка. І на ній можна верхи їздити. А для чого тому струсеві крила й чого його за птицю мати, коли він не літа, — того в книзі не написано.

Сам міркував довго, хотілося своїм розумом дійти, та так і не дійшов. Тільки спантеличився. Питався вчительки, питався, спросивши благословення, батюшки в неділю після служби Божої, а врядника побоявся спитати. І ніхто до пуття не пояснив.

— Видишь, Артем, — всякие бывают животные виды... В зоологии, например...

Не втямив з перших слів і стояв вирячкувато, кліпаючи очима, щоб не образити вчительки. (Воно ж наука там у тій голові, тільки не добереш її, та й не мужикові ж її допоминатися!)

А батюшка засміялися спочатку. І дивились непоро-зуміло, як на пришелепуватого. Чи ти, мовляв, Артеме, сповна розуму? Потім одкашлялись і сказали поважно:

— Бог сотворил, Артем, много чудес, и не постичь тайны сия создания Всевышнего слабому человеческому уму...

Слухав побожні слова батющині й тоскно думав: "Дві ноги і гузно позаду, а води з себе птиця все ж таки не випускає..."

Але про це вже не питався батюшки.

Артем спинив коня, повернув чепіги й зчистив з чересла істиком землю. Вона спадала додолу глевка, як каша. Він узяв грудку і розтер у долоні. Земля була масна, як олією заправлена. Він схилив голову, густа темна борода ввігнулась йому в розхристані груди й зламалася навпіл, а він дивився на розтерту, сиру грудку й думав: "І земля, знову ж таки, не однакова: на Полтавщині більше родюча земля, чорноземля, а по інших губерніях — супіски, солонці, піски. І на тих солонцях мужик бідкається, а де кращої землі — то панська або багатирська. Та воно й на солонцях уродить, тільки не в нас, а в німця. Німець угноювати землю вміє. Або і японець — він теж. Збирає після птиці послід у горах і тим послідом землю угноює. І зветься той послід по-їхньому — гуано. А котрий японець багатіший, той оселедцями угноює" Тільки не добрав того в книзі Артем, чи то японець — на січку ті оселедці чи так просто. І не віриться воно Арте-мові, щоб таке добро та на угноєння кидали. Звісно, коли тебе припече нужда, подерешся й на скелю по гуано, ну а щоб з добрих статків оселедці в ріллю гатити — то хоч би який багатий чоловік був, а все ж жалко стане. Та книга так пише. А в книзі правда. Якби зібрати всі книжки, шо є на світі, та прочитати їх усі — геть би всю правду вичитав! Та чи ж є такий чоловік, щоб усі книжки підважив? А може, де й сидить він поміж книжками і в трубку на зорі дивиться, бо він лік усім зорям на небі знає. Тільки мужикові того не звісно: від мужика правду ховають. А вона десь та є.

Артем важко зітхнув і знову взявся за чепіги. Удалині парувала розпанахана рілля. І була вона не рахманна, як стерня восени, а збентежена. Бо навесні все прокидається і шукає собі пари. Кіт дереться на стріху, й собачня тічками юрмиться. Птах на дереві виспівує, бо й він по-своєму, по-пташиному, женихається, і риба у воді нереститься. У всьому на світі є свій порядок, тільки в людини воно не так, мовби шкереберть. Такий чудний цей світ і незбагненний...

Неподалеку коло озерця спустився чорногуз. Розпростер крила і, як по нитці навкоси, плавко знизився додолу. Ходить на тонких ногах край берега і наче хизується чогось. А чого б ото птиці німотній та пишатися? Проте вона, хоч і птиця, а все ж по-своєму щось знає, тільки не скаже. Не дано чорногузові язика такого, щоб слово людське промовити. І все воно в світі роз'єднане: птиця крила має, та говорити не втне, а людині крил бракує. Руки без пір'я, замість крил. А втім, бачив раз на ярмарку — носив якийсь пройдисвіт із города — зеленого птаха на катеринці. Скаже він щось птахові, а птах йому по-людському відповідає. Не вірив довго, думка, ману катеринник напускає, фокуси, сказать би. До самої катеринки протовпився між люди, заглядав птахові в дзьоба, наслухав пильно й пір'я полапав. Пір'я — пташине, тільки що шорстке, а голос — то таки справді, птах, а не катеринник. Птах папуга.

Це спантеличило Артема ще більше. Тиждень ходив похмурий і сумний. Думав усе. Потім прояснішав трохи й помалу почав розуміти. Замкнене коло розривалося, випадали окремі ланки, і розрізнені з давніх-давен людина, звір і птиця плуталися між себе, й де-не-де котрий із них ставав уже не на свою стать. Артем побачив, що в одвічному світовому ладі є діри і через ті діри може пролізти бистрий людський розум. А як пролізе через останню і стане аж по той бік, тоді скаже слово. І буде тоді... — хтозна, що воно тоді буде.

Артемові стає лячно і воднораз страшенно цікаво. Бо, може, то і є вже кінець світу й настане страшний суд. А може, й ні.

