Не раз сідав, писав доноси до чужих часописів, турбувався кризою, гримав на демаґоґію, і це сакраментальне слово стало основною заповіддю його дикої бо Auslander ротьби.
І коли молоді Ікси читали професорські писання, не могли зрозуміти їх, і непорозуміння поглиблювалося. Професор метушився далі. Писав меморандуми до Ліґи Націй, трактати вільної спілки, писав про пасічництво, церковні справи, теорію якогось походження, про те, як вибирати коня. Вся ця вакханалія протиріч легко вкладалася в думки, йому здавалося, що це зветься працювати.
Минали роки. З вітром України летіли відгомони наслідків професорського "вірую". Країну роз’їдала жахлива зараза, Голод. Гомін цього слова розлігся по цілій планеті. І тоді приятелі та друзі професора сходилися на протест. Виходив професор на підвищення, доказував: "Там голод! Ось цифри. Ось два рази два. Там дійсно голод. Там гинуть сотнями тисяч, там матері з’їдають своїх дітей. Там шлунок запанував над душею, голодний висушений шлунок".
– Биймо на сполох! Гукаймо до культурного світу, де ще лишилася хоч частка справедливости, бо там її немає більше. Там вона вмерла…
І читав тремтячим голосом резолюції. Голос плутався, рвався і на словах: "Докажемо цілому культур…" переходив у рев дитини. Сльози лилися і капали на резолюцію. Сльози любови, сльози безсилля, безпорадности. За ним плакала вся саля. Разом з жінками плакали ґенерали, плакали страшні отамани. Не плакали лиш амури на розмальованих стінах та кількох безсердечних молодиків, які похмуро сиділи по кутах і здивовано дивилися на протестуючих.
Додому професор не їхав, а йшов пішки. Йому здавалося гріхом роз’їжджати собі тут, коли там гинуть люди. І як витримає його м’яке серце ввесь той жах, який твориться на цій землі?
Он довжелезна вулиця, по якій біжить трамвай 43. З усіх боків до самодурства ревуть самоходи. Два барвлені паперові блазні дикими елєктричними очима моргають на яскраво-розмальований бар! Бар! Бар!… Било це чортове слово кантатою довбнею по хоробливій свідомости професора. Там обжираються, заливаються вином… Европа! Звертайся до неї, благай! А там… ех!… "Радіон пере сам!" – вигукує трамвай. Біжить по натягнутих струнах, зупиняється і на зупинках втягає в себе, ніби велетенський пилюгосмок, чоловіків, жінок, молодих і старих, барвлених у звірячих шкірах з блідуватими, як крейда, щоками, з синіми блискучими очима.
Це европейці – горда, сильна, жорстока, вузловата раса. Вони їдуть трамваєм, ситі всі, вичищені, застебнуті на всі ґудзики. Трамвай бамцає – раз, другий, третій, і далі жене по сталевих струнах велетенського музичного інструменту – міста. І байдуже йому якийсь там голод. Його жене електрика, пружні сталеві жили, сині вибухові блискавки на вузлах. "Купіть чоколяду Діяна! Ціна невелика", – круглі нагі коліна, випнуті гострі груди з нап’ятим луком у руках і хортом коло ніг у сандалях.
Це був останній день, що його охоплює сьогоднішній спогад. Сам не розумів гаразд, що з ним твориться. Сидів перед столом, дивився застиглим зором вперед і бачив у клубах туманів минуле життя. "Земля була невлаштована, і дух Божий носився над нею"… Дим, дим, тумани. Почувався створінням диким, недоліпленим, що носилося над туманами, хапало широкою пащекою повітряні згари… Здіймалися заздрощі, злість, розпучливі потвори помилок, недодуманого кольоса – життьового ідола з жахливим підписом "Маркс".
Любов? Не було любови. Ненависть? Ненависти не було. Була злість, пліснява металевої їді, заздрість, як соляна ропа, вприснута у світле око. Перед ним стоси списаного паперу – "сім праць" правил, невправлених у ніякі правила. А де ж, чорт бери, провідний світоч, полярна зоря?! Де точка, вісь, на якій обертається твоя, людино, планета?
Ні засад, ні принципів, ні вогню, що очищає, гартує чи нищить. Їдь, пліснява, бациля… І от сьогодні, славного незабутнього дня, зазначеного на стіннім календарі цифрою 15, професор близько відчув своє єство. Вглиблявся у себе, у найбільше недосяжні місця, вникав думкою у страшні хащавини велетенського миру і знаходив там скарби, яких ніколи не підозрівав, у собі знайшов душу свою, вкриту грубою верствою накипу… Знайшов, поставив її перед собою, обходив навколо, придивлявся і стверджував, що вона гарна. І чому він не бачив її раніш? Невже ті, там у царстві Костя Арапніка, – комісаря закордонних справ, дивогляду з написом масонських знаків, смертю своєю пробудили в ньому тугу за новим богом великої Правди, яку він ще недавно звав "зоольоґічним шовінізмом"? Так! Це було так. І професор обертався до самого себе, плював у огидне обличчя сатанської маски пелехатого ідола і почувався вільним, чистим, дзвінким.
Тоді захотілося йому зійти вниз, віддатись музиці велетенського космосуміста. Ніч. Чорна критка ніч. Неба нема. Над дереворитом вулиці залитий тушою простір. Мокроватий асфальт, хідник, шолом поліцая блищать відблиском розсипаного підземного сонця. Запізнілі постаті вицокують швидкий хід. Жіночий смішок, вирва зіркатої лімузини, що пролетіла повз і вгрузла у глибокий простір, унизаний горючими перлинами. Ще звучно шурають прип’яті гривами трамваї…
Бадьоро ступає професор вперед у напрямку річки. Там широке, куте ґранітом і чугуном, побережжя, рухлива пристань, барвисті сяйва рефлекторів, рев сирен незґрабних річних пароплавів, що Бог зна чому не сплять, метушаться, ревуть.
