Поняв? Сяк-так вдалося зам'яти конфуз.
Настя сиділа присоромлена, сердита, готова до сварки. Лише Гнат Рябий спокійно собі куняв, покльовуючи в тарілку носом.
— Троє братів нас на один хутір,— повернувся перегодя Савка знов до свого.— Вгору ростемо, а вшир... Тісно вже нам стає!
— То скажіть своєму Вольдемарові, може, посунеться,— вжалила прикажчика Настя.— У них же сто тисяч десятин...
— Прийде час, Насте, і скажу, і посунеться. А мо', й зовсім з місця зжену.
— Дай, боже, нашому теляті...
— Посмійся... Проріжуться і в нас зуби, зачекай... Не завжди нам по чужих прикажчику вати... Ще їхатиму в Каховку не комусь набирати строкових — собі сотнями набиратиму... А то тільки чуєш, то Фальц-фейни, то Штігліци, то Асканії, то Доренбурги, а де ж наш рундук, де Україна, я вас питаю?
— Ох, якби ж і послухав оце панич, що його прикажчик замишляє!..
Гаркуша на мить розгубився. Пусте Настине припущення, видно, неабияк занепокоїло його.
— Ти, Насте, гляди,— якось одразу протверезів Савка.— Що чула, те забула! Ясно?
— За це, Савко, не турбуйся,— втрутився старий.— Це вона з жиру сьогодні казиться...
Заспокоївся Гаркуша, але розмова після цього вже не клеїлась.
Незабаром в хату вдерся Андрущенко, розкудланий, збентежений:
— Чули стрільбу?
— Яку стрільбу? — з ненавистю глянув на приятеля Гаркуша.
— Пальба десь унизу біля пристані... Так наче з револьверів садить!
Компанія на мить принишкла.
— З револьверів, кажеш? — підвівся дід.
— Та так... Гомін, і собаки валують.
— Це, мабуть, знову фабричних ловлять,— висловив догадку старий.— Внадилися з Херсона наших пильщиків бунтувати. У страсну п'ятницю соцькі були вже зовсім схопили одного, та... втримати не могли. Самі ж пильщики та матроси й відбили.
— У Кінських плавнях у них майовка була,— сказала Настя злорадно.
— Що, що? — перепитав Гаркуша.— Майовка?
— Це у них свято весняне таке,— пояснив Кабаш-ний.— Випливають човнами в плавні нібито погуляти серед зелені, пива попити... А потім враз викидають там червону корогву і промови біля неї промовляють...
— Знову, значить, підводять голову,— нахмурився Гаркуша.— Мало їм у п'ятому крові пустили... Так у бік пристані, кажеш?
— Десь туди... І собачня валує.
Вийшли гуртом на подвір'я, стали, прислухаючись. Хропіли під возами заїжджі, коні похрумували сіно. Ніякої стрільби вже не було, спало містечко. Ледве виступали з пітьми силуети прилеглих до майдану будинків, крамниць, гамазеїв. Де-не-де блищали на стовпах ліхтарі-керосинки, кладучи слабкі відсвіти на землю. Скрізь, куди сягали їхні тьмяні відсвіти, вся земля була встелена людом. Порозлягавшись на свитках, попідмощувавши під голови клунки, покотом спали заробітчани.
Несподівано прогув десь на Дніпрі пароплав,— басовито, згрізна,— змусивши Гаркушу здригнутись.
— Це який?
— Херсонський...
І знову запанувала тиша. Тепло було. Зморено спала Каховка, розметавшись під зорями, під Чумацьким небесним Шляхом, що проходив просто над нею.
VI
В перші дні криничани ходили в Каховці, як у чаду. Голови туманіли від невщухаючого лементу цього вавілонського стовпотворіння. З ранку до ночі горлають водоноси, вищать шарманки, іржуть коні, перегукуються похриплі наймачі, гомонить і гомонить безкрає заробітчанське море... Тисячі голосів, безліч звуків зливаються в гарячий, розморений, одурманюючий гул...
