Заплуталась душа на манівцях...
І враз зі стогоном упала на підлогу.
Ридала. Билася об плити голова...
А він стояв, дивився, хмурив чоло
І тішився:
"А-як, яка жива,
Яка в'юнка, гнучка красуня! Чорта з два
Другу знайдеш..." —
І знов страшна жадоба налива
Його істоту
Враз — на ноги голі
Упав, припав устами...
Як обшпарена вогнем
Схопилась дівчина. Рвонулась до ікони:
"Не руш!!! Не руш!.." (то очі, як ножі)
Шарпнулись руки, так немов чужі,
Ікону здерли
І вшкварили з розгону...
Відскочив звір. Владика скам'янів,
А дівчина, мов мертва, поточилась
І заридала — ой, який же гріх на ній! —
І розіп'яли серце на стіні
Останні сльози і остання сила...
"Умгу... Отак?.. Так ти ще й он яка!..
Так знай же — я приборкаю та вже ж і загнуздаю!
Подумай ще, я буду ще чекать —
Останній день... А будеш знов брикать —
Тоді уже не вмолиш, не вблагаєш.
Не схочеш волею, так силою візьму,—
Моєю будеш. Так тобі і на віку судилось.
Подумай...
За покору я тебе візьму
Й озолочу, як королеву, з бруду підійму.
Подумай ти. Тебе, тебе саму
На увесь світ люблю. Якби ти полюбила
Мене хоч краплю, в щасті б вік жила,
Не каялась би, бидлом не була б...
Подумай!" —
І пішов
Замкнув...
Пішов...
Кімната, як могила.
III
З сльозами образ тихо підняла,
Пошарпана молилась і кляла,
Кляла й молилась (вік пережила)...
Аж поки й втома очі не склепила.
І снилось їй, що музика гуде,—
Весілля клекотить та й над усеньким краєм...
І снилось їй, що милий десь іде —
Козацьке військо таж сюди веде.
Побились дзвони —
Там корогви мають...
І прокидалася. І вірила у сон:
У темну ніч з надією дивилась:
"Він прийде, прийде, таж і не один!" —
І бачила — під ним басує кінь...
І чуло серце — поспішає він...
"Прийди, прийди,
Хороший... милий..."
IV
Рука в кулак затиснута, німа,
Зімкнулись щелепи і подубіли ноги.
В льоху зима,
В льоху страшна зима...
Сидить Данило — і надій нема,
І смерть не йде, і порятунку ніякого.
В льоху зима і темінь, як в раю.
Десь дні ідуть, зміняють ранки ночі,
А тут не то що доленьку свою,
А й пальця не розгледиш. Ящірки снують
І, тьмою видавлені, заростають очі...
Згубилась міра обсягу й часу,
Зітерлась грань між снами і сидінням,—
Не знав, яку яка зміняє мить,
Не знав — годину, день, чи цілий вік сидить,
Чи вік, добу, а чи одну годину.
Безмежний час! Такий, як чорнота,
Як біль в кістках і як жало в серці;
Короткий час — як куца темнота,
Як втома ця байдужа і проста,
Як літ думок у безнадійнім герці...
Як сталось це? Не зна і досі він.
Відтоді лазить він у темряві німій,
Відтоді хаос, шум у голові.
Залізна міць розтанула, як віск,
І розгубив — де "завтра", де "сьогодні".
І знов пішов,
Але спