Місія

Патер Гаудентій родився на проповідника і в законі Лойоли вважався одним із найспосібніших і найгарячіших пропагаторів. 3 ентузіазмом молодця і з головою, набитою єзуїтськими схоластичними премудростями, лучив він практичний досвід десятилітньої дитини. Мрії про сміле апостольство і мучеництво за віру наповняли його голову і просвічували в його снах. Чудове небо Італії не манило його; чудеса і пам’ятки Рима в його очах не стоїли й одного погляду. Далеко приманливішим блиском світились перед його уявою картини понурого, хмарного неба, диких лісів і пустинь з живучими в них ще дикішими дикарями-поганами, а то й кроваві сцени муки, тортур і смерті за віру. Ті мрії були вихідною точкою всіх його думок, не позволяли навіть наклюнутись якійнебудь критиці, але, концентруючи всі його духові спосібності до ділання в однім напрямі, виробили з нього дикого фанатика, майже нездатного спіймати хід думок, відмінних від його власних. Тільки з трудом він укривав свою яру нетерпимість до всіх відмінних переконань під маскою єзуїтської смирності і укладності, до котрої його наломлено ще змалку.

Родився він під сільською стріхою, четвертим сином убогого мазура-халупника в Тарнівськім окрузі. Із дитинства, проведеного в нужденній, напіврозваленій "халупі", посполу з курми, коровою і телятем та ще з трьома старшими братами, голими, крикливими й завсігди охочими побити його хоч кілька разів у день,— з того непринадного дитинства він виніс тільки два, майже рівночасні, але страшенно не подібні до себе, вражіння. Одне вражіння було світле, котре майже осліпило його непривичні дитинячі очі і на ціле життя дало сильний товчок його думкам і мріям: се був короткий, кількахвилевий побут єпископа Войтаровича в хаті його родичів. Було се зимою 1846 р., на тиждень перед страшною різнею. Єпископ, їдучи кудись, заблудив у снігових заметах і ледве добився до їх хати, що стояла досить оддалік на краю села. Хоч і як нужденна була та ліп’янка, то все-таки промерзлому і майже недужому владиці пожаданий був який-такий відпочинок. Він увійшов до хати, а коні його з саньми остались надворі, бо не було шопи, де би можна було їх примістити. Патер Гаудентій, що тоді ще звався попросту "Симек", разом з іншими дітьми заліз за піч, де всі четверо збилися в одну недвижну, перелякану і зачудувану купку. Він тямить, що бачив, як батько його впав на коліна перед владикою і цілував його снігом обліплені чоботи; як мати розпалила скіпки на припічку, з котрих дим, мов навмисне, попер просто їм, дітям, у очі, і на тім огні поставила череп’яну ринку, набила до неї кілька (остатніх в хаті) яєць і почала з них смажити єпископові яєчницю, і як він, малий, почувши незвичайний а принадний запах тої страви, на животі підповз до матері і шепнув до неї (але так, що чути було на всю хату): "Mamo, a ja rynkę wyliże!"*,— за що мати рівно ж досадно шепнула до нього: "А nie pójdzies ty, ciarachu! bo ci pon biskup skore wyliże!"* Конечно, коли єпископ скінчив яєчницю, ринка дісталась-таки йому до вилизання, а він сам і досі не знає, що було головним змістом того світлого і сильного вражіння його дитинства: чи вид пишного убору і поважної постави єпископа, чи вилизана після його підвечірка від яєчниці ринка?

Друге вражіння було страшне, котре мало рівно ж сильний вплив на цілий стрій його думок. Були се кроваві сцени різні, а властиво тільки її наслідків. Через віконце батьківської хати бачив він тягнені до Тарнова драбинні вози з помордованими та покаліченими панами. Кроваві та полупані голови звисали крізь щаблі та волоклися по снігу, лишаючи за собою сліди з крові і напівплинного мізку. Руки і ноги, облиті кров’ю, мов зі шкури обдерті, стирчали з возів на всі боки. Все інше — то була немов одна збита маса кровавого тіла, а глухі стогнання і зойки, що виривалися з тої маси, прошибали душу й подобали на зойки мучених у пеклі душ. Патер Гаудентій і досі тямить, як брати його, вибігши украдком босі на дорогу, найшли там і принесли до хати одне людське око, що випало з якоїсь нещасної голови. Вони, діти, з жахом дивились на те велике, кроваве око, а вкінці вложили його до черепочка і сховали в якусь шпару в печі, де воно помалу висохло на малий шушеренок. Довго ще пізніше воно являлось йому в снах, величезне, оживлене, на курячих лапках, кліпало якось страшенно, силувалося щось заговорити, але не могло. Від тої ранньої пори застрягли в його душу ті кроваві сцени, і пізніше, під впливом понурої аскези і темних догматів та кровавих мученицьких історій, переродились в те гаряче бажання мученицької смерті, котрим він був перенятий, удаючися по одержанні благословенства свого генерала в далеку дорогу на північ з великою і почесною місією — навертати невірних єретиків.

