Малеча, не вискакуйте із середини.
Печеричка заливається сміхом.
— Ти, Оленячий Ріг, справді вже як дорослий. Тобі тільки не вистачає пояса, а то б зовсім був, як Кендюх. Та куди! Хіба ж його прирівняти до такого бігуна, як Оленячий Ріг.
— Справді, хлопче, розкажи, як тобі пощастило випередити Кендюха,— ліниво тягне й собі кощава, сухоребра й висока Костяна Голка.
Оленячий Ріг мовчить.
— А чого в тебе такі червоні ноги? — не вгаває Печеричка.— Ти їх спік на вогні? Чи, може, спочивав у комашниці? О, у тебе вже й обличчя червоне? Чи ти не плакав часом?
— Відчепіться від хлопця! — кричить Довготелеса.— Тримайте при огні свої головешки. А ти, хлопче, не зважай на отих дуреп!
— Ет, байдуже,— зневажливо здвигує плечима Оленячий Ріг. А насправді — ох, як допекла його ця Печеричка. Вже й не знати що б він їй заподіяв. А втім, хай собі говорить, що знає.
Поки він це думає, дзявкіт чотириногих звірят раптом уривається, а коли вони знов обзиваються, в їх скавулінні жах і переляк.
— Великий Кіт! Тут близько десь Великий Кіт! Збивайтесь тісніше в коло, роздувайте міцніше головешки, бийте в колоди, рикайте! — Це кричить Оленячий Ріг.— Печерице, Костяна Голко, будьте уважні!
Страшний гуркіт і крик враз наповнюють ліс. Вони майже оглушують Великого Кота. Малята злякано скімлять і прожогом, ховаються під сильні лапи матері. Вона пирскає, крутить головою, відбиваючись від тих звуків, як від безлічі мошок у Великому Лузі. Малята завмерли. Який нестерпний галас!
Ху! Нарешті! Вони вже пройшли. Крик і гуркіт зменшились і потроху зовсім віддаляються; лишився тільки запах тих двоножців з таким ніжним м’ясом.
Великий Кіт втягає повітря і вишкіряє зуби. Клацає іклами. Не можна влежати. Він підвівся. Потягся. Обернув голову до малят, облизався, випускаючи разом з тим стриманий клекіт з горлянки.
— Будьте розумні... Лежіть тут у лігві. Не вилазьте на галявину. Мати швидко вернеться, але не сама. Ви побачите, яка на вас чекає чудесна розвага!
Кошенята збиваються докупи, не перестаючи, однак, стежити, як поволі зникає в чагарнику їхня грізна й дужа мати.
Тим часом обидві групи табору вже з’єдналися. Яка це радісна була зустріч! Жінки, діти й підлітки тримали себе героями. Всі звірі, навіть Великий Кіт, настрахались такого походу. Ого! Як вони всі горлали, як гатили в барабани! Зате ж їм тепер розкіш. Їжі, їжі! Їж, скільки хто зможе!
Однак жінки не так уже й поспішають. Гаразд, що Голомозий, Кендюх, Око мають міцні щелепи і роздирають зубами сире жилаве м’ясо. Але що робити з малечею? За них треба подбати, треба наготувати їм легкої страви. Та й самим жінкам, що завжди пораються біля вогню, не так уже й до смаку сире м’ясо. На березі розкладаються вогнища.
Жінки розтинають туші, загострюють спичаки, на яких мають смажити м’ясо, несуть суху траву, дрова, хмиз — усе, що може горіти.
Найбільше за всіх метушиться Костяна Голка. Вона до безтями любить багаті на їжу бенкети. Споживаючи надмірну кількість м’яса, вона має міцну надію допекти-таки колись отій дурній череватій Печеричці своїм сподіваним іще пишнішим черевом. О, як би це добре було, як би це було хороше! Костяна Голка навіть і слова не мовила б, навіть не глянула б на ту товсту жабу... Ні! Вона тільки б уперлася руками у високі боки та й тяженько зітхнула б: "Як, одначе, буває парко біля вогню таким дебелим дівчатам, як я!"
