Синій автомобіль

Стельмах Ярослав

Трагікомедія

ДІЙОВА ОСОБА

А.

Книжки. На стіні — великий портрет А. Олія. Під ним на секретері маленьке погруддя Толстого. Величезний письмовий стіл, захаращений словниками, книжками, рукописами. А. збуджено товчеться в кімнаті, часто зупиняється, жестикулює, часом завмирає в задумі, знов кидаешься аби-куди.

Бува. наштовхується на стіл. На наших очах відбувається синтез думки.

А.:

Чорт забирай! Були ж колись золоті часи! Ні турбот тобі, ані клопоту, повзаєш собі без паспорта і возиш по підлозі синій автомобіль — був у мене такий, з коліщатками. (Із смішком.) Авжеж, зрозуміло, поки я їх не повідламував. Усі з тобою носяться, панькаються... А тут!.. (З ненавистю вгатив кулаком по рукописах.) Сиди, пиши, видумуй, пробуй... Кат його знає, що іще придумати. Ні днів тобі, ні рядків! Так, на цю тему я вже писав... і на цю писав... на цю писав не я... А-а-а! Стривай-стривай... Є! Воно! СНІД! От де справжнє лихо нашого часу, от де трагедія! Страшна підступна хвороба, отруює весь організм. Таємно, поступово, приховано. Хворий ще нічого не знає. Він сповнений творчої снаги, планів, він має намір одружитися, закоханий до нестями, хоче дітей, багато дітей, завершує роботу над книгою, котра стане вершиною його творчості... ні, геть із книгами — над картиною, так! Він створював її роки. Атож. Кращі роки життя пішли на ескізи, замальовки, на компоновку, дідько його бери! Зроблено десятки варіантів, лишилися сама дурниця — злити це все в одне ціле. Він на піднесенні, він в екстазі, замикається у своїй майстерні... А вона — медсестра. Скучає за ним страшенно. Закохана, мов кішка, життя без нього для неї — тортури. І от жартома бере його кров на пробу... Нічогенькі собі жарти! Ні, вона — людина серйозна, кандидат наук. Медичних. Хоче будувати сім'ю на суто наукових засадах. Щоб усе відлагоджено, продумано до дрібниць. Щоб гени — ідеальні, генеалогія — мов скельце, ніяких епілептиків у роду... Бере його кров начебто на згортання і раптом у мікроскоп бачить... Жах! Мороз поза шкірою! Кров у жилах холоне! Виходить, у неї — теж. Ні, вони не були в інтимних стосунках. Так більш драматично. Вона сповідує строгі принципи, в неї аристократичне виховання, з колишніх. У діда — Пажеський корпус, Анна на шиї, розстріляний у сімнадцятому, баба — Інститут шляхетних панянок, померла з голоду в дев'ятнадцятому... Скільки ж це їй років?.. Ото сказав. (Лічить.) Це прадід розстріляний, і прабаба, відповідно... Ну правильно, тепер нарешті все збігається. Ніколи не хворіла навіть на грип, удома — стерилізатор, чай кип'ятить сорок хвилин... І раптом у її обранця... Жахіття! Вона в сум'ятті. Перша думка — послати його к бісовій матері, точніше, показати йому на двері, але потім гору беруть зовсім інші почуття. Адже вона його кохала. І кохає. Справді, не дозволяла нічого зайвого, але ж почуття живе, хіба од нього втечеш? А духовна спорідненість? У них вражаюча, неймовірна духовна спорідненість. Обоє малюють, ходять на лижвах, обожнюють Дебюссі, ні, Дебюссі — вже заяложено. Шніткс? М-м-м... Пізнуваю, хоч би рочків із п'ять тому... А от, прошу — Гофмана, так, казкаря. Ніхто його музики ніколи не чув, а от вони люблять, наспівують одне одному... ну і ще там можна щось-таке, не проблема. І от — ніч без сну, доба на каві, тиждень на транквілізаторах, і вона наважується. Вона завдасть на свої вутлі плечі