Партизанська іскра

Партизанська іскра

Кіноповість

Пломеніє літній день.

Стоять, на пні осипаючись, хліба. Некошені, неторкані, похилили важке колосся, ніби намокли в сонці. Капають і капають зерном...

Голос диктора. Ішло літо сорок першого... Чорним ураганом насувалась із заходу війна.

В руїнах лежать прикордонні застави. Палають села й міста. Зловісними димами заволікається обрій.

Голос. На початку серпня гуркіт фронту докотився до колгоспної Кримки — мальовничого українського села, що привільно розкинулось серед широких чорноморських степів.

Осипаються хліба. Хиляться долу, червоніють пшениці, припалені до рум'яності, місцями полеглі намертво закручені бурями та зливами.

Пшениці, пшениці, пшениці... Суцільним масивом розгортаються в простір, сягаючи попід далекі села, попід садки. Над могутнім розливом хлібів де-не-де маячать сторожові вишки.

Голос Замість тих, що пішли на фронт, на варті степів у ці тривожні дні стали підлітки — учні Кримчанської середньої школи...

Степова вишка. Дозором стоять на ній босий чубатий хлопець з мисливським дробовиком на плечі і смаглява, як мулатка, дівчина. Це кримчанські старшокласники — Парфентій Гречаний і Поліна Попик. Обоє уважно стежать за небом. Прислухаються.

Десь із-за Бугу встає важка темно-синя туча, хоча хліба ще залиті сонцем. Ледве чутний гуркіт перекочується по обрію.

Поля. Гримить... Ти чуєш, Парфене? Грім чи вже, може... фронт?

Парфен, Грім.

Поля. Як ти гадаєш... оті... прийдуть сюди? Парфен. Ніколи. Нізащо!

Поля. А чому ж всю ніч поза Бугом "панікадила" горять?

Парфен. То над їхніми могилами "панікадила".

В небі чути гул літака. Обоє прислухаються в той бік.

— Парфене, це наш?

— Нічого собі "наш"... Ти ж чуєш, як він гуде: гу-у, гу-у, гу-у.

Гул наростає. Бачимо силует ворожого літака. Знизившись, він обстрілює сторожові вишки над хлібами. Ось він сіконув по вишці, на якій стоять Гречаний і Поля. Летять відщеплені кулями; тріски.

Прошумів, промчався літак, а хлопець і дівчина стоять на вишці в заціпенілості, в своїх перших несподіваних обіймах: в хвилину небезпеки дівчина як припала йому з переляку до грудейг так і застигла, а він, незграбно пригорнувши її, теж так і завмер, мовби прикриваючи її своїм тілом.

Першою схаменулася Поля. Зніяковіло відштовхнулась руками від хлопця.

— Парфене, тебе не поранило?

— Ні, а тебе?

— Нібито ні.

Курним шляхом летить верхи на коні збуджений, розхристаний Семко Пугач — їхній однокласник. Притримав коня, гукає на вишку:

— Ей, ви! Доки ви тут ніжностями займаєтесь, ми там парашутиста піймали!

— Яким чином? — аж кинувся Гречаний.

— Кумарянським хлопцям попався, вони його в свою сільраду повели... Ну та хай. Кому диверсант, а кому трофеї!

При цих словах Пугач дужим вимахом руки розпустив за собою в повітрі великий шмат шовкового парашута. Схарапуджений кінь зірвався з місця, галопом помчав до села. Шовк парашутний розвівається над ним, як крило, то опадає в пилюку шляху.

Поля й Парфен мовчки дивляться вслід вершникові, їм видно, як волочиться в куряві пошматаний його трофей.

— От махновець! — майже захоплено каже Парфен, усміхаючись широкою простодушною усмішкою.

Поля. Він тобі подобається?

Парфен. Ну як же? Змалку разом від першого до десятого — на одній парті. А чому ти запитала, Полю?

Поля. Та так... Глянь, туча яка заходить... Парфен. Недарма парило весь день.

