Матусине благословення

Стороженко Олекса

Отцевська-матчина молитва зо дна моря виймае,

Од гріхів душу визволяе. На полі й на морі на поміч помагае.

Народна дума.

Мені частенько доводілось, клопотавшися ремонтом, кидатись туди-сюди по Вкраіні до кінських табунів.

По дорозі із Ромна до Прилуки, все було становлюся на ніч у селі К** на в'їзднім дворі знакомого мені козака, Тараса Самсоновича Коротая, діда розумного, письменного і добре собі заможного. Повиводивши дітей у люде, він поділив худобу свою, достаток добрий, зо-ставив собі тільки самий двір уйіздний і тихо доживав віку з своею дружиною, доброю та клопітною бабусею.

Тарас Самсонович доживав сьомого десятку літ, а ще бравий був, кремезний дідок, з поглядом бистрим, а волосся йому, біле як цвіт по садах, трохи до плечей не спадало. На виду здававсь через те ще свіжийший. Мар'яна Онупріевна, дружина його, весела, привітна, грубенька з стану бабуся, ходила по-міськи,—так, у каптанку, і зав'язувалась чорною габовою хусткою низько на лобі. Старі жили собі в любій згоді по старосвітському звичаю; у розмовах з собою бували одно одного по іменію і батькові, та усе на "ви", а не інако.

Старшій син вислуживсь на губерського секретаря, молодший в Ровенські купці записався, а дочка—то на панстві вже жила, за дворянином* Тарас Самсонович, чи то з похвалки він, чи так якось на жарт, а все було старшого дражнить Его Благородье, меньшого—Господа Купець, а дочку прозвав Німкенею.

—через те, мабуть, що вона у сукнях ходила, в модних уборах.

Старий був дуже гострий на язик,—важний з нього був гадула, охоту мав пореготать, а інколи й підсміяти кого, та все примовками смішними, і що бовкне на глум, ти бери собі на ум, а скажешь слово—на все в його найдеться приказка. Був у всіх на повазі і на ймовірности. Селяне в с варках і росправах не йшли до суддів і до зекського начальства, а все до його удавалися, і його вирік приймався без бэву і апеляціі. На що вже паничі судові, і ті його опасувались: не одного опентав він перед громадою і на чисту воду вивів. Більш двадцятка год служів за голову: гаразд

умів законів і доброго ладу доводив справам.

Господа Тараса Самсоновича ділилася скрізними сінцями на дві половини—одна оддавалася для пройізжачих під номері; у другій жив сам.

У мене душа раділа на порозі сього не бучного, але довелика чепурного, захистного житла. Гарно побілені стіни викрашалися обргэками загряничноі літографіі. Вишарований, вигебльований поміст лощив, як новий; замість лавок, розставлено стільці і канап під баевими клігчастими чохлами. В кутку, підь божничкою, на столі, окрім книжок церковних, лежали ще "Пісьмовнік" Курганова, "Проповді" Леванди, "Лєстніца на небо" і другі того ж розбору книжки, а з-під щотів дивилась здорова купа губернських відомостей; а божничка ж тоуквітчана васильками, канупером, аглицькою м'ятою,— так і розливалися з іх пахощі по покоях.

Од уйіздного двору одлягала широка левада з ставком, садком, городом, баштаном, а вкінець левади стояв фільварок з хазяйством Мар'яни Онупріевни: пасека, сбора і птишня для дробини, з кучками, чи то койцями,

Раз на сході серпня, з-ранку, коло одинадцятоі години, бричка моя стала під сим же в'йіздним дворцем, Тарас Самсонович сидів на лавочці біля дверей і дуже зрадів, мене побачивши,

— Занято, не приймаю!—гукнув. — Шукайте нншого під'йізду! На що се похоже—прийіхали не ночувать, а тільки попасувать?

— Пильне діло, Тарас Самсонович,—казав я, вилізаючи з брички. — Нужда закон переміняе.