ще й цей тягар. А в неї батько — інвалід, мати — психопатка, в лікарні, брат алкоголік... ні, банально... Наркоман! Теж уже... Токсикоман, чи що? Гомик? Чорт, хто ж у неї брат? Гаразд, придумаю потім. Дисид?.. Ні, тепер це схвалюється. А, от — секретар райкому. Ні, обкому. Перший. Одне слово — родина важка. Але вирішено — вона буде поруч із ним. І потім — у нього ж талант. Величезний, могутній талані! Він завершує картину, можна сказати, справу всього життя. Самісінький у майстерні, голодний, неголений, на вулицю не витягнеш, до неї і не потикається. Вона розуміє, вона все розуміє, вона тонка, глибока людина. Та треба спішити, відкладати нема куди, слід лікуватися. Так, медицина поки що безсила, але протримати його ще хоча б кілька років. Набирає номер його телефону і, намагаючись нічим себе не виказати, із слізьми на очах, над силу намагаючись зберігати спокій, говорить своїм м'яким неповторним контральто —дівчинкою співала в церковному хорі, ні — в Палаці піонерів, годі консерваторія, хоча що це я — вона ж лікар, піклується про нещасних людей... А! Пішла! Пішла з другого курсу консерваторії до медичного... — працює, працює на образ! Тому що зрозуміла: гам вона буде кориснішою. І от дзвонить і говорить... Ха-ха! А телефон же відключений! Він — у натхненні, у творчому пориві, на злеті, на фінішній прямій, нікого не хоче ні бачити, ані чути; йому все заважає, найменший шурхіт, найгихіший скрип, у трамвай за три квартали ладен кинути гранату, ні, краще камінь, усе ж таки — гуманіст за натурою. Вікна задраєні наглухо, найщільнішс, як у Пруста. Вразлива, нервова, до краю чутлива людина. Так, вразлива. На дзвінки у двері не підходить — обрізав дроти, стуку в двері не чує: в нього подвійні двері; перші оббиті залізом, другі — повстю. Він зараз увесь — поривання, весь — політ, невдер-жимість. В його бетонному підвалі не чутно ні звуку, ані навіть шерхоту. Ну і як же вона до нього дістанеться? Як? Ні, підвал не годиться. Вогко, полотна можуть відвологнути, рами пожолобитися, фарби відшаруються, ні-і, він надто дорожить своєю роботою. Мансарда! Мансарда над сьомим поверхом, голуби... Голубів він давно потруїв — безглузде туркотіння, духовна порожнеча, примітивізм мислення, живуть на самих інстинктах, немає польоту, я маю на увазі творчого, щось там вони до того ж розносять, якусь заразу. І гидять. Загиджують карнизи. Дивитися бридко. Ще й витріщаються один на одного. Давно не бачились! Ну їх до дідька! Вони травмують душу естета. Отож ніяких голубів немає. Але немає й зв'язку із зовнішнім світом. Що ж їй робити? Лізе по пожежній драбині... Ні, надто просто, так кожен зможе... Дереться по ринві, не випробувавши її на міцність, навмання, наражаючись на колосальну просто смертельну небезпеку — колись там у голубому дитинстві захоплювалася художньою гімнастикою, хоча за даних умов краще спортивною, першорозрядниця, виступала успішно, поки не народила, звичайно... {Лякається.) То в неї що — є дитина1.' Хлопчик? І дівчинка? А чоловіка куди вона діла9 Чоловік іше... Принесли його звідкись чорти... Спився! Покидьок, фарца, валютчик, грав у більярд цілісінькими днями в Будинку композиторів... Непотріб. А навіщо тоді питається, заміж було виходити за такого'? Ні-і, тут не все так просто. Так-так-та-ак... А от, ппошу! Винахідник. Винахідник, котрий випередив свій час. Створив... Що ж він створив? Гаразд, проконсультуюся