Останні орли

Минуло сто років відтоді, як Богдан Хмель приєднав разом з іншими землями й Київ до Російської держави. Не одна буря й напасть прокотилися над сивою головою матері городів руських за це століття: не раз її грабували, палили, руйнували і поляки, і татари в шаленій боротьбі за цей ласий шматок; довго боролася й Москва з сусідами, щоб удержати в своїх руках цю дорогу святиню, й змушена була навіть поступитися Польщі Правобережною Україною, віддати до рук мучителям своїх кревних єдиновірців, аби тільки викупити Київ навіки. Тепер уже йому не було чого потерпати за своє існування, — захищений од зовнішніх ворогів, під опікою російських царів, він почав швидко розквітати й розвиватися; з пожарищ і руїн знов зводились великі київські святині — Лавра, яка згоріла майже дощенту у двадцяті роки вісімнадцятого століття, відродилася знову з попелу, завдяки щедрим пожертвам монархів і монархинь, починаючи з Петра I, а особливо завдяки щедротам Єлизавети Петрівни. Малоросійські гетьмани, запорожці, а також магнати великої й малої Росії, та й увесь православний люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмів у Печерську. Споруджено було мурований славетний храм Успіння пресвятої богородиці, велику соборну церкву, що існує й нині; її заснували ще 1073 року преподобні Антоній і Феодосій Печорські, а потім вона була вщент зруйнована татарами в 1240 році; і аж після двохсотлітнього запустіння її відбудував князь Симеон Олелькович; і нині, після численних розорень мечем і вогнем, вознеслася вона з 1729 року сімома позолоченими банями до неба, прикрасилась чудовим живописом, возсіяла внутрішньою ліпотою. Незабаром, по закінченні храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому світові, й велика дзвіниця, яка сягнула хрестом своїм хмар у небі й навіяла своєю надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч і ліворуч од великої церкви уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерхові муровані будівлі келій і простяглись густі алеї черемхи, лип і безу; весь двір оточив високий мур, а в середині його з'явилося багато менших церков — святих апостолів Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита київського, святого Сергія, радонезького чудотворця, живоначальної тройці, святого Миколая та інші, а головний вхід прикрасився чудовою брамою.

По Святій горі серед виплеканих, пишних садів повитикалися зелені покрівлі кам'яниць; вся гора заблискотіла, немов зорями, золотими банями й святими хрестами, а велетень дзвіниця стала сторожем над усіма святинями й з вершини гори, з захмарної височини оглядає донині на півсотні верст околиці, що лежать біля її підніжжя...

Сповнилося пророцтво преподобного літописця: "Чи бачите гори сії, яко на сих горах возсіяє благодать божа, і град великий має бути, і церков багато має бути споруджено".

Так, Київ уже виблискував красою, й щасливі мешканці його тішилися під захистом святині й охороною єдиновірної держави спокоєм і безпекою; але поруч з Києвом, всього тільки за сімдесят верст, за польським кордоном знемагав і падав у боротьбі з ляхами й ксьондзами рідний, православний народі В одірваній від своїх братів і славного Запорожжя Правобережній Україні почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависників, винищувачів руського племені. Мов шуліки, мов гайвороння, налетіли звідусіль на безталанну, осиротілу Україну уніати, ксьондзи й пани; знову з'явилася на Україні страшна, кривава примара унії й почалася дика розправа...

Позбавлена єпископів і вищого духівництва, віддана в руки лише темних, безправних селян і майже таких самих сільських попів, бідолашна руська церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими командами, що налетіли на неї. Мов підстрелена ластівка, тріпотіла вона й рвалася до рідного гнізда; та кордон польський відокремлював її від кревної святині... Тільки здалеку виблискував перед нею високо в блакитному небі золотий хрест лаврської дзвіниці. Близький, але недосяжний, він усе-таки пробуджував у серцях нещасних мучеників і віру, й надію, — і не вгасала вона багато й багато років!

З'явилися по всій Україні шибениці, вогнища, криваві палі, запалали православні церкви, стогоном і голосінням сповнилася рідна земля, та чим дужче шаленіли гнобителі, тим з більшою одвагою й самовідданою любов'ю боронив бідолашний люд свій убогий, принижений храм! Півстоліття тривала нерівна, згубна боротьба, — нарешті переповнилося гнівом і.одчаєм серце народу, і спалахнуло востаннє козацьке серце!

Мов ріка крізь прорвану греблю, ринули запорожці з Січі, зняли в народі страшні хвилі повстання й затопили кривавою повіддю всю Правобережну Україну. Кров'ю ворогів і своєю страдницькою кров'ю залили вони землю, але відстояли рідну церкву од злохижих ворогів і принесли свій хрест до київських святинь! Мир вашим тіням, темні, невідомі світові страдники; не дочекалися ви за життя пишних тріумфів, діставши в нагороду за подвиг терновий вінок, не залишили й імен своїх на скрижалях історії, але, як говорить єпископ Гервасій, "нелюдськими за віру стражданнями й терпінням перед усім християнським світом слави зажили, яку не зітруть віки, і з мучеництва вашого діло славне потече повістями, історіями у всі прийдешні віки".

