Хлопська комісія

I

Е, що то ви, молоді яндруси* говорите!.. По місту тротуарами ходять та ходаки з долин висмикують* — велика штука! А зловлять хатраки*, то також що? Заведуть на дідівню*, кобзнуть* там чи й не кобзнуть, та й по всій історії. Вам би от… Та де вам! Вам як лиш розказати про таке, то вже поза плечима мурашки забігають. Або то ви знаєте, що хлопська комісія! Тамто би оттакому легкевичеві в її руки дістатися! Почув би, почому перець.

Я про себе не кажу. Були такі, що ще гіршу саламаху куштували. Але й я також зазнав, що зазнав. Ну, що, така вже, видно, чоловікові дорога судилася. Чи від долі, чи від злих людей — хто то знає? Досить, що таке життя! От уже отсе двадцятий рік у криміналі сиджу, а ви гадаєте, що то пальцем перекивати? А скоро на світ, я знов буду мусив до свого — по чужих коморах шарити. Так-таки мушу, бо що ж буду робити, з чого жити? Ремесла ніякого не вмію, ні поля, ні ролі не маю, до роботи ніхто мене не прийме, тілько одно й лишаєсь, що бухацька* кумпанія. А се також бистрий кінь — день поїдеш, а за хвилю впадеш, та й знов сюди. Та й ще то ту, то не найгірше. Приходилося не раз і солоно, й терпко, а особливо як чоловік хлопам у руки попадеся. Тоді вже проси не проси, плач не плач, нічого не поможе.

От я раз так у однім селі — вже в котрім і де, нащо вам то знати? — досить, опорядив там одного багача. Роботи було доста. Комора, бачите, як струк, повна всякого добра. Ми й не надіялися на таке, прийшли голіруч. Один з того-таки села вказував нам дорогу. Три нас було до того інтересу: забрали ми, що могли, що легше винести, поділилися — та й у ноги! Ба, кинулися хлопи, наскочили на слід — уже як там і куди, то вам також ні на що не здасться знати — досить, за мною! Три милі від того села вхопили мене.

Осінь зачиналася. Звожували ще овес, починали копати картох. Народу по полю немного. Погода, сонічко ще припікає. Мені зв’язали руки назад, три їх женуть мене гостинцем.

Здоганяємо солярів з набором.

— Дай боже!

— Дай боже!

— А куди кумпана? — на мене показують.

— Добрий чоловік, — кажуть мої господарі, — коморовий.

— А, так! Ну, не завадило би йому дати пам’ятку, — каже один соляр.

— Та воно-то так, без того не буде.

— А може, позволите нам і від себе дещо дрібку докинути?

— Як ваша ласка, — відказують мої, сміючись. Соляр самий від заднього воза та до мене.

— Ану-но, паничу, стань!

Стаю. Він підкотив мені штани повиш коліна і попідв’язував їх мотузочками понад колінами.

— Ну, тепер рушай! — сказав та й пустив мене наперед себе попри фіру. Ледве я зробив пару кроків, аж ту немов гадина впилася нараз у обі мої ноги. Соляр щосили швякнув мене батогом по ногах, так, що я аж підскочив з болю.

— Скік, серце! — крикнув соляр та й зареготався, і всі з ним. Дротований шнур, та ще й вузлами понав’язуваний, де діткнувся тіла, то мов ножем!.. А вузли, мов п’явки, повпивалися в м’ясо… Я живо далі попри другий віз, — другий соляр те саме. Я попри третій — той те саме. Шість їх було, і поки я минув усі вози, то мої ноги були порізані, мов ножами, а кров сліди заливала. Ех, запам’ятав я собі тих солярів, дізнався відтак, з якого-то вони села такі чемні вивелися, то вже я й їм пригадався!.. А мої господарі в регіт та похваляють солярів, що на який-то вони спосіб узялися.

— О, ми з такими паничами вміємо поводитися! — вихваляється один. — Видите, злого йому нічого не станеся, а пам’ятку буде мав. Ха, ха, ха, ха!

