Одружившися, він з допомогою свого патрона відкрив, так би мовити, його філіал в Шахівці. Філіал цей мав універсальний характер: крім солі, дьогтю й крейди, тут можна було ще купити папірос "Роза".
Отож у ті часи шахівчани, старші віком, дотримувалися давніх уподобань і тютюну не курили, а нюхали. Тримали нюхальний тютюн у гарно поспилюваних і красиво оздоблених коров'ячих ріжках. Дуже зручний пристрій — ріжок! Відіткнув чопика з вужчого боку, і золотиста потерть так і поллється на широкий ніготь великого пальця, підпертий бар'єрчиком із зігнутого указового пальця. На тому нігті незабаром утвориться іскриста гірка, яку одним подихом і спроваджували люди кудись у просторі носові надра. Після цього наставала пауза. Обличчя тютюноспоживача набирало вичікувального, напруженого вигляду. Далі — вибух! Катастрофа! Заправлена тютюном людина чхала і чхала часом так, що й луна в лузі обзивалася. По цьому епоха катастроф закінчувалася, обличчя тютюночхача оповивала щаслива, задоволена посмішка. Молодші діди з покоління отих чхачів замість коров'ячого ріжка мали при собі табатирки — доморобні й куповані; дерев'яні й жерстяні — розмальовані. Табатирку, надто помальовану, жерстяну, було зручніше носити в кишені: опуститься вона туди, притулиться до ноги і лежить лагідно, не муляючи. А ріжка не знаєш де й примостити! Хто в кишеню сунув, хто за пат зуху, хто до пояса примоцьовував. Еге ж, добра була річ жерстяна табатирка мальована, але й вона мала якісь вади. Уявіть, що пальці у вас після чепіг, ціпа, сокири, лопати — як два добрі цурпалки, і спробуйте тим механізмом набрати з табатирки пучечку тютюну. Та ні за що в світі не наберете! З ріжка це куди легше робити!
З ріжка тютюнець нюхав і старий солдат, що ще на Балканах в 1878 році воював проти турка — прославлений на всю
Шахівку дід Восьмушечка, справжнє ім'я якого за давністю літ вивіялося з голови і забулося. Хата його стояла у нас в Шахівці, а сам він вікував у Червонограді, з молодих літ — усеробом, в похилі літа — нічним сторожем у червоноградських торговельних рядах.
Це був загальнохлоп'ячий улюбленець, бо якщо й любили кого діти у Шахівці, то це діда Восьмушечку. Звичайно темою розмов були події російсько-турецької війни, але він не цурався й інших житейських тем. "Діду, діду, скажіть, чого вас всі Восьмушечкою звуть?" — "Бо люблю випити восьмушку,— відповідав ветеран.— А що грошей не завжди вистачає, то парубки й дражняться: "Діду, восьмушечки хочете?" — "А який враг не хоче її? — кажу".
Найбільше поважали діда хурщики й мукобої, з якими він зустрічався на день по два рази: вранці, коли ті на роботу поспішали, а він уже повертався з роботи, і ввечері, коли все було навпаки: дід Вссьмушечка дибав у Червоноград на роботу, а вони з роботи додому поверталися. Найбільш прихильний до діда Восьмушечки був його сусіда Свирид Штеменко. Як випадала нагода, то піднесе старому і добру чарку, і кільце ковбаски, і кусок булки, еге ж, булки, бо бублики, що їх після Дро-ботихй допродував Кирпатий, призначалися лише для залізних зубів мукобоїв і хурщкків. Вип'є дід Восьмушечка, закусить, поговорить про се-те з хлопцями, сипне на ніготь великого пальця тютюнцю, нюхне, чхне, розпливеться у посмішці. Нам, малим, розповідав, як на Балканських горах схобелєвські солдати 33 рубали тесаками хмари, хмари ті були з холодцю, холодець з часничком, і споживали собі на здоров'я. А коли я підріс і ми якось ішли з ним з Червонограда додому, він розповів, як його частина забилася далеко в гори, в осінь у негоду, в голод. А попереду кавалерійський загін пройшов. То дід Восьмушечка, як і всі інші, збирав у солдатський казанок послід після кавалерійських коней, промиваз його в гірських поточ-ках, зайвина спливала, в казанку ж залишався вівсюжок і овес, розкладали вогонь і з того врятованого вівсюжка й вівса солдатську кашу варили...
