Згадка про Марію зіпс ала усю справу. Савка спочатку кинувся в бій, а потім ото взяв і ударив нечисту силу навідліг. Рука, яка щоденно управлялася з сотнями п'ятипудових чувалів, справно зробила своє діло. Від Савчиного удару відьомський собака втратив рівновагу і повалився на землю. На правий бік. А гарбузяний писок його, одділившися від тулуба, покотився на лівий. Савка аж отетерів, бо побачив, що, замість нечистої сили, проти нього орудували цілком земні сили: Каленик і Прохор Предтеча.
Перший отямився Каленик. Погляд його спинився на поверженому писку відьомського собаки з очима, налитими вогнем, і пащекою, з якої бив жар трухлявого вербового пенька. Підхопившися, він крикнув Прохорсві: "Тікаймо!" І кинувся від Савки. Та не встиг утекти Каленик. Савка, хоч і був вайлакуватий, мав разом з тим ведмежу спритність, викинув руку і швидким порухом ухопив Каленика за чуба. А разом і Прохора.
В Шахівці здавна існував особливий вид народних педагогічних заходів. Упіймає тітка Горпина у себе в садку двох малих лобуряк та обох за чуба, а тоді й почне товкти головами тих яблукоїдів. Ті аж підскочують, кричать на увесь сад і на увесь голос: "Ой тіточко, голубочко, ми більше не будемо!" Постукає тітка Горпина головою об голову, прислухається до звуку, а стукіт, як від зелених кавунів. То й виносить присуд: "Ну, дивіться мені! Піймаю вдруге — не знаю що зроблю. А тепер забирайтеся! Спійте!"
Одразу скажемо,-Савка був мало схожий на тітку Гор-пину. Розвівши руки з зачубленими головами, він звів їх з такою силою, з якою мить назад Каленик бив його своїми про-п'ятакованими кулаками. Звів і стукнув. Головою об голову. Не мажорним той стукіт був. Каленик, пронизаний болем, охоплений жахом, закричав: "Та що ти, Савко робиш?! Це ж я! Каленик! Твій рідний троюрідний брат!" Савка трохи попустив руки, струснув головою, ніби повертаючись від містерії в дійсність. Від потрусу заболіло вухо, потягло під очима, загуло в щелепах, обізвалось кольками під грудьми. "Ага,— протяг він,— ти таки справді рідний троюрідний брат!" Савка відпустив Прохора, схопив обома руками за грудки Каленика. підняв його над землею, неначе для того, щоб краще роздивитися. Ні! Це таки справді був його рідний троюрідний брат! Савка поставив Каленика на землю. Коротко замахнувся, але не вдарив. Гірко подумав: "Краще лютий ворог, якими були колись панські посіпаки Жалдаким та Чвиня, ніж такий троюрідний брат. Що з ним зробити? Прибити? Пожаліти?" А таки ж справді був троюрідний Савчин брат! Удвох колись у ліс бігали драти сорочі крашанки, на Скапенівці купалися, п'явок ловили... Еге ж, п'явок. Залізе хтось із них у розпарену сонцем твань, трохи постоїть, а як вийде на берег, то й винесе на ногах п'явку, а то й дві. Одного разу Савка виніс на литці з води цілий кущ маленьких п'явочок, штук із десять!.. Обоє були ще малими, то й забавки мали дитячі. П'явки дуже солоного бояться, і хлопці зганяли їх з ніг за допомогою своїх власних солоних джерелець. Савка отак рятував Каленика, а Каленик Савку. І як же гарно було!
