Вуси

Стороженко Олекса

Пантелеймону Олександровичу Кулішу

Літ сорок назад, а може й більш, вибрали мене в засідателі. Замолоду служив я в воєнній, в кавалерії ще, так знаєте — не хотілось мені зробитися тим крюком. Ні, дворянство стало прохать: "Послужи,— кажуть,— громаді, годі тобі сливи сушить та солить, та наливать". Сміються, бачите, бо я з Опошної; а тут ще жінка присікалась: "Лучче,— каже,— служить, чим байдики бить та з Марією Уласівною в мар’яжа грать!" (Була у нас сусідка така, знаєте, як співають: іду собі, підскакую…) Нічого було робить, от я й згодивсь.

Через неділь дві прислали мені повістку, що губернатор утвердив вибори і щоб я "неукоснительно, з получения сего, прибув в город Полтаву для принесения достодолжно присяги". Вийняла жінка з скрині мій милиціонний козакин: що порвалось — позашивала та швиденько й випровадила, і з Марією Уласівною не дала попрощаться; і в голову вона собі не клала, яке лихо мене там стерегло...

В неділю, після служби, присягали і з собору прямісінько поїхали до нашого предсідателя "учинить явку". А предсідателем тоді був той... що прозвали "велике діло — опеньки". Не хочу його й згадувать, бо вмер, цур йому, щоб ще й не вилаяв! Приїздимо, ввійшли в передню; на дверях стоїть лакей в каптані і німецьких галанцях, не з наших — з предсідателем з Москви приїхав.

— А що,— питаємо,— чи прийма?

— Никак-с нет-с,— каже, — его превосходительство не изволят принимать, не угодно ли вам расписаться? — і показує пальцем на книгу, що лежить на столі в зелених палятурках.

Глянули ми один на другого, здвигнули плечима та й стоїмо, як вкопані: не знаємо, що й робить. Тоді-не було ще у нас того звичаю, що як розвозять ту гаспидську "визиту" та приїде менший до старшого, то не дає білетика, а тільки розписується.

— Что ж, господа,— каже лакей,— роты пороззявляли? извольте записываться.

— На біса ж? — питаєм.

— Так угодно,— каже,— его превосходительству.

Стали совітуваться, що воно за нечиста мати ся книга; один каже: "Се, може, той альбом, що на пам’ять вірші пишуть та пробиті стрілами серця малюють"; другий каже: "Може, схотілось предсідателеві побачить, який у кого почерк..." А лакей так над душею й стоїть: "Пишіть та й пишіть!"

От Кирило Онуфрійович Пищи-Муха, як письменніший між нами й каже: "Може, він дума, що ми й писать не вміємо? — взяв перо, трошки подумав, та й начеркав:

"При сей верной оказии, спешу выразить душевное мое прискорбие і сердечное сокрушение, что по непредвиденным обстоятельствам лишен счастья лично засвидетельствовать мое глубочайшее уважение и преданность, с которыми почтеннейше честь имею пребыть. Вашего Превосходительства всепокорнейший..." Та й закрутив... (Де б то йому не написать: сам терся по тих Петербургах!)

Дає перо — так всі од нього, як од чорта, жахаються. Один другого штовха: — "Бери ти!" — "Ні, ти бери!" Далі до мене: "Починай,— кажуть; як тобі не вигадать? Ти ж на всю Опошню брехун!" — Взяв я те прокляте перо, думаю: що б мені написать йому на пам’ять? Встромлю в чорнилицю, налагоджусь писать і знов стромляю: нічого в голову не лізе! А тут ще кругом обступили, дивляться, а лакей трохи в потилицю не штовха. Примірявсь-примірявсь, а далі й думаю: він дуже ласий до дівчат, нехай же посміється,— взяв та й надрочив:

І вчора галушки, й сьогодні галушки:

Прийди, прийди, серденько, на білі подушки.