І вона таки справді зітхнула: біля третього вогнища Печеричка жартувала з Вогняною Хмарою. Як вони обоє реготалися! Який красунь Вогняна Хмара! Яке у нього червоно-гаряче волосся, які стрункі ноги і сильний тулуб! Та й Печеричка — яка ж вона гарна! Щоки палають, очі грають, на шиї брязкотять брязкальця із кольористих черепашок, і від цього обличчя дівчини ще гарнішає, стає ще привабніше...
— Годі тобі вже мріяти,— підсівши до вогнища і не підводячи голови з грудей, сказав Кендюх.— Сідай уже ближче та берися їсти, а то й так звелася нінащо, як скіпка.
Бідолашна Костяна Голка і бідолашний Кендюх! Який з нього був поганий прозорливець і як він мало тямив на таємних зітханнях і надіях дівочого серця.
— Ні, не хочу, не хочу,— ледве тамуючи лють, однак зовсім приязно-відповіла Костяна Голка.— Жінки не те що ви, бовдури: спати та їсти, їсти та спати. Адже скільки роботи!
Костяна Голка справді не помилилась, згадавши за сон. Схиливши голову на груди і обхопивши руками своє велике черево, Кендюх уже куняв, погойдуючись вперед і назад. Перед прибуттям жінок і дітей він устиг з’їсти стегно і ще півстегна сирої оленини. То що ж він мав робити по цьому?
Зауваживши це, Костяна Голка підсунулася до печеної туші олениці, і, скромно опустивши вниз очі, почала їсти, і їла доти, доки їй здавалося, що вона стала вже далеко огряднішою за всіх жінок у таборищі. Це помітили й сторонні. Принаймні той самий Кендюх, розплющивши на хвилину свої посоловілі очі, голосом, повним замилування, мовив:
— Костяна Голко, ти так їси, наче думаєш перемогти в танцях усіх молодиць і дівчат?
— О, звісно, це не так,— знову лагідно відповіла Костяна Голка. Яка там танцюристка з неї! Однак коли колоди почнуть гомоніти, то й вона не одстане від гурту.
Незабаром колоди справді в лад забутіли, і гурт молодих дівчат на чолі з Печеричкою вже затупцявся по плацу. Тоді Костяна Голка, неохоче зітхнувши, уперлась руками в землю і взялась уставати. Проте з місця не могла зрушити. Не так це легко зробити такій огрядній дівці, якою стала Костяна Голка.
Кендюх хоч і заплющив очі, а все ж встиг помітити, що од туші оленятка, після того як біля неї попрацювала Костяна Голка, тільки й лишились що ратиці, голова та купа кісток. Решта зникла без сліду.
Костяна Голка дуже вдоволена з себе. Вона солодко приплющує очі і тоненько пищить:
— Ой, Вогняна Хмаро, ой, Оленячий Ріг, підведіть!
Вогняна Хмара, заклопотаний з Печеричкою, нікого не чує. Зате Оленячий Ріг уже біля дівки.
Він удає, що здивований, як потовщала Костяна Голка, і немовби намагається оббігти навколо неї. Та де там! Тоді розплющує очі Кендюх і, не підводячи з грудей своєї важкої голови, кидає:
— Треба тобі позичити ніг у того, що стрибає далі за всіх.
Ясно, що мова тут іде про Великого Кота, але розсудливий
Кендюх не називає його вголос: він, Великий Кіт, міг би ходити тут десь поблизу і з’явитись власною персоною до тих, хто так необачно назвав його ім’я.
Але Оленячий Ріг надто ще молодий і недосвідчений. Присутність усіх мисливців, усіх чотириногих і двоногих вовків, це щасливе полювання, почуття ситості, отож і незалежності, роблять його необережним і одчайдушно неуважним до своїх слів.
Він, як і всі, розуміє натяк Кендюха на страшного хижака, та, замість того, щоб обережно обминути його ім’я, на весь голос гукає, накивуючи на Костяну Голку:
— Та хто його знає, може, й Великий Кіт не здолав би її обскочити тепер за три скоки!