Савка зітхнув, уголос сказав: "Та що з тобою, брате, робити? Ти ж крові моєї хотів! Прибити, покалічити хотів, чи, може, і вбити!" — "Ні, ні і Я тільки пожартувати хотів, налякати хотів! — спробував вивернутися Каленик.— їй-богу! От хрест святий!" Каленик перехрестився. "Хай буде так,— відповів Савка.— Тільки не радій. Пустити тебе я живого пущу, але ж і віддячити мушу!" Савка знову схопив Каленика за грудки, затрусив, потім ударив. Раз правою рукою, раз — лівою. Каленик хитнувся і впав навзнак на землю. "Яка п'явка! Яка п'явка!" — проказував Савка і рушив від місця бійки. Вся голова, обличчя, щелепа, груди були налиті болем. Не на жарт бив його Каленик. Але ж і Савка не жартував. Хай видихує Каленик, як оце буде Савка видихувати. "Рідний троюрідний брат!"
Життя в нашій Шахівці будувалося за своїм календарем. І тут був усьому свій час.
Багатенько восени було жіночих свят, а вже давно помічено — де густо жіноцтва,— прості вони чи.богині, там і спалахи кохання, там і всілякі романтичні історії. Приснодіва з цим ділом справлялась не гірше, ніж прославлена у віках античного світу чарівна Афродіта 18.
Тож і не диво, що на час від шостого серпня до чотирнадцятого листопада, за новим стилем, припадали у Шахівці майже усі весілля!
Вірно, звісно, що Москва має такого співака, як Іван Семенович Козловський, Вірно й те, що в Києві шаленствує Дмитро Гнатюк 19. Неперевершені співаки! Але, любі друзі, вірно й те, що наша Шахізка не пасла задніх і не могла пасти, і про це в один голос скажуть усі, хто хоч один раз чуз, як співав і як міг співати такий собі прихильник провікціального Бахуса 20 Семен Васильович Височин!
Як високо у небеса підносив наші душі його ліричний тенор, так у безмірні нуртища глибин опускав нас Григорій Ілліч Балковий. І це було тим дивніше, що мав поставу він не Савки-Мишкоборця і литий був не з тієї грубої матерії, що Андрій Пузир і Архип Кит-Юрко, а являв собою тип закінченого шахізського хазяїна, сухого, як тріска, з обличчям коричневим від морозів, вітрів, голоду і всежиттєзого животіння в хатині, збудованій триста років тому. Ой низенька ж хата була у Григорія Іл-чіча, ой тісна, ой холодна; ой беззахисна супроти вітрів і негоди! І лише одним багата: дітьми! Скільки їх там було, то й полічити не можна! Але восени, після спаса, в період святкувань всіх пречистих, Григорій Ілліч ворушився і, помітивши постать його на підступах до Кузьминої сторожки, кумасі і так мужні жони одна одній казали: "То он на співку Сєньку повели, а це до нього й Грицько. Ось побачиш, когось вінчати ввечері будуть! Чуєш, ходім подивимося на молоду та послухаємо, як вони грякнуть "Гряди, гряди!"21.
У цю ж пору року молодість другу чи, може, й третю переживали не лише Семен Васильович і Григорій Ілліч. А ще ж у кас, у Шахівці, була музика троїста. З бассм ходив дід Іван Юрко, батько Архипів; із скрипочкою — Чорновіл Грицько Давидович, з-під смичка у якого лилася невиснажена Ніагара 22 польок, одна за одну грайливіших; був у Шахівці, зрозуміло, й флейтист — Скотаренко Онопрій Каленикович. І дід Юрко, і Гриць Чорновіл належали до шахівської витонченої школи музичних виконавців з тими всіма прикметами, що так виразно відрізняли її від добрянської, олянівської і тим більше сахнов-щинської музичної школи.
Що ж до Онопрія Каленикозича, то музичну школу свою пройшов він в оркестрі сто п'ятдесят шостого енського піхотного полку. Спеціальністю його була флейта. Еге ж, не сопілка, як у Кузьми Григоровича, а флейта, справжня, з чорного ебенового дерева, так гарно поцяткована нікельовими, а може, й срібними вензелями! Народжена для полкового оркестру, Онопрієва флейта якось не вкладалася в шахівські музичні габарити і, пущена в хід, звучала так несамовито, що почути її можна було з другого кінця села. Що ж до діда Юрка, то бас його гув, як джміль, і чути його було навіть за півсотні кроків. А от скрипочка Григорія Давидовича була сугубо-сугубіссімо камерним інструментом, слухати її було найкраще, спершися на тин господаря, де справляли оте торжество весільне.