з ким-нєоудь. Носився із своєю ідеєю, оббивав усі пороги, стукав у всі двері, та розуміння не знайшов. А винахід тягнув на Нобелівську, але ж слід пам'ятати, де ми живемо. Кругом засилля розумак з ріденькими мізками, мікроцефалів у нарукавниках, диплодоків з портфелями. Осміяли, обсвистали, затюкали, затуркали, звільнили з роботи, а чотирнадцять країн Західної Європи працюють тепер на його патенті. Плюс Японія. Південна Корея — так та просто квітне. Залишився, не виїхав, хотів домогтися правди, та нерви не витримали. Колосальна нервова й моральна перенапруга. Запив. А хто б не запив? Біла гарячка: кидався на неї з кулаками, вважаючи її за заступника ВААПу, напередодні відповідальної конференції, де вона мала виступати з доповіддю, поставив їй синець... На конференції не виступила, поїздка до Штатів накрилася, а з нею були пов'язані певні плани... Ну то й як із таким жити? Просив, обливався гарячими слізьми, благав повернутися, але не з її характером. Тепер він уже, звичайно, ані краплі собі не дозволяє, щоранку робить зарядку і п'є по літру морквяного соку натщесерце але пізно — вже нічого не склеїш. Окрему однокімнатну вона за нього виплатила, продала фамільну брошку, прабабину. {Пауза.) Так, ну з оцим усе зрозуміло. Типова картина, впізнається. Деталі, звісно, слід іще продумати, стереотипи — під три чорти, характер прокреслимо, ситуації допрацюємо... Ні, їй-богу, може бути. {Нетерпляче потираючи руки, йде до столу, сідає за друкарську машинку.) Так, стривай, а про що ж це я? І до чого тут цей кретин, винахідник якийсь?.. Теж мені!.. Південна Корея... Тайвань... Тут не знаєш, що у тебе в домі робиться, у власній твоїй голові. Винахідник! Це ж треба!.. Чорт, скільки разів казав собі: купи диктофон, купи диктофон, не скупися, маразматику, коли треба. Працюй з диктофоном, дебіл. І непогані, до речі, бувають, у комісійному. У комісійному! А чому, до слова кажучи, необхідно все діставати через комісійні, через якихось осоружних тіток, знайомих чи — незнайомих, в якихось підсобках, на товкучках? Та що ж це таке? Доки воно все може тривати? В магазинах порожньо, як виметено, крім вермішелі та морської капусти ні дідька не знайдеш — теж, до речі, проблема. А він приїхав з Канади, там у них зовсім по-іншому. Фірмач, але дружньо настроєний. Хоче зробити посильний внесок, укласти угоди, створити акціонерне підприємство, вивчає попит, настрої людей, ретельно заглиблюється у суть справи. У черзі за майонезом вони знайомляться. Наближається Новий рік, без майонезу — ніяк. Холоднеча, мороз — двадцять п'ять градусів, у них там не так, а він без рукавичок, поцупили у готелі, перемерз. І вона подає йому свої... Ні, краще — він їй. Отже, поцупили в неї? Ну і добре. Зав'язується мила розмова, він дивиться на неї з ніжністю, а черга стоїть на місці: весь час підходять якісь люди, горлані, пхаються наперед, з посвідченнями, то ветерани, то учасники, то пенсіонерки загальносоюзного значення. Він здивований — у них такого немає. Вона терпляче пояснює йому наші правила. Майонез закінчується! Лунають заклики: "По пів-банки в одні руки!" — але все одно їм не вистачає. Розлючені, але щасливі вони виходять на вулицю — треба ще роздобути ялинку. Блукають по вечірньому передсвятковому, залитому вбогими вогнями місту від одного ялинкового базару до іншого. Те, що вони бачать. — краще не бачити ніколи.

1 2 3 4 5 6 7