Стояла рання, тепла весна... Яскраве сонце променилось і виблискувало на позолочених банях і хрестах печорських церков, обливало м'яким світлом сріблисті хвилі квітучих садів і лягало теплими тонами на уступах гір, що збігали до широко розлитого безбережною синявою Дніпра... В глибині небесної блакиті поволі пливли й танули прозоро-білі хмаринки. В повітрі повівало ніжними пахощами молодої зелені й меду... З садів линули співи солов'їв, а десь високо бриніла сріблиста трель жайворонка... Все було сповнене ніжними пестощами першої весни.

На широкому лаврському подвір'ї, викладеному кам'яними плитами, ряботіли мальовничими гуртками прочани: одні мовчки стояли, поскидавши шапки, коло паперті головного храму, інші сиділи навкруги пречудової дзвіниці, треті, посхилявшись на паркани, що відгороджували цілі алеї квітучої черемхи від церковного подвір'я, тихо розмовляли, а деякі просто, розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотів, підкріплюючи свої сили убогим сніданком і милуючись з височини сизою безмежною далиною лісів і широким плесом батька Дніпра, що розлився коло підніжжя гір; тільки в час благовісту вставали з своїх місць чисто всі прочани, побожно хрестилися й потім знову починали проміж себе тиху розмову; на подвір'ї стояв стриманий гомін, як ото бджоли гудуть, повилітавши навесні з вулика...

— Ой, лишенько! — не вгавала від подиву й захоплення молоденька, з гарним овалом личка й великими чорними очима дівчина, задираючи вгору свою голівку, уквітчану золотистою кульбабою й ліловими фіалками, щоб роздивитися хрест на дзвіниці. — І хто міг побудувати таку дзвіницю? Висока, височенна... Такого високого немає ні дуба, ні явора! Оно хрест аж за хмари ховається...

— А хто б же міг таке чудо та диво збудувати, — звичайно, святі! — промовила до дівчини літня жінка в намітці. — Будували сю дзвіницю дванадцять братів, будували, молилися й пестилися; тільки що збудують за рік — а воно і ввійде в землю, що вибудують — а воно і ввійде... Так ото п'ять літ минуло. Один брат не витримав, кинув і пішов собі; може, він не дуже постився абощо... тільки не витримав... а одинадцять братів заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рік будувати баню, а на ній золоте яблуко й хрест... Збудували, ченці і владика освятили все, а люди цілу ніч стояли на колінах та молилися... І що ж би ви думали? — звернулася оповідачка до всіх слухачів, що стовпилися коло неї. — На світанку вся дзвіниця вийшла з землі і вперлася хрестом у самі хмари...

— Господи, спаси й помилуй! — побожно зашепотіли слухачі.

— І всі, кажуть, ці брати, що будували дзвіницю, в печерах? — поцікавився молодий, схожий на дівчину, парубок у простій, але гарно пошитій свитці.

— Там, тамечки всі до єдиного, — пояснила стара прочанка. — Одинадцять братів присвятилися й лягли рядочком у склепі печерному, а дванадцятий довго поневірявся по білому світі та каявся, а наостанку прийшов-таки помирати в Київ, прийшов і одразу до братів, що лежали вже нетлінні, та так тісно між стінами, що й місця не зоставили... От він, дванадцятий, — до них: "Що ж ви, брати мої любі, не зоставили мені, дванадцятому, місцечка та найменшого брата до себе не пустили?" І як він це сказав, так одразу одинадцять братів зсунулися ще щільніше й пустили дванадцятого до стіни: він зараз же ліг і проставився; тільки права нога не помістилася — мусив зігнути її...

— Ох, прости, господи, наші гріхи! — зітхнули жінки в білих намітках, — через те їх і звали "білоголовими".

— Ох, та й гарно ж тут, у святому місті, — рай раєм! — захоплювалася молода дівчина. — Куди не глянь — усе чудо та диво! І очей не одірвеш, а серце так і завмирає...

— Ти, дівонько, ось що скажи, — обізвався старий козак на дерев'янці, спираючись на милицю, — вільно тут усім молитися православним по рідному нашому благочестю, ніхто грецької віри не утискує, ніхто церков не руйнує, а ще прикрашає, і множаться вони щедротами царів і цариць православних, — від того й благоліпно тут усе.

— Так, такі — обізвалися на ці слова старіші прочани. — Тут благодать... а в нас... Хіба в нашому богом забутому краї можуть удержатися православні церкви? Прокляті уніати та ляхи палять їх, повертають на костьоли, а то й на стайні, хліви...

— Ох, так уже напосілися на нас напасники, ґвалтівники, насильники наші, що кінець усім приходить, — втрутилась у розмову одна молодиця з виразистим гарним обличчям і блискучими від гніву очима. — Накинулись на нас, як скажені собаки... Оно в нас, у Погребищі, церкву розвалили, батюшку повісили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували, скалічили, майже все містечко спалили.

Усі похмуро замовкли.

— Матір божа! — сплеснула, руками молода дівчина, збліднувши, як полотно, при слові "титар", і звернулася пошепки до парубка: — У мене, Петре, й душі немає за нашого тата: і вони ж титарі..

— Що ти, Прісю? — здригнув і парубок від тривоги. — Таке вигадуєш! Де Погребище, а де Лисянка?

— І ви попустили таке безправ'я, таку наругу? — обурився нарешті старий козак.

— Та з того й пішло, — пожвавіла молодиця, — начальник лядський їздив ото по економіях, ганяв по ревізії...