Побережжям – простим як ґрафічна лінія – котяться самоходи. Котяться розгонно, стрільно-прудко женуть і вгрузають у чорно-злоту далечінь. І видавався той страшний гін символом. Це Сучасність, професоре! Так. Це вона. Бачиш її? Чуєш її? Зрозумів її!…
І він бачив її, чув її, розумів її. І від цього ставало легко і просто. Але всетаки чогось йому бракувало. Перед ним, за ним, справа, зліва, стояло кілька нерозгаданих знаків, маленьких, простих, але нерозгаданих. І це заважало. Ще, ще думки, теплоти, любови, снаги!…
І професор дивився на самоходи, електричні жарівки, пароплави, на відбитки барвистих ліхтарів у чорній за срібною лускою воді, і робилося йому надто приємно. Відчував пульс, ритм. Хотілося обняти чугунний стовп, цілувати шклянну жарівку, цілувати у них великого творця, наболілого, перегнаного через огонь невгасаючої людської думки.
У ньому клекотіла невимовно чарівна симфонія життя. Чув любов до всього і згадав запеканого, розчервонілого молодика, який несміло натякав йому на це і якого він згриз їддю своєї ненависти. Де він тепер? Ходи, червоний юначе. Дай частину свого жару. Ходи, сядемо разом, будемо дивитися на ґотик, барок, – я розкажу тобі про ґотик і барок, послухаю сьогодні про футуризм. І станемо ми друзі, юначе, станемо зв’язком між учора й завтра.
Повертаючись, професор довго чекав на свого "авс-фіна". Їхав із твердим переконанням віддатись справжньому відпочинкові, і завтра, обновленим і підсиленим, вступити в лаву борців сучасности.
Поява лисо-шпаковатої голівки на відчиті тричі анатемованих задавакуватих чубів викликала подив і сензацію. Сталося це другого дня після незабутньої ночі спокою й примирення з дійсністю. Сидів, уважно слухав, не морщив носа і не користувався маскою іронії.
По відчиті підійшов до молодика, що ввесь червоний зійшов з помосту на салю, взяв його під руку і попросив зайти з ним до нього та обговорити важніші справи. Молодик погоджується. Вийшли на вулицю, добрий шматок дороги пройшли пішки, та коли підійшли до постійної зупинки професора, останній заявив, що далі поїдуть трамваєм. Тим часом стоять, приязно розмовляють і ждуть на трамвай. По цій лінії проходить тільки одно число трамваю, але професор пропустив уже кілька возів, все на щось чекає. Молодикові здавалося це занадто довгим, і він обережно зазначив: "Пане професоре. Так ми, здається, можемо сорок трійкою?.."
– А-а-а, знаєте!… – махнув професор рукою. – Я на тих сорок трійках не визнаюся гаразд, так от уже кілька років їжджу одним. Це, знаєте, ліпше. Запевняю вас. Повірте моєму досвідові. Дещо почекаєш, але знаєш, що не завезе тебе під три чорти, що потім і додому не потрапиш. Ми, степовики, ніяк не можемо до того проклятого міста привикнути. І вам раджу притримуватися добрих старих звичок. Тут ось приїде і наш з написом на дверах "авс-фін"…
– Авс-фін? Цікаво, що це таке?
– А Бог його знає… Я не дуже до дрібниць докопуюсь… Авс-фін? Щось з-латинська… Фініс хіба. Кінець. Я це так пояснив би, беручи науково…
Цікаво. Молодика закортіло дочекатися трамваю "авс-фін". Професор оповідає, як він на основі порівнання звукових форм винайшов нову теорію… Але в той час під’їхав і зупинивсь довгоочікуваний віз 43. Професор заметушився: "Наш! Сідаймо! Авс-фін, бачите?" – і підносячи ногу на східне, тикнув пальцем на напис.
Молодик глянув і мимохіть усміхнувся. Доля хотіла, щоб професор піймав злощасну усмішку, і це видалося йому нечуваною зневагою та образою його добрих, щирих почувань, яких той молодик не в силі оцінити. У ньому швидко наростає і от-от вибухне вулькан нечуваного гніву. Купив листочок, довго видобував тремтячими пальцями з глибокого гаманця гроші і сердито сів. Молодик не запримітив свого промаху. Купив також листочок і, сівши коло професора, як на то те зауважив, що це, мовляв, пане професоре, так і так. Це не авс-фін, a "Aus"-"Ein" – "виходити і входити". Там тільки вищерблена літера Е. Що по цій лінії…
Та докінчити своє відкриття молодикові не довелося. Вулькан професорського гніву назрів і вибухнув. Уста його швидко задриґали, очі затупцяли на місці. "Пане молодий! – випалює професор. – Ви ще надто молодий, щоб мене повчати. Так, так. Молодий! І ви це собі затямте. Я, пане, ще у 1900 році скінчив київський університет, у 1885 слухав лекції в Санкт-Петербурзі, я написав дві сотні праць, у 1917, 18, 19 роках виконував важливі державні функції… І ви… ви, ви осмілюєтеся кпити собі, повчати! Непошаною до старших, безкритичністю, демагогією, молодий пане, далеко не заїдете. Кричите, робите бляшаний патос, відкриваєте Америку, думаєте святого піймати за броду. Це криза… Криза молоді. От що! Нема на вас спину, дисципліни… Анархісти!.."
– Але, пане професоре… – намагався встановити своє слово зніяковілий, майже переляканий молодик. Одначе це йому не вдавалося.