Заклад Пархомів працював і вночі, головним чином, по продажу горілки й-цигарок "Амба". Стояв цей заклад якраз навпроти заводу Вуліха і являвся першим пунктом, де продукція Вуліха контактувалася із споживачем. Тут пиво стояло горою, у дерев'яних відрах-ящиках, по двадцять пляшок у кожному відрі-ящику. Ящики ці були роблені тут-таки, у Вуліха на заводі, майстрував їх син мишкоборця Кузьми Григоровича — Равлентій, Лаврентій, Равло, Лавро — чи як хто вимовить.
Він був високий, чорнявий, Еродливий, упадав за такою ж красунею Олькою, а та Олька працювала в нашій шахівській школі прибиральницею. Це був сильний драматичний ромаі-і, від якого надовго залишився слід в неписаних анналах нашої Шахівки.
Крім того, Пархомова крамничка стояла ка схрещенні двох доріг, які вели в глибинні надра повіту. Дні в Червонограді поділялися на базарні і малобазарні. Базарними днями були неділя, середа, п'ятниця. Для в'їзду в Червоноград з боку високого степу існували лише одні ворота — все та ж таки наша Шахівка. Сюди сунули підводи, мажі, хурм, вози, натачанки, гарби і з Дарнадежди, і з Андріївки 34, і з Кобзівки, і звідки хочете. Всі, хто пиво любив, спинялися проти Пархомового двору, заходили випити пляшху-другу і заразом докуповували те, що в Червонограді забули. "Ой лишенько моє! Були ка Горі і не взяли гасу!" Не біда. Гасом саме й славилася Пархомова торгівля, так само як і оселедцями, хальвою і ламповим склом.
Пиво Вуліх виробляв не "шахівське" і ке "червоноградське", а з якоїсь незрозумілої причини "пільзекське", від міста Піль-зень, а те місто Пільзеяь стоїть десь в Богемії — Чехії — Чехо-словаччині, аж під Прагою, і по-справжньому називається Плзе'нь35. Видно, непогане пиво в тім И л з е н і виробляється, що слава про нього аж до Шахівки докотилася!
Та не тільки торгівлю пивом Пархом вигадав! Він таки перший відкрив для шахівчан існування того божественного напою, який фіалкою називався. Пиво озброювало проти Пар-хома жіночу половину шахівських жителів, фіалка ж, навпаки, ріднила Пархома з шахівським жіноцтвом, ба навіть і дівоцтвом, бо й дівчата шахівські любили фіалкою порозкошувати, коли до того нагода трапиться. Взагалі ж шахівські хлопці не дуже розбещували своїх дівчат новинками. Номенклатура парубоцьких подарунків для своїх коханих була вироблена ще сто, двісті, а може, й триста років тому; це — канхвєти, надто типу помадок, м'ятні пряники, медяники, горіхи, тільки ке волоські, а ліщинові, оті кругленькі, які так добре на зуба покласти і — хрум! — розтрощити! Ні горілка, ні пиво в цю номенклатуру не входили. А ось щодо фіалки, то тут традиція якось не втрималася, дала дорогу прогресові. І прогресивні шахівські дівчатка залюбки мочили губки в червоному чарівному напої.