В торгових рядах — гори товарів. Не було, здається, такої речі на світі, що її не можна було б купити на цьому багатющому ярмарку! Сувої найяскравіших матерій розгортались перед очима обшарпаних заробітчан. Скільки того краму на рундуках та всяких наїдків! Величезними білосніжними плахами тануло сало на розлогих возах; смачним духом тягло від жаровень, де щось смажилося, шкварчало, роздражнюючи голодний люд... Кучугури ласощів, дивовижних кавказьких фруктів та запашних кримських тютюнів пропливали перед ошелешеними північанами. Новісінькі гармонії і мережані ярма, посуд і упряж, текучі, мов хвиля, шовки і найкращої сталі коси — всього було вдосталь у цій переповненій, по-південному яскравій Каховці, все горіло на сонці, дратуючи спраглу уяву, збуджуючи пристрасті. Бери купуй, коли тільки є за що!
Одначе не дуже розгонився купувати заробітчанський люд, вдовольнявся більше витрішками, безкоштовно користуючись видовиськом численних ярмаркових спокус.
Привид безробіття тривожив людей, змушуючи отаманів весь час бути насторожі. Сила народу зійшлася цієї весни до Каховки, ніколи ще, здається, не сходилось стільки...
Давно вже минулися ті часи, коли заробітчани були тут нарозхват, коли, понадписувавши крейдою ціни на своїх порепаних п'ятих, могли цілими днями вилежуватись по холодках, чекаючи більш-менш достойного найму. Прийде наймач, хай дивиться спочатку на п'яти, а спроста чоловіка не руш, не буди,— він, може, наперед висипляється за всі оті короткі таврійські ночі, що їх доведеться недосипати влітку...
Минулися ті золоті часи. Розпеклися нині каховські піски, не влежиш на них спокійно: печуть. Юрбами ходять отамани за прикажчиками... А наймачам цього тільки й треба: всюди, наче змовившись, пропонують однаково нікчемні ціни.
Часом то в одному, то в іншому місці зчиняється бійка, самі ж заробітчани привселюдно чинять розправу над тими/хто, нехтуючи звичаями заробітчанського товариства, зголошується ставати за безцінь. Коли сам не вмієш дорожити собою, то тут научать гуртом, кулаками розтлумачать, чого ти вартий. Жорстоко б'ють нещасних, споєних прикажчиками новачків. Щоб не ліз у ярмо запівдарма, щоб не збивав тим самим ціну на інших!
Криничанам в Каховці вдалося осісти на березі Дніпра, біля самої води. З ними тут сусідила велика артіль заробітчан, що прибули десь аж з Орловщини. Між обома гуртами швидко встановились приязні, людяні стосунки. Орловці, які вже не вперше приходили на каховський ярмарок, охоче ділилися з кри-ничанами своїм досвідом, застерігаючи їх від можливих промахів. Маючи таких сусідів, криничани одразу відчули себе в Каховці певніше.
— Тримаймося цих людей,— пошепки наставляв своїх Нестір Цимбал після знайомства з орловцями.— Вони буваліші за нас, з ними не пропадемо.
Відчуваючи потребу в добрій пораді й підтримці, Нестір швидко побратався з ватажком орловських — привітним бородатим заробітчанином, якого всі тут звали Мокеїчем. Курені, зіпнуті поруч, і спільна заробітчанська доля, і веселість характерів — все зближувало їх. Особливо подобалось Цимбалові в Моке-їчі те, що на нього мовби зовсім не діяла загальна гарячкова тривожність, що в своїх лаптях і перепрілій сорочці він ходив по ярмарку з таким виглядом, немов уже дзвеніли йому в кишенях веселі червінці. Силою віяло від Мокеїча, від його розхристаних, загорілих, закучерявлених грудей. Не зминав перед ярмарковими багачами — самі вони зминали перед ним. А де проходив широкоплечий Мокеїч, там уже легко міг протиснутись і сухорлявий, жилавий Цимбал.