Туча темнішає, росте. Степове птаство, передчуваючи бурю, розбентежено шугає в повітрі. Набігла тінь, зашуміли під вітром далекі польові лісосмуги.

Поля. Кажеш, не прийдуть сюди,.. А чому ж так тривожно? Біженці, заграви ночами, вчора Балту, кажуть, взяли. А від Балти до нас — скільки тут...

Парфен. Ні, не бути їм тут, Полю, не бути! Інакше...

— Що — інакше?

— Інакше, то краще вже смерть.

...Голосять села.

Втікаючи від війни, біжить вулицею жінка, розпатлана, нестямна. Озирнулася з жахом, зойкнула:

— О, що це буде? За що це — на нас? Кінець світу настає!

Услід за цим бачимо, як ідуть через Буг важкі німецькі танки, пофарбовані в колір африканських пустинь. Мадярська кавалерія вступає в місто Первомайськ. Степовими дорогами сунуть на схід румунські королівські війська.

Туча дедалі більше затягує небо. Ось уже зостається незатягнутим один лише світлий косинець'— небесна арка на сході. Решта все потемніло — хліба, й лісосмуги, і далекі села в заплаві Кодими вже голубіють причілками хат якось маревно, неприродно, неначе вночі при місяці.

Все меншою стає голуба небесна арка на сході.

Вечоріє.

Над потемнілим безлюдним степом стоять двоє на вишці, промоклі до нитки, і дощ патьоками стікає їм по щоках. А за ними, там, де щойно голубіла на сході небесна арка, вже розмивається по небу вечорова волокниста хмара, повна води, повна сивих дощів.

Видно, як хтось, натужачись, зриває вивіску з сільського клубу. Погнутий металевий лист з написом "Колгоспний клуб с. Кримки, Первомайського р-ну", зірвавшись, з гуркотом летить на землю. Натомість з'являється інша вивіска в чорній, мовби траурній, рамці:

Жандармський пост с. Кримки Голтинськоі примарії

В приміщенні клубу — розгардіяш. Жандарми, зіставивши зброю в козли, розтягують сцену, ламають декорації до "Наталки Полтавки".

На подвір'ї перед клубом стоять групою начальник жандармського поста — франтуватий лейтенант Анушку, капрал Цикулеску і сільський поліцай Ро-манюка. Цей останній весь час з острахом коситься на величезного породистого пса, що лежить біля лейтенантових ніг.

Анушку (вказуючи на приміщення клубу). Всередині треба розгородити так, щоб вийшов мені кабінет, вам — казарма, а туди он проламаємо двері і прибудуємо камеру для ув'язнених. Як ти вважаєш,— напівжартома звертається він до Романюки,— велику треба камеру будувати?

Романюка. О, таку треба, щоб усе село в неї впхнути! У нас тут, пане локотененте, сама бандит-ня... (Киває в бік вулиці). Ба, он які стоять! На вивідки вийшли...

Оддалік посеред вулиці застигли сторожким табунцем діти — хлопчики й дівчата шкільного й дошкільного віку.

Романюка (на дітей). А киш мені звідси!

Діти стоять.

— Киш, туди вашу!..

Діти, зірвавшись з місця, кидаються вподовж вулиці навтьоки.

Лейтенант (звертаючись до пса). Ти бачиш, Консул, як нас тут бояться... Але для цілковитої безпеки ми тут збудуємо... форт. Заблокадуємось. (Величним жестом обводячи довкола). Дерева всі оті — вирубати. Територію поста обкопати глибоким ровом, нагорнути високий вал. Так це робилось у часи римлян, наших славетних предків... Отже, споруджую тут цитадель, форт. (До капрала). Капрал Цикулеску, роботи розпочати негайно!

Капрал. Слухаю, домнуле локотененте!

Романюка. А хто ж, звиняйте, копатиме?

Анушку. Пане Романюко, це ви мене питаєте хто копатиме? Після цього ви, Романюко*— бёёёй А хто римлянам нагортав Троянів вал? Чорт візьми, є у вас в Кримці молоді люди з добрими мускулами чи, може, таких нема? А нема — то самого заставлю!