У Шахівці на всі потреби життя існували свої формули. От як уже засватається котра дівка і вжїе всі процедури погоджені і вирішені, то ходить по селі, заквітчана, зарум'янена, красива, весела, з дружкою і, кого зустріне із старших на вулиці, уклоняється низенько, маючи барвистими стрічками своїми, і каже: "Просили тато, мама, і я прошу: приходьте на весілля до мене".
Або от ходять хлопці цілими арміями попідвіконню перед Новим роком, кричать одне перед одним, адресуючися до хазяїна та хазяйки: "Благословіть щедрувати!" Така формула! Отож одного разу, вже восени, і Савка наш по обіді, як тільки залишились втрьох, сказав тихо, певне, від Хвилювання, ще й затинаючись: "Благословіть мене, тату, і ви, мамо, оженитися...— Після цього настала пауза. І коли вона трохи затяглася, Савка додав: — 3 Марією..." Мало так сказав слів. А хотілося ж все-таки розказати! Про те, яка Марія гарна, як Сазка любить її, як без неї жити не може. Хотів, тільки, звісно, ці слова не могли на язик набігти: про таке з батьками не говорять. Та про це, певне, ніхто ніде не говорить, хіба що в піснях. Так то ж у піснях.
Звісно, і Олександр Терентійович, і Дар'я Олександрівна давно вже знали, що Савку пора женити і що він про це сам от-от не сьогодні-завтра скаже, то й були готові до цього. А коли так, то й мали сказати: "Що ж, сину, всьому своя пора приходить. Прийшла і тобі пару брати. Благословляємо тебе, сину, одружуйся з Марією, вона ж хороша, роботяща, щира і чесна дитина. Підійди, синку..." Отак мали сказати, тобто мав сказати Олександр Терентійович. І — не сказав.
Важко йому з Савкою розлучатися. Бо, бачите, який це Савка: як два тижні — так і десятка, десять карбованців. А що ж буде, як він, Олександр Терентійович, Савку відділить? Всього в Олександра Терентійовича три десятини землі, тобто шістдесят сажнів, так тоді у нас міряли землю. Синів — чотири: Андрій, оцей Савка і менші за них Степан і Петро. Андрієві вже відрізав п'ятнадцять сажнів. Як відділиться Савка, лишиться тридцять сажнів. А далі Степан. Забере Степан п'ятнадцять сажнів. І зостанеться Олександру Терен-тійовичу з найменшим сином Петром п'ятнадцять сажнів. Отаке маєш, Олександре Терентійовичу! Жив як хазяїн, а віку доведеться жебраком доживати. П'ятнадцять сажнів — три чверті десятини!
Страшно стало Олександру Терентійовичу. Як раптом світ змінився! Ще недавно він був хазяїн, при землі, при господарстві, а тепер хоч під церкву з довгою рукою... Бідолашний дід витирає лоба, який враз рясно потом вкрився. Моторошно. І він — мовчить. Савка чекає відповіді і, не дочекавшися, кашляє, про себе батькові нагадуючи. Дар'я Олександрівна тривожно обертається до чоловіка: чого він, що з ним? І бачить, що він сам на себе не схожий, змалілий, зіщулений, лице вкрите плямами, на лобі краплини поту осіли. їсть старого думка, що господарство дрібнити доводиться. А як же ж бути? І що робити, щоб не дрібнити? А втім, що ж побиватися? Світ так обернувся. Хіба тільки у них таке? Та половина Шахівки живе на таких клинцях; хто ще не живе — незабаром житимуть, синів надбав кожен, а земля та, що й колись була.