Народу сила, ледве продерешся, так я держусь за панича, як сліпий за поводатаря. Уходимо у церкву, аж дивлюсь — стоїть біля дверей синій генерал; от, думаю, вдарить або прожене,— та, щоб його як-небудь умилостивить, вклонився йому та й кажу:
— Бувайте здорові, господа служба, з понеділком!
Та з ляку й випустив паничеву полу; туди-сюди, хіп-хап і вхопивсь за чужу — думав, що паничева; тільки смикнув, а той мене за руку.
— Калавур,— репетує,— злодія піймав!
— Та се я,— кажу,— Данилка з Савинець...
— Брешеш,— каже,— ти хотів хустку з кишені витягти!..
— Тю на твого батька! — кажу.— Я й не знав, що в тебе й хустка є в кишені!
А тут де не взявсь синій генерал,— їм, бач, до всього є діло,— хап мене за комір, та й вивів надвір, де москаль стоїть з палицею.
— Озьми,— каже,— та одведи його у часть.
Узяв мене москаль за рукав та й повів. Я йому кажу, щоб він мене пустив до панича, а москаль мене штовха та вивів за окопи.
— Пустіть,— кажу,— я не хочу з вами гулять...
Не пуска диявольський син, ще й ляпаса дав. Що тут на світі робить?.. Утік не втік, думаю, а побігти можна, а я дуже прудкий; — рвонувсь та навтікача, біжу, а тут рівчак; я плиг, а гемонська шапка аж до самісінького рота так мені й наскочила, неначе арканом мене накинуло; поки стяг — і москаль нагнав; за чуб, та так і в буцегарню привів.
— Озьміть,— каже,— рештанта та пильнуйте, бо він втікачка.
Увели мене в буцегарню; дивлюсь — три москалі в дурня грають, і народу чимало-таки зібралось; деякі в хаті сидять, а другі із-за риштовання хижо дивляться, неначе вовки із-за тенет. Сиджу й я; вже б і обідати пора, їсти хочеться, аж шкура на тобі тріщить, так не випускають і нічогісінько мені не кажуть. Та й досадно ж стало, матері їх біс! Здається, отак би узяв та й перевернув диявольську буцегарню!
— А що,— спитав,— чи довго мені тутечки сидіть?
— Поки не випустять,— одказують москалі.
— А коли ж випустять,— питаю.
— Тоді, як випустять,— кажуть, а самі регочуться.
— Бач, іроди, ще й кепкують!
— Постривайте,— кажу,— я на вас паничеві пожаліюсь!
А вони регочуться, аж за животи хапаються. Досадно мені стало.
— Не смійтеся,— кажу,— як розсердите мене, то я вам і вікна повибиваю.
— Попробуй,— кажуть,— то ми тебе зв’яжемо і під нари кинемо!
Ще справді, думаю собі, зв’яжуть: я один, а їх до чорта. Нічого робить, терпи, Данило. Однак знайшовся добрий чоловік, одвів мене в куток та й каже:
— Мовчи, чоловіче; тутечки силою нічого не вдієш, а підожди старшого.
Став мене розпитувать, відкіля я і за що посадили. Розказав йому усе, як диявольський прикажчик, не в добрий час, напророчив мені сидіть в буцегарні.
— От,— кажу,— мене й посадили.
— Ну, сількісь[1],— каже,— я тебе навчу, що робить, щоб швидше випустили.
— Навчіть, будьте ласкаві,— кажу,— я за вас богу помолюсь!
— Як прийде,— каже,— старший та спита, чи тутечки двірник грапа Кишкевича, то ти й обізвись, от тебе зараз і випустять.
Дав мені, спасибі йому, і шматок хліба. На другий день тільки що прокинулись, москаль і тика мені у руки мітлу.
— Вимети,— каже,— рештантську.
— Щоб тому руки повідсихали,— кажу,— хто й местиме вашу буцегарню! Нехай вона вам на радість завалиться!
— Мети, кажуть тобі,— гукнув москаль,— у нас такий звичай, щоб рештанти мели.
— Наплювать мені,— кажу,— на ваші звичаї!
А тут той чоловік, що мене навчав, і каже:
— Ке лишень мітлу, я вимету.
— Ну, тривай же, мугир,— каже москаль, оддаючи чоловікові мітлу,— хіба господь не приведе, а вже б ми тебе знатно прохворостили!..
— І батько ваш лисий,— кажу,— не діжде сього!
Коли тут двері,— рип, лізе якась товста та червона пика, а очі зелені, як пляшка, так блищать. Москалі повипинались, рештанти повставали, і я устав — зараз догадався, що се, мабуть, старший.
— Тутечки,— спитав,— двірник грапа Кишкевича?
— Тутечки,— кажу.
— Ти? — каже, витріщившись на мене.
— Еге,— кажу.
— Ходи ж сюди,— каже,— коли ти.
Перейшли через сіни і увійшли в другу хату. Дивлюсь, стоять чоловіка з шість москалів, посередині на помості прослане ряденце, а деркачів — різок — і на два вози не забереш.
— Ляговись,— каже мені старший, показуючи на ряденце.
— За віщо? — кажу.
— Не знаєш? — каже.— За те, що не слухаєш економа.
— Якого економа? Перехрестіться! — кажу.— У нас у Савинцях і не чули про того економа; тільки і є отой диявольський прикажчик, що запроторив мене у вашу гаспидську буцегарню.
— Е, так ти ще,— каже,— супротивляться і одбріхуваться?
— Та він, ваше благородіє,— каже той москаль, що неволив мене мести,— хотів ще втікати!..
— І вікна намірявся повибивать,— каже другий.
Далі всі загомоніли:
— Грубіянствував, не слухався!
— Ляговись, ляговись,— гримнув старший,— от я тебе, сякий-такий!
— І батько твій лисий,— кажу,— не діжде сього, щоб я ліг!..
Як затупотить же та закричить:
— Беріть його, кладіть!
Схопили мене, беркиць так, як жабу, на ряденце і розплатали... Я кричу "хто в бога вірує, рятуйте!" — а вони з обох боків шмагають. Вже я й просився й молився, так тільки й чуєш: "перемініть деркачі" та "дужче бийте"! Як його на світі дужче й бить!., хоч сто чортів приведи, та й ті б дужче не били. Нівечили мене, нівечили, бісові жироїди, поки не виперло з мене духу!.. Як вже вдовольнились, вивели мене з буцегарні та й пхнули. Пішов я, ледве дибаю, а тут ще анахтемська мара водить почала. Не знаю, як би я й на квартиру втрапив, коли б не побачив наших коней, як вели напувать: так ото вже з ними й я прийшов. Тільки вгледів мене панич, ну мене лаять.
— Та не гримайте,— кажу,— хоч ви; ось подивіться лишень, що мені було!
Розказав йому, та як показав, так він аж злякався.
— Я,— каже,— сього їм не подарую; як вони осмілились мого чоловіка бить!
За шапку та в буцегарню.
— Гледіть,— кажу,— як стануть вас намовлять, щоб казали, що ви двірник грапа Кишкевича, то, крий боже, не кажіть, а то й вам ще буде те ж саме, що й мені.
Не забарився панич, приїхав та й каже:
— Чом ти не сказав, що ти мій чоловік, а вигадав якогось двірника.
— Е, чом! — кажу.— Теперички й я вже знаю, чом!
— Там тебе,— каже,— дурня, одурили!
— Може, й одурили,— кажу,— так не багацько ж треба мати розуму, щоб вибить чоловіка! Бог з ними!.. Нічогісінько б не було,— кажу,— якби не диявольський прикажчик!..— Та й заплакав.
Панич їздив жалуваться і до найстаршого, та вже хоч до чорта з рогами їдь, а не виколупаєш того, що тобі всипали. Увечері, як вогнем мене всього запалило, зо всіх мурів, що бачив у Лаврі, позлітались чорти, так і лізуть мені у вічі; так ще не так чорти, як ті сині генерали, особливо ота товстопика мацапура, так над душею з деркачем і стоїть та знай гука: "Ляговись, ляговись!" На четвертий день ледве опам’ятувався, вже думали, що вмру. Так ото, кажу, як одужав трошки, і прийшов до панича:
— Тікаймо звідсіля,— кажу,— а то як тутечки поживемо ще який час, то не доведеться нам і Савинці побачить; вони, ті сині генерали, нас з світу зженуть!
Мабуть, і панич злякався, бо того ж дня й поїхали; та на превелику силу вибрались із Києва: ніяк не допитаєшся, де та дорога у Савинці, та вже панич став розпитувать, куди виїхать на перевіз, так сказали. Ну, та й легенько ж зітхнув, як перехопились на той бік Дніпра; аж тричі перехрестився!
Однак я думав, що як втекли з Києва, то вже і лихо обминули, аж бачу — ні. Така спіткала нас біда, од якої нехай бог оборонить усякого чоловіка: коней покрали, от що! Та ще як і покрали, сміх та й тільки! Привів я до колодязя напувать коней, дивлюсь, нема цебра, нічим в корито натягать води; а циган стоїть біля колодязя та й каже:
— Ке лишень мені коней подержу, поки ти збігаєш за відром.
Я йому як доброму чоловікові і віддав коней, а сам мерщій за відром, швиденько й повернувсь, дивлюсь — нема ні цигана, ні коней! Метнувся сюди, туди, шукаю анахтемського харциза, розпитую людей — нема. Ніхто й не бачив, неначе чорти його вхопили!
Я скоріш до панича:
— Біда,— кажу,— коней покрали!
— Отакої ще! — каже панич, ударившись руками об поли.— Ну, що ж ми теперечки будемо робить!
— А що,— кажу,— робить! Посидьте тутечки, а я збігаю у Савинці за кіньми.
— Дурний,— каже,— до Савинець більш, як сто верстов; поки доведеш коней, то знов у тебе їх покрадуть. Я,— каже,— підводу найму.
Так ото на тій підводі і додому приїхали. Як побачив я наші Савинці, то аж заплакав з радощів. Та вже ж і сердився на мене пан; не так за те, що мене випарили в буцегарні, як за те, що коней покрали.
— Як би,— кажу,— їх і не вкрали, коли Свирид Хролович не в добрий час напророчив? Усі ж,— кажу,— їздять у Київ, і тітка Горпина ходила, а нікому ж ніякої кривди не було, а мене і били, і коней покрали, шапку з голови вкрали!.. Ну, самі подумайте,— кажу,— як-таки з живого чоловіка шапку вкрасти?
Так чого вже панові не казав, як не завіряв, не йме віри та й не йме. Та дарма, що вони пани, а багато дечого й за нашого брата не знають; ну, як-таки й сього не знать, що деколи чоловік напророчить тобі, та як не в добрий час, то вже що не роби, як не стережись, а так саме здіється, як воно тобі набрехано!.. І чом би йому, диявольському прикажчикові, не сказать, щоб чорти похапали отих котолупів і щоб спалилась з деркачами ота гаспидська буцегарня! Не один би добрий чоловік сказав йому за се велике спасибі.
[1] Добре, гаразд, байдуже.