Як тільки він це сказав, Кендюх, враз підвівши голову, нюхнув повітря, і водночас із цим жалібно й перелякано заскавуліли чотириногі вовки.
— Великий Кіт,— зібрався вже був гукнути до нестями переляканий Кендюх, але його випередив Око. Та й цей спізнився.
Серед таборища вже стоїть Голомозий. Він у великому замішанні, гніві й розпачі. Він кричить:
— Гей, Великий Коте, чуєш, могутній звірю?! Іди собі, йди, забирайся геть. Зваж, грізний мисливче, на наше прохання, на прохання Рудих Вовків!
Та, замість відповіді, повітря прорізала руда маса. Це метнувся хижак. Тіло його, більше за тіло найбільшого оленя-самця, майже таке, як тіло тура, порснуло в повітрі. Чути потужне сопіння, вихориться пісок, клацають зуби, і водночас чути жахливі крики людини. Це кричить у пащі звіра Костяна Голка. Вона побивається, дригає щосили ногами. Довге волосся її звивається в одному вихряному колі разом з хмарою сухого пороху і зникає з хижаком раніше, ніж мисливці отямились від жаху.
Мертва пауза. Та ось раптом ворушиться Кендюх. Блідість покриває його широкий твердий лоб. Губи тремтять. З них зривається стогін.
— Велике, непоправне лихо. Цей Оленячий Ріг накликав( на табір гнів страшного звіра. Він увійшов у спілку з Великим Котом.
Оленячий Ріг стоїть ні живий, ні мертвий, і поки він намагається розібрати, що саме трапилось, Кендюх береться розповідати все, що знає про цей жахливий випадок. Скам’яніло слухають Руді Вовки оповідача, і їм усе ясніше і ясніше стає, хто справді винен у трагічній пригоді. Сумніву немає і не може бути. Гнів звіра накликав Оленячий Ріг, назвавши вголос його ім’я, і як спільник убивці, як його натхненник, він мусить стати до суду.
І як тільки це ухвалили, всі враз відступились від хлопця, всі, крім Ока й Кендюха. Ухопивши оленячі жили, вони накинулись на нього, вмить скрутили руки й ноги.
Оленячий Ріг лежить на піску. Він уже заспокоївся. Смерть свою він сприймає як неминучість. Він не чинить опору і навіть не пробує довести своєї непричетності до смерті Костяної Голки. Досить того, що це визнали Голомозий і Око, це ствердив Кендюх, це ясно для всієї громади, це ясно навіть для самого Оленячого Рога. Ні, він спокійний, він зовсім спокійний і дає Окові розмалювати себе білою глиною — кольором смерті.
Закінчивши з цим, Око підводить хлопця і садовить на пісок. Далі буде допит. Попередні свідчення ще нічого не значать. Справа може обернутися й інакше.
Руді Вовки ніколи не поспішають. Всяка подія завжди містить у собі більше, ніж здається спочатку. У обвинувачуваного є ще інші обставини, які глибоко й посутньо можуть змінити становище. Він ще не посвячений, отож дитина, яка через це не може щось вдіяти самостійно, а лише посередньо. Це доконечно відомо Рудим Вовкам, за винятком жінок і дітей.
До Оленячого Рога підсідає Голомозий. Приховуючи за лагідними рухами й словами хитрість і настирливу допитливість, він звертається до нього:
— Слухай, дитино, кажи тільки правду... Як стався злочин? Чи ти умисне накликав лихо на Костяну Голку, чи тебе підбив на це хтось із Рудих Вовків?
Та Оленячий Ріг не може дати відповіді на запитання. Він почуває себе винним, проте ніхто й ніколи його не підбивав на цей злочин, і сам він ніколи не думав про Костяну Голку, а підійшов до дівчини лише тоді, коли вона гукнула його.
— Але згадай гарненько,— наполягає Голомозий,— може, не сьогодні, може, раніше коли? Може, казав хто тобі простромити слід, непомітно пробити списом тінь Костяної Голки або відрізати і спалити на вогні пасмо її волосся?
Може, це й так, і напевне так було, але Оленячий Ріг нічого такого не згадає.