І учора куліш, і сьогодні куліш:

Прийди, прийди, серденько, мою душу потіш.

Підписався, та ще й закарлюгу загнув, як хвіст у хорта. Тут вже за мною й другі почали, хто написав:

Спробував пера й чорнила,

Що в йому за сила.

Так перо пише,

Як муха дише.

Хто розмазався тим "глубочайшим", а покійник Назар Семенович Тупу-Тубанець Буланенький "при сей верной оказии" ще й жалобу на свого сусіда написав, що з’їв у нього "многоплодного" індика. Отак записуємось, а диявольський лакей аж морду набік гне та регочеться.

— Не скажет вам,— каже,— его превосходительство за это писанье спасибо!

— А що ж? — кажу.— Як вміли, так і написали: йому ж схотілось нашого писання — нехай і читає по суботах.

Після сього роз’їхались гарненько по квартирах, і ні гадки собі. Аж увечері приніс до мене палатський сторож бомагу. "Прочитайте,— каже,— і розпишіться". "Що за вража мати! — думаю.— Яку моду вигадали! Так, бачите, воно легенько розписуваться! Прочитав,— тільки й написано:

"Его превосходительство, господин статский советник и разных орденов кавалер, предлагает Г. г. членам всенепременно явиться к нему завтрашнего числа в десять часов пополунощи".

"Се,— думаю собі,— на закуску приглаша", та взяв і розписався: "Буду: хліба-солі не цураюсь". Хто його в біса й сподівавсь, яка там хліб-сіль буде!

На другий день якраз в десять часів зібрались ми до предсідателя. Ходимо по залі, вже й одинадцять прокукало — ні сам не виходить, ні закуски не приготовляють, а вже пора б і черв’яка заморить. Отак додержав нас до дванадцятого часу; далі лізе з кабінету в мундирі, в білих штанях, щось на шиї теліпається, ще й перстень на палець настромив. Тільки виткнувся з дверей, так зараз на мене й витріщивсь, посатанів, аж з виду зблід. Тут йому кланяються; хто бубонить: "честь имею явиться"; а він, ні на кого не глянувши, прямісінько до мене,— як крикне:

— К кому вы явились?

Дивлюсь на нього: чи не здурів? — думаю,— чого се він так грима? — А він вдруге дужче:

— Я вас спрашиваю, к кому вы явились?

— К вам,— кажу.

— А я кто такой? — пита і сам чортом на мене дивиться.

— Хведор Іванович,— кажу.

— Не Федор Иванович, а ваше превосходительство,— знов затріщав,— господин председатель, ваш начальник, милостивый государь мой! — аж запінивсь з серця.

"Тю на твого батька! — думаю собі,— чи ти сказився, чи натріскався кукольвану?.."[1] — А він скільки глотки своєї:

— К кому вы явились?

— К вашему превосходительству,— кажу; "нехай,— думаю,— по-твойому буде".

— А как вы явились? Отвечайте, милостивый государь мой! Как вы явились?

Що за напасть така? Не знаю, що йому й казать.

— С достодолжным уважением,— кажу.

— Разве в таком виде,— кричить,— являются к начальству с достодолжным уважением? Посмотрите вы на себя!

Оглянувсь я на себе: "все обстоит благополучно": медалі висять, червоний пояс і шаблюка біля боку. Далі обернувся до товаришів та й питаю:

— Чи не знаєте хоч ви, чого од мене треба його превосходительству, господину предсідателю, нашому начальнику?

Як розсердиться ж, так боже мій милостивий! підскакує, як зінське щеня[2], і приска, неначе сукно мочить.

— Вы милостивый государь мой,— репетує,— не имеете должной атенции к начальству, не исполняете установленных форм, нарушаете государственные узаконения! Я вас в двадцать четыре часа предам суду!