Криничанські дівчата, опинившись в Каховці, спочатку були зовсім отетеріли перед цим розбурханим ярмарковим морем. Боялися відходити далеко від берега, а коли й відходили, то не інакше, як міцно побравшись за руки, щоб не розгубити одна одну, не заблукати в натовпі. Збентежені страшенним, ніколи не баченим напливом безробітного люду, вони поривалися найматись негайно, ставати за будь-що. їм здавалося, що Цимбал діє занадто мляво, помірковано, що за своїми балачками він усе тут проґавить, зоставить їх без роботи. Без роботи йа все літо! Про це страшно було навіть подумати. Де їм діватись тоді, що з ними буде?
Мокеїч брав Цимбала під захист.
— Ось ви не гарячіться, дівчатка, не засмикуйте свого отамана,— спокійно стримував він заробітчанок.— В перший день завжди так, знаємо тих живоїдів... Це вони навмисне воду каламутять, щоб зручніше було в ній карасів ловити...
— Вміють пастки на нас розставляти, тільки ми теж метиковані,— заспокоював Цимбал дівчат.— Порядки їхні знаєм. Якщо строковичка захворіє або, ногу обранивши, пролежить кілька днів, то він із неї три штрафи здере, а після строку не одразу й додому відпустить — муситимеш йому відробити, віджити пропущені дні... Отож, без мене не спішіть, не піддавайтесь на улещання...
Мов сполохані сарни озирались дівчата на вигуки якогось пикатого крикуна: "До мене, полтавки. До мене, хохлушки. Добре заплатю!"
— А що, коли й зовсім не наймемось? — стривожено зверталась до отамана старша Лісовська.— Гляньте, скільки тих рук шукають роботи! І якої це роботи треба, щоб вистачило на всіх?
— Майте, дівчатка, витримку, майте терпіння! — твердив своє отаман.— Нас тисячі сюди зійшлось, але ж і їм тисячі треба!
Стали потроху заспокоюватись дівчата.
— Справді, хіба це вже край? — повеселішала першою Вустя Яресько.— Не станемо в строк — поденно десь підемо... Адже влаштувались он наші хлопці колоди з Дніпра тягати... Наженуть і на нашу долю плотів,— закінчила вона жартом.
Федорові Андріяці та його приятелям справді поталанило: лісному причалу треба було додатково набрати кільканадцять вантажників для термінових робіт на лісоскладі, і криничанські та орловські парубки, без вагань метнувшись на поклик, попали в число відібраних. Хай хоч на день, хоч на півдня, та зате — свіжий, каховський уже заробіток!
Дівчата тим часом причепурилися біля води, повиряджалися в недільне.
— І охота ж вам було ото наряди в клунках перти,— дивувався Нестір, не без приємності оглядаючи своїх посвіжілих криничанок, що, вже повмивані, у білих вишиваних сорочках, в чепурно полатаних чобітках, павами походжали біля води.
Принаймні хоч у цьому повезло криничанам: вода своя. Гарне, вигідне було місце, де вони поставили свої курені в однім ряду із сотнями інших заробітчанських куренів, що тяглися, скільки зглянеш, берегом, то більші, то менші, зіпнуті з нарізаного в плавнях верболозового пруття, повкривані де сіряками, де арм'яками, а де латаними свитками... Особливо вигідним було це місце зараз, в нестерпну ярмаркову спеку. На горі, на пісках, в цей час за відро води луплять, як за рідного батька, а тут — пий безкоштовно, хлюпайся досхочу.
Данько Яресько, добувшись до води, одразу шубовснув купатися, шкодуючи, що не захопив рибальської снасті, а то ще міг би й риби половити.
Чудово було тут, на Дніпрі! Широко, на кілька верстов, розметнувся він, спокійно плинучи під сонцем до моря.