Ось чому на столі у Олександра Терентійовича поруч з напоями старої номенклатури, тобто поруч з сирівцем і горілкою, стояли модерні пляшки з золотим "пільзенським" пивом і принадні пляшечки з фіалкою. Пивом стіл Олександра Терентійовича постачає найменший син Петро, муляр, той самий, що носив пояса трикотинового п'ятнадцять сантиметрів завширшки і годинника з запаморочливим брелком. Як це не дивно, а надто для тих умов, які протягом сторіч вироблялися в Шахівці, горілки Петро не любив, фіалки теж, зате ке приховував своєї прихильності до "пільзенського" пива, виробленого у ша-хівському заводі Вільгельма-Василя Вуліха, який, живучи під Червокоградом, військову службу їздив відбувати у Пруссію.
Еге ж, "пільзенське" шахівське пиво, шахівська тубільна фіалка!
Я й досі .бачу перед очима святковий стіл Олександра Те-рентійовича. Особливо мене зворушували чарочки, які на столі розставляла Варвара. Ні нахильці, ні кухлями, ні склянками шахівські люди не пили. Для цієї потреби мали чарочки — отакі кришталеві, шестигранні, усічені піраміди на тоненьких стеблинках ніжок. Для повнолітніх і правомочних шахівських слов'ян чоловічої статі призначалися чарочки місткістю на двадцять — двадцять п'ять грамів. Еге ж, двадцять п'ять грамів, та й тільки! В граційні ж такої самої конструкції жіночі чарочки входило не більше як дванадцять — п'ятнадцять грамів. Гм...
Скаже більше стримано, ніж схвильовано: "Ну ж, будьмо!", обережно перехилить ту чарочку і скривиться. "Яке ж і гірке!" — казали жінки при цьому і, сказавши так, бантиком губки складали: воно непогано виходило, особливо у Дмитрової Мот-рі, так губи ж у неї були, як перші вишні! Чоловіки хоч і крякали, так дуже помірно, делікатно і, випивши, неквапливо витирали губи долонями, підбиваючи вгору вуса. Приказували по-різному. Андрій Олександрович казав: "Еге ж, пішла добре!" "Пішла-таки,— погоджувався Савка, тепер уже Савелій Олександрович.— Та коли б тільки сама, а то й хвіст за собою веде". А той хвіст — пиріжок з картоплею, в сметану вмочений. Старший зять Гнатко привіз із Зеленого Клину теж гарну примовку. Вип'є, скривиться, скаже: "Ех, гидота! Не одірвеш від рота!"
Спочатку святковий стіл стримано поводив себе. Потім люди оживали. Жартівлива дочка Мотря, співуха й танцюристка, приказувала, гарно очима сяючи: "Ой вип'ємо, родино, щоб житечко родило. І житечко, і овес, щоб зібрався рід увесь!" Галька, невістка середульша, також лукаво підспівувала, мило запрошуючи випити: "І за вас, і за нас, і за неньку стареньку, що навчила нас горілочку щггь помаленьку!"
Подавали на стіл зелений борщ із сметаною і м'ясом. До речі, про м'ясо. Тепер, коли ми, добрі люди, про м'ясо говоримо, то маємо на увазі ну кілограм, два чи три. В ті часи такої міри не було. Міряли м'ясо на хунти — фунти, це, на нашу міру, чотириста грамів. У великий казан, розрахований на десять-дванадцять чоловіка народу, баба Дар'я в неділю клала півтора фунта м'яса, отож шістсот грам. Сім'я раділа, і діти хвалилися сусідським дітям: "А в нас сьогодні борщ із м н я с о м. Добрий-добрий!"
Борщ із м'ясом мав свою технологію. Склавши все в казан, бабуся Дар'я засувала його глибоко в піч, і він там млів так, що м'ясо в борщі на ниточки розпадалось. Кожному з дванадцяти членів родини припадало по три ниточки, бабусі Дар'ї — чотири, дідусеві Олександру Терентійовичу аж п'ять!
Взагалі дідусь Олександр Терентійович ходив у шані і мав свої привілеї. У всіх без винятку членів родини ложки були круглі, часто покусані й пощерблені, що й не видно було вже на них мальованих лапок, якими прикрашав свої вироби опішнян-ський ложкар 36 Лука Штанько.