II

Ще було добре перед вечером, коли ми прийшли до села. Ведуть мене до війта. Приходимо, — нема дома, в поле поїхав. Тілько війтиха щось там по сінях крутиться. Глипнула на мене — нічого.

— А не знати, кумо, — кажуть мої провідники, — де би ту його намістити?

— Або я знаю, де? Містіть, де хочете, коби лиш не ту. Нащо мені клопоту?

А я стою та аж очима благаю, аби змилувалася… Бо вже то я знаю, що коли не у війта, то ночувати мені у того, у кого я гостив. Ну, а там то вже, певно, добра мені не буде.

Тим часом вість по селі пішла: привели злодія! Зараз що було по хатах — біжить. Поставали на оборі, дивляться, одні клянуть, другі грозять, треті так собі стоять. Аж ту і мій господар, той, що у нього пропажа, протискається, приходить. Високий, крепкий, лицем червоний, як кат. Зблизився, зирнув на мене…

— А, то ти? Ну, будемо знатися. Я нічого.

— Куме, — каже до одного з тих, що мене привели, — ведіть його до мене, там найбезпечніше. Я вже його припильную.

— Певно, що там його ведіть, там найбезпечніше, — сказала війтиха, стоячи в дверях. — А скоро мій прийде, то вже я йому скажу, то він там навідається.

Повели мене. А мій газда йде передом та аж хрумкає з заїлості. Далі завернув ід плотові і виломив колик.

— Сюди його! — крикнув, повертаючи на свою обору і пускаючи мене наперед. А коли я переходив попри нього, він замахнувся на мене. Було би, певно, ту на місці по мені, якби не були його задержали.

— Ні, куме, — сказав один, — так не можна! Заб’єте, то ще ви підете до криміналу.

— Що, я? — крикнув він. — За такого опришка? Таж такого забити, то нема гріха.

— Ні, куме, дайте спокій з такою бесідою. Пострашити можна, щоби на другий раз не лакомився на чужу працю, але забити, то ні. Він на вашій відповіді.

— Вже я його пострашу так, що буде до суду-віку дрожав! — крикнув газда і, зблизившися до мене, вдарив мене кулаком межи очі. Я пирснув на землю, мов сніп, пітьма заступила очі, пам’ять покинула мене…

III

Прокинувся я. Сонце на заході. Я сиджу на приспі, сорочка на мні вся мокра: видно, що мене водою відливали. Лице напухло, але болю не чую ніякого, немов усе тіло затерпло. В хаті гамір. Кілька чоловіків сидить під шопою, кілька на перелазі. Гуторять і на мене зиркають.

— Начальник! Начальник! — почувся гомін.

Один кинувся отвирати лісу.

Прийшов начальник, чоловічок низенький, товстенький, з виду добродушний. Хід дрібний. В руках черешня груба, як ціпивно. До мене.

— А що, любенький, спіймали? А видиш! Треба тобі було того? А тепер громаді біда, треба тебе пильнувати, поки не буде нагоди віддати тебе до суду. Тепер пора робуча, синочку, нема часу.

— Пане начальнику, — осмілився я, — позвольте, щоб я за той час у вас перебув.

— О, о, о, — скрикнув війт, — не можна, любенький, не можна у мене! Ту кум Матій кривди тобі не зробить, не бійся, припильнує тебе добре. Побудь тут, синочку, деньок-другий, поки до неділі, то вже кум Матій з присяжним відвезуть тебе до міста.

Се був четвер. "Значить, два дні ще, — подумав я собі. — Га, що діяти, треба терпіти".

— Ну, а тепер, синочку, встань, коли до тебе говорю, — каже війт.

Я встав.

— Ходи сюди.

Я вийшов насеред обори.

— Кладися, небоже!

Я видивився на нього.

— Ну, що ж, любенький, не чуєш, що кажу? Кладися! Я, начальник громади, ручу за тебе, але маю право дати тобі п’ять буків, не більше.