— Як буде за що,— кажу,— то можна й зараз предать суду... Позвольте,— кажу, крутнувши вуса,— і мені вас спросить: чого вам од мене треба? Хіба,— кажу,— дворянство на те мене вибрало, щоб на мене кричали, як на лакея?! — Та, се кажучи, ще й шабелькою стукнув. Досадно ж, їй-богу, стало! Що за чортова мати,— думаю: — прилип до мене, як шевська смола до чобота. Так куди! Піп своє, а чорт своє.

— Молчать! — кричить,— вы еще осмеливаетесь рассуждать! Посмотрите в зеркало, в каком виде вы явились к начальнику!

Підвів мене до дзеркала; дивлюсь: козакин мій защепнутий на всі гаплики, медалі висять, і прочее, де розірвалось, позашивано: все обстоїть благополучно...

— Что,— пита,— видите?

— Нічогісінько,— кажу,— не бачу. Чого вам од мене схотілось!

— Как, чего! — знов закричав.— На каком основании вы осмелились явиться ко мне в усах? Вы теперь состоите на гражданской службе, а потому право ношения усов на вас не распространяется.

— З сього б і почали,— кажу,— як не розпространяється, то й виголюсь. Нічого було й кричать, як на живіт: се б,— кажу,— і губернатор і сам міністр так глотки не драв!

— Прошу не рассуждать,— каже,— а исполнять, что вам приказывают: чтобы сего же дня выбрили усы, а не то, я вас под арест посажу!

Далі визвіривсь на прочих і каже:

— Я вас призвал, милостивые государи, чтобы выразить вам крайнее мое неудовольствие за то неуважение и непростительную дерзость, которую вы учинили вчерашнего числа вашим неуместным поступком.

— Позвольте узнать, ваше превосходительство,— почав Пищи-Муха,— в чем заключается неуместный наш проступок, учиненный вчерашнего числа, из которого можно бы усмотреть неуважение к вашему превосходительству и непростительную с нашей стороны дерзость?

— Как, из которого!!— крикнув.— А как вы могли позволить себе писать в визитной книге такую дичь: и галушки, и кулиши, и жалобы записывать, словно на почтовой станции, когда вам следовало только записать ваши фамилии... Это просто бунт против правительства!

— Наши именные списки,— знов почав Пищи-Муха (а він вже такий був, що хоч кому носа втре),— доставлены уже вашему превосходительству, следовательно, мы никак не могли предполагать, чтобы вам предстояла надобность в наших фамилиях, а полагали, что ваше превосходительство интересовались более нащот наших поцерков и словосочинения, а потому каждый из среды нас по мере сил своих потщился выразить свои чувства и мысли, никак не предполагая, чтобы ваше превосходительство...

— Ну, довольно, довольно! — (Допік-таки його Пищи-Муха! — Ви,— каже,— як маятник в часах: торкни вас раз, то ви десять раз завиляєте. Теперь, господа,— каже, повертаючись на всі сторони,— извольте отправляться; на первый раз я вас прощаю, но в другой — будьте осторожны; я не люблю шутить! А вы, милостивый государь,— каже, глянувши на мене,— чтобы сию минуту оббрились! Понимаете?

— Як не понять! — кажу.— У мене є дурень, що сливи стереже, так і той вас пойме.

На се хотів був він обізватися, та попирхнувсь; скоріш в кабінет і зачинивсь: обридло вже й йому гримать, прискать і підскакувать. Стали й ми виходить, похваляєм ту гаспидську закуску, а секретар наш, Фома Петрович, де не взявся, до мене й собі:

— Як можна,— каже,— в гражданській вуси носить1!

— Та хоч ви мовчіть,— кажу,— чорт батька зна з чого таку куру підняли! Не то вуси, і борода ділу не поміха!

— А в візитній книжці і на об’явительному листі,— каже,— що ви написали?

— Поцілуйте мене сьогодні,— кажу,— а я вас завтра.

Не став з ним і розговорювать, і без його гірко на душі, так досада й розбира, так і поверта назад, щоб хоч вилаять іродового сина.

1 2