— Та є,— слуговито витягся Романюка.— Щодо цього не звольте сумліватися!..

В той же день виганяють молодь на роботу. Ось капрал з Романюкою наближаються до подвір'я Гречаних.

Карпо Данилович, Парфенів батько, саме січе під хатою тютюн. Парфен йому допомагає: беручи в батька насічений тютюн, він пересіває його крізь сито. Час від часу чхає від тютюнового пилу.

Загавкало собача. Романюка з жандармом, виринувши із-за повітки, несподівано виростають перед Карпом Даниловичем. Нахмурившись, він підводиться, починає повільно крутити цигарку. Собача шаленіє...

— Чий собак? — грізно запитує капрал. Карпо Данилович блимнув на нього спідлоба:

— А що?

— За собака — штраф!

Карпо Данилович скрутив цигарку, готується прикурювати. Романюка, взявши сито з тютюном, мовчки підносить його капралові. Капрал, понюхавши, чхає, закашлюється.

Капрал. Чий тютюн?

Карпо Данилович. А що?

Капрал. На тютюн — податок! Монополія його величності короля і матері королеви!

Карпо Данилович мовчки креснув вогню, прикурює.

— Зажигалка чий?

— А що? Чи, може, й на зажигалку податок?

— Вгадав,— втручається Романюка.— І на зажигалку теж!

Карпо Данилович неквапом крутить величезну дулю.

— А на це?

Поліцай замахнувся на нього нагайкою, але вдарити не встиг: мов із землі виріс між ним і батьком Парфен. В самій майці, м'язистий, широкогрудий, він блиснув на поліцая сміливим, повним презирства поглядом.

— На старого руку здіймаєш? Якщо так уже не терпиться вдарити — мене вдар!

— Тебе ми ще встигнемо,— миркнув Романюка, опускаючи нагайку.— Ти нам зараз небитий для крепкої роботи потрібен... (Різко змінивши тон). Ану, живо! Бери лопату! За нами ать-два!

Мати, Лукія Кіндратівна, вибігла з сіней стривожена, бентежна:

— Чи знов на окопи?

— Щ окопи, на окопи,— гуде Романюка.

— Які ж тепер окопи, коли фронту вже не видно й не чути?

— Фронту не видно, а окопи... велено рити.

З лопатою на плечі, конвойований капралом і Романюкою, Парфен неквапом виходить з двору.

Спини, спини, спини... Голі, загорілі, в напружених роботою м'язах. Пороздягавшись до пояса, обливаючись потом, працюють на земляних роботах молоді невільники. Копають глибокий рів, нагортають вал, що має відділити від села територію жандармського поста.

На передньому плані бачимо Гречаного та його найближчих друзів і ровесників — Дмитра Попика, Олександра Кучера, Андрія Бурятинського, Івана Бєлічкова, Михайла Кравця, Семка Пугача... Все глибшає рів. Ось уже хлопці по пояс стоять у землі.

Дах клубу. Розкарячившись, стоїть над усім селом жандарм, прилаштовує радіоантену. Внизу крізь відчинене вікно видно, як в середині приміщення, там, де має бути кабінет начальника поста, встановлюють приймач. Звідти прориваються спершу окремі слова, тріскуче хрипіння, а потім вже чути й передачу.

Гречаний з друзями, уповільнивши роботу, прислухаються до радіопередачі.

"Ми, генерал Іон Антонеску, верховний головнокомандувач армії, ухвалюєм:

1. Територія, окупована між Дністром і Південним Бугом, входить в підпорядкування румунської адміністрації і віднині й навіки буде називатися — Трансністрія.

2. Губернатором Трансністрії призначаємо пана Георгія Алексяну.

3. Чиновники, призначені на роботу в Трансні-

стрію, одержуватимуть подвійну платню — в леях і марках.

4. Призначаємо резиденцію управління Трансністрії в місті Тирасполі.

Видано в головній ставці, сьогодні..."

Далі чути — хрип...