Він дивився, як цибав бережком чорногуз, жаби довгим дзьобом хапаючи, і червоні чорногузові ноги видались йому зараз чимось прикметними. Пустив чепіги й одійшов від плуга.

Скільки ж разів бачив чорногуза, а тільки тепер воно спало на думку! Як був ще на діствітельній службі у 29-му драгунському полку: корнет Штокке в третьому ескадроні — чисто тобі чорногуз. Ноги довгі та тонкі — стукни ломачкою — і поламались би враз, а коли було проз ескадрон схильці йде, задом трусить... І чорногуз ішов схильці й трусив задом. Зненацька став на одній нозі, а другу під себе манірно підігнув.

— Охвицер! — буркнув Артем у дивному захопленні й подався до озера глянути ближче. Чорногуз нашорошився, крутнув головою туди-сюди, тріпонув крилами, змахнув, розігнався на тоненьких офіцерських ногах і важко злетів угору.

Артем спинився зачудований. Очі йому широко розплющились і горіли. Дихав уривчасто й неспокійно. Правицею тер розхристані волосаті груди, а ліва рука легенько змахувала. Розчепірені шкарубкі пальці — як простерті крила. І раптом йому здалося, що власне тіло стало легке-легке. Геть зовсім без ваги. Його Пойняла божевільна думка і, як вітровій, поривала з ніг. Летіти! Він, як сновцда, широко розпростер кремезні руки й непевно змахнув перший раз. Потім дужче, відштовхнувся від місця і — побіг навмання за лелекою, несамовито вимахуючи руками й підстрибуючи. Хапав спрагло роззявленим ротом повітря і мчав. Ноги ледь-ледь торкалися землі, і йому здавалося, що він знімається. Треба тільки дужче й швидше! Швидше!..

Він упав, зачепившись об висохлу купину, й перевернувся горілиць. Груди йому бентежно движіли, а розкуйовджене чорне волосся — десь загубив шапку — уболотилося; він лежав знеможений і важко відсапував біг. Запалені червоні очі тоскно й питливо дивились угору. По щоці — чи то від вітру, чи так від чого — текла сльоза.

Високо в небі буяв чорногуз. Змахне крилами й лине в повітрі, мов пливе, змахне ще раз — і лине далі вдалину. Крила широкі, а тулуб малий. Як цурпалок. Птах!..

У селі оповідали по-всякому. Казали, що над книжками глузду одбіг, казали, що й з чортом злигався, хтось бачив, як Артем у чортячому танку полем крутився. Були й такі, що запевняли, ніби Артем — відьмак і то здавна вже в нього, тільки не примічали якось перше. А більше казали: "Здурів". Був дядько роботящий, землю шанував, і хоч змагали його злидні, та працював чоловік. Знесилювався, надвереджувався, сяк-так вибився з голоду. Сина Васька посилав до школи, і жінка, Христина, по сусідах позичатися не ходила. Бо гордий був чоловік і не допускав того. Був чоловік, та збувся. ! прозвали його — Летючий. Артем Летючий.

Спричинилось йому таке — чи то око лихе глянуло, наврочило, пристріт його обпав, чи то переполох дійняв його, чи, може, з'їв чого: змарнів, на виду спав, тільки очі горять, як вугілля. Замовк і все думає. Думки, як хмари, обсіли його, а не знати, що то він там собі укладає. Тільки й сказав жінці:

— Якщо птиця може забалакати, то й чоловік полетить. І в книзі так написано, що вже літали...

А до чого воно — не добрала Христина. Допитувалася — не сказав.

— Підожди — сама побачиш.

Тільки й того. Вже й обсіялись давно люди, ось незабаром і жнива зайдуть, а він занедбав усе. Якби сама з хлопцем на посміх людський не вийшла в поле, була б нива й досі, мабуть, несіяна. Мовчить і, знай, щось майструє в клуні. І нікого не під пуска туди. Ночує в клуні й возом двері на ніч заставляє, щоб не підгледів, бува, хто. З людей дехто догадувалися. Казали сміючись:

— То Артем літати надумав.

Через те й прозвали "Летючий" Дітвора на вулиці Дражнитися почала вже:

— Артем Летючий! Летючий пішов! І на неї перекинулось:

— Летюча! Христина Летюча по воду йде... Малому Васькові — хоч не виходить із хати: вийде

хлоп'я у двір, а з-за тину вже кричать навісні:

— А в тебе батько — летючий! А в тебе батько відьмак!

Не стерпіла Христина. Відколи очіпок наділа, шанувалася перед чоловіком, і ніхто не казав, що вона та за-річана була. А тепер виказала всю правду в живі очі.

— ..Люди сміються! По світу з торбами підемо!.. Схаменись, Артеме!..

Мовчав і не дивився на жінку. І все своє думав. Як вичитала йому все, глянула на нього, і серце заболіло.

— А може б, Артеме, теє... до попа — хай би молеб-ня... і хату посвятити б...

Нічого не відповів. Тільки зіп'явся на ноги й так страшно глянув, що аж поточилася назад Христина. Грюкнув дверима й пішов до своєї клуні.

У Петрівку ночі короткі та темні.