Я не чував про таке право, але що було діяти…

— Куме присяжний, ану-ко, нате вам отсю черешеньку та дайте йому те, що йому після права належиться! — сказав війт і, відрахувавши п’ять, забрався до відходу. — А ви, куме Матію, пильнуйте його і вважайте, аби йому нічого не сталося. Громада мусить його доставити до суду живого… Пам’ятайте, аби живий був! — сказав він, усміхаючись і кладучи натиск на те слово "живий". — Я ту завтра рано навідаюся. Бувайте здорові!

IV

Поки присяжний заковував мене в ланцюги, вже й зовсім стемніло. Матій стояв збоку, як кат над душею, ждав тільки, коли присяжний геть піде. Діждався.

— Ну, що, паничу, тепер ми оба, правда? — цідив він крізь зуби, держачи за ланцюг, котрим я був скований за руку й за ногу. В одній хвилі він шарпнув ланцюгом, і я повалився горілиць і вдарив головою о землю.

— Ов, ти, бачу, п’яний! — реготався він. — А я хотів тебе просити на вечерю. Ну, вставай, ходи!

Я встав, і він поволік мене до хати.

В печі огонь горів. Жінка снувалася по хаті, вечерю варила. В закутці сиділа стара баба, господарева мати. Обі жінки були бліді і тремтіли, побачивши мене. Вони рідко коли осмілювалися зиркнути на мене, а як котра зиркнула, то так жалібно, так жалібно…

Матій посадив мене на лавку, а сам сів конець стола сопучи, мов міх ковальський. Нараз зірвався, і гримнувши о стіл рукою, крикнув:

— Ні, я його не пущу живого! Най буде, що буде, а такого опришка я не пущу живого зі своєї хати.

Жінки, мов на даний знак, голосно заплакали.

— Матію! Синочку! Бог з тобою! Адже шкода повернулася. А ти би хотів такий гріх на душу брати! Бійся бога!

— А він боявся бога, коли підкопувався до комори?

— Та вже, як там він… Нехай він сам собі з богом рахуєся!

— Ні, я йому допоможу. Я йому насамперед усі кості порахую. Ходи-но, паничу, сюди!

І він знов ухопив мене за ланцюг, підняв з лавки і гримнув мною до землі. Тоді, ставши чоботом на груди, скрутив ланцюг докупи, так що я скулився в каблук, аж крижі затріщали. В очах мені потемніло. Я ще тілько побачив, як він замахнувся чоботом до мойого лиця. Відтак почув я біль у груді, в крижах, у боці, а відтак нічого не стало…

V

Я знов очуняв. В печі погасала грань, зрештою в хаті темно й тихо. Я під лавою, скручений удвоє, як слимак. Рушаюся — біль страшенний. Кожда кісточка, кожде місце… В горлі пересохло, палить. Я застогнав. Темна тінь майнула по хаті, дилькотячи невиразно. Бачу, жовте поморщене лице нахилилось наді мною; дрижача холодна рука пересувається по моїм лиці.

— Ти ще живий, синочку, а?

— Живий!.. Води!.. — простогнав я.

Бабуся подала мені води.

— Живо пий, бо готов прийти, то біда моя! Нелюд якийсь! — шептала баба. — Бідний ти, небоже, бідний, але що ж я тобі пораджу?

— Біг заплать вам! — прошептав я.

Двері скрипнули. Стара щезла, як тінь, а коли ввійшов газда, вона вже кахикала на печі.

— А що, не обзивався злодій? — запитав він.

— Ні, синочку.

— Тьфу до дідька! Ще як мара крепне, то готова й направду біда бути.

В мене аж трохи дух уступив. "От, — гадаю собі, — чень змилуєся та полегшить, попустить ланцюга". Та де там! Поворкотів, поворкотів, погасив огонь у печі та й ляг спати.

— Все одно, — ще лиш тото чую, — як живий, то буде живий і до завтра, а як ні, то нехай його чорт бере!..

Цілу ту ніч я ані ока не зажмурив. Що я витерпів за тих кілька годин, того, певно, було б мені потроха стало й на десять літ. Уже гадав, що, може, кров мене заллє, і просив бога, щоб післав мені смерть.