II

Свій вихід з-під батьківської стріхи патер Гаудентій досі вважає чудом. По різанині 1846-го року настав страшенний голод. Літом не зародило, так що вже з початком зими більша часть селян не мала що їсти. Страшно далася в тямку Шимкові та зима; досі ще гудуть йому в ухах крики і стогнання його братчиків, що просили у родичів хліба, прокляття і сльози матері, ввижається понуре, чорне, мов земля, лице батька. Потисли морози, брати його почали пухнути з голоду, тіло їх зробилось синє. Батько бігав десь-кудись, рідко коли заходив до нещасної хати і час від часу приносив то кусник хліба, змішаного наполовину з м’якиною, котрим усі ділилися, мов манною, то кілька пригорщів зерна, котре то в ступі товкли, то на жорнах надвоє, натроє роздирали і запарене окропом їли. Тямить патер, як раз батько його приніс відкись повну пазуху сирої кукурудзи і припадково якось розсипав її по землі: і жінка, і діти кинулись збирати з землі круглі золотисті зернята, але, притиснені голодом, не могли дожидатись, поки ступа розтовче, а окріп розпарить їх, і, збираючи зернята, поквапно, мов злодії, одно перед одним пхали їх у роти і хрупали, мов не знати який присмак, поки батько, побачивши се, з лютості не почастував їх ременем.

Але от зближались різдвяні свята. Батько ставав чимраз понуріший, почав рідше виходити з хати, а не раз цілими днями сидів під вікном, опершись ліктями о стару, полупану скриню, що заступала в хаті місце стола. Вони живились тільки тим, що мати день від дня вижебрала у багатших сусідок: часом пару картопель, часом мищину бобу або дворічної напівперегнилої квасолі, від котрої у недужих дітей страшно боліли животи. На святий вечір потис мороз, не стало нічого їсти,— старший хлопчик зовсім занедужав, уже й їсти не просив, тільки стиха стогнав і хрипів. Страшним, тупим поглядом зиркав батько час від часу в той темний кут на печі, відки доносились ті рвучі за серце дітські стогнання.

— Jak myslis, dwugo jesce Jontek pociągnie?* — спитав він у жінки, що якраз вернула з остатньої безхосенної ходьби по сусідах і, ціла, дрижачи від холоду, скулилась на припічку, встромивши в попіл свої босі одубілі ноги.

— Gdzie сі tam dwugo,— відповіла вона,—swysys, juz charcy*.

— No, to niech się dzieje wola boża!* — сказав батько і поліз на полицю, шукаючи чогось. Мовчки, цікаво слідили за кождим його рухом витріщені і розширені з голоду очі дітей і жінки. Ось він найшов на полиці довгий ніж-колодач, найшов під прилавком камінь і мовчки почав острити ніж, встромивши його острий кінець у варцаб вікна і час від часу плюючи на камінь.

— Cwowiece, a ty co chces robić?* — скрикнула з невимовним жахом мати.

— Milc, babo!*— гримнув отець таким страшним голосом, що вона і діти затремтіли і дух в собі заперли. Йонтек на печі тихо-тихо стогнав.

— No, dawaj go tutaj!*— грізно повернувся батько до матері, наостривши ножа. Не кажучи й слова, мати, мов колода, скотилася з припічка і кинулась йому в ноги.

— Bój się boga, co chces robić?*— тільки всього могла простогнати вона.

— Gwupia jesteś,— відказав їй батько. —Psecies wun і tak zyć nie będzie!*

І, не розговорюючи більше, батько поліз на піч. Верескнули в напівсвідомій смертельній тривозі молодші хлопці і кинулись в найдальший кут. Тільки Йонтек лежав на місці і спокійно, мов пташина, напівпогаслими очима глядів на батька.

— Chodź tu, Jontek!* — сказав батько і взяв його обома руками попід пахи. Хлопчина тихо застогнав, але не пручався. Батько зніс його насеред хати і положив на стільці.

— Weź miskę і potsymaj pod gardzielą, krwi skoda!* — крикнув він до жінки, що мовчки, хлипаючи і тремтячи сповнила його розказ.

— Kiej nas bóg і ludzie opuścili, to musimy sobie sami radzić*,— сказав понуро батько, мов для успокоєння свого сумління, і, припіднявши Йонтка за шию, так що тіло і голова звисли надолину, одним замахом ножа перерізав йому горло. Покапала кров у підставлену миску,— кілька разів легко стрепенувшись, сконав хлопчина. Його тілом опровадили свята*.

Страшні, понурі дні пішли тепер в заклятій хатчині. Огидна страва відразу немов затроїла останки всякого спокою, всякої надії в серцях батька і матері. Діти пажерливо обглодували кісточки свого нещасного брата, не знаючи, що, може, за кілька день і на них прийде черга. І справді, черга прийшла: м’ясо минулося, і, по довгій суперечці та плачах матері, батько зарізав другого синка, зовсім ще здорового. По тім страшнім учинку він знов сидів на лаві під вікном, темний, мов ніч, а мати поралась коло печі, варячи в горшку м’ясо і голосячи над ним, як над покійником. Що діялось дальше, сього вже патер Гаудентій не тямить: мов крізь сон лишень мерещиться йому, що й він занедужав і в гарячці чи на ділі бачив повну хату людей, між котрими два були з блискучими шоломами на головах, з когутовим блискучим пір’ям на шоломах і з стрільбами та блискучими вістрями на плечах. Вони дуже чогось кричали, так що батько й мати дуже тряслися; інші люди лазили по всіх закутках і збирали кісточки, потому пов’язали шнурами батька й матір, поклали на сани і повезли кудись; заплаканих дітей також забрали, пообвивали кожухами і повезли... Патер Гаудентій пригадує собі широку снігову площу, і ледом покриту ріку, і високі кам’яні будинки, і якихсь вусатих панів, котрі його про щось питалися і котрих він дуже боявся,— але що се все значило — він не знав.