— Ну, Бог з вами! на сей раз вибачаю; а в-друге, далебі, не пущу!

Я обняв старого і по-друзки з ним чмокнулись.

— Як же тебе Бог милуе?—питаю.

— Дякувать Богу—добре!... Навідали нас недавнечко наші. Господа Купець привозив жінку молоду показувати; а під той час і Його Благородіе з сімьею, і Німкеня з чоловіком нагодилась; спасибі ім, з тижден прогостювали, От було весело! За те ж, віри не даете, яка тепер нуда! Після ярмарку і торгу нема! Сам собі сижу, як бачите.

— А Мар'яна Онупріевна?

— Зовсім здуріла. Узяла до себе на розвагу онука. Бачте, не мала баба клопоту, та купила порося,—і возиться з ним, як кіт з оселедцем. Бавиться, граеться в коні. Сказано— старе, як мале. А він, собачий син, пудить стару без милости, що ій вже й так запал і шпат вкинулись! Он-он — подивіться: ну, не здуріла ж на старість?

Тарас Самсонович показав на Мар'яну Онупріевну, що саме вискочила з-за причілку. Хоч яка була вморена, хоч як задихалась, а голова набік, та звиваеться, як тая орчикова, стрибае та брикае; а жвавий хпопчик при здоровью, шостачок на года, тягнув й за пояски, пришпилені до капота.

— Боже милостивий!—казав далі Тарас Самсонович, хитаючи головою,—яке навісне серце у тих бабок! Та годі мордуваться!—грімнув дід,—подивіться лишень, якого гостя Бог нам послав!

Стара припинилась. Насипу дух зводила, так збігалась. Угледівши мене, затулила вид руками і миттю кинулась у двері. На порозі посіяла черевика,—аж плюхнувся на рундуці.

— Діду!—сказало хлоп'я, показуючи черевика:—кобила роскувалась!

Зареготались ми.

— От до чого дойіздивсь, собачий сину!—говорив старий, жалуючи онука, славненького хлопчину,—Озьми ж підкову, да бабу підкуй.

— Німкенін?—спитав я, гладючи хлопчика.

— Ні, се Його Благородія; таж і воно, як бачите, благородіе, собі, хоч таке, як за денежку пістолет; та все не наш брат мужик. Просимо милости до хати!

Переходивши сіни, ми чули дзвінкий голос Мар'яни Онупріевни, як вона опоряджала в пекарні, загадуючи наймичкам:—Ріж каплуна, запарюй тісто, біжи по раки, унеси масла з знімок!...

Тарас Самсонович приймав мене за гостя і ніколи не хотів плати за обід та попаси коней, а щоб не бути винним йому, я щоразу привозив гостинчика: книжечку, образочок, або цигарки:—на се він був здорово ласий і звав іх головешками. Той раз я привіз розмальовану літографовану картинку—штурму Варшави, та скринечку лихеньких цигарок. Старий любував картинку, та чогось усе стогнав і кулився, згадуючи, що я не зостануся в його ночувати.

— Не любі мені ваші подарунки й трохи,—говс-рив мені з жальом,—год не бачились, а зайіхали на часок; а мені б треба багацько з вами побалакать, та де що і росказати,—тепер нічого не почуете!

Поки ж що, старий не вгавав, і час нечутно близився до обіду. Хазяйка увійшла до нас з розжеврілим від огню обличчям і завітала нас до садку, де вони літнього заспіль часу обідали.

Обід був споряжений під гіллястим дубом, таким, що може його трьом не обнять. Навкруги дуба грядочка квасолі та бобу, котрих паростя, посплітавшися на тичках, роскішно повились буйно-ярою зеленню мало-що не до верховини, і тим ще більший робило холодок коло дуба. День був душний, соняшне проміння наче спікало усю землю, а під дубом було свіжо, просторо й відрадісно. Межи двома дерновими лавами стояв накритий стіл, заставлений мисками, горшками, макітрами.

— Отсе наше гульбище!—промовив старий.

— Тут літом сидимо увесь день, а в хату тільки спать ідем о.

Старий прочитав голосно "Отче наш,та й узялись ми до смачного обіду.

На закуску натрусили глив, дуль, грушок-бергамот, сливок з дерев'я, яке було поблизу, наносили з баштану динь та кавунів.

— А вам, бачу,—сказав сміючись хазяін,—наш дуб сподобавсь… по всій околиці такого не знайти.

— Чудовий! Що ви йому лічите років?

— Двісті год класти; ми його звем Матусине Благословення та падькаемось коло його, коли б ви знали, мов коло малой дитини.

— Через що ви його звете — Матусине Благословенія?

— Зістаньтесь ночувать, то роскажу; а по вашому сказавші, історія його дуже гарна, і не казка або вигадка, а щира правда,

— Другим разом почую.

— Коли не забуду. Я збірався росказати про його Гоголишиному паничеві Миколайкові, та отсе й досі росказую.

— А ви і того знали?

— А тож! з самого малку, як ще його возили до ніженських шкіл. Все бувало в мене становляться. Розумний був хлопець. Він тепер про нас пише щось, та й дуже, кажуть, добре пише.

Мені пробі закортіло почути про того дуба; хоч і пильна нужда була йіхати, та думаю собі—звернути на нужду.

— Що ж, —кажу,—Тарасе Самсоновичу! Нужда і закон зміняе. Зостанусь—росказуйте.

Мар'яна Онупріевна пішла по господарству, а наймичка догадлива унесла нам подушки; ми простяглися на дернові лаві. Тихесенький вітрець, пролітаючи крізь листя, повшнув на нас пахощами резиди, гвоздиків, то й ми, по добрім обіді, не счулися, як поснули, і про дуба байдуже, А прокинувшись, зараз не про шо, як про Матусине Благословенія завели річ. Старому, бачу, теж кортіло. Старовина—довге життя —ті споминки. Кому не любо довго на світі жити?

— Я буду вам так росказувати, як чув од свого діда,— почав старий, закуривши "головешечку,"—а дід чув од прадіда, а мого пращура. Діялося сее тоді, як Богдан Хмельницький рятував батьківщину. Піднялась разом уся Вкраіна,—хто здужав ляха з лука, з оружини підцюкнути, обо кием оперезати.

Не диво, що в такі гурті люду та в такій справі святій проявилося стільки полковників, старшини, лицарства і такі діялися діла, що не чувано перш ніколи, та вже ніколи, мабуть, і не почуем. На Корсунській потребі, як збурені ля-хи розбіглися по своіх замочках, гетьман, щоб не дати ім схаменуться, послав на іх несчисленну лічбу охочого козацтва, що било і грабувало наумір шляхту. Під той час між козаками і між самим простим народом, обралися такі ватажки, що, постягавши охочого товариша, аж на Волинь н на Подоль ходили господарити. Тоді то виявивсь коло Лубень славний по всій Украіні льщарь, котрого за лютість та силу прозвали Вовгурем—тобто—вовк. Такий був дуженний, що коли росказувать теперечки, як вже вовки... звелись на ягнять, то повернуть, гляди, те в казку; а тим чім, як віри не поняти? Той Вовгур здержував у млині шістерню, перекидав через Сулу двохпудову гирю і десять раз обносив коло своей хати два каміні млинових, у десять пуд камінь.

Охотника прьймав до гурту не інако, як з проби. Хто навкруг хати тричі обнесе каміня, той йому товариш, а хто шість, той брат. У тому то товаристві, в тих Вовгурівцях був і мій пращур, Самсон Коротай,—правий Самсон. Ве-ликий, широкоплечий і страшенно дужий,—дарма, що молодим козак ще тоді був. Він обніс круг хати каміня шість раз, зарвався був і сьомий раз нести, та Вовгур в же не дав з опасни, щоб хлопець не ввередився.

Набравши таких собі сотнягу лицарів, Вовгур погнався з своім загоном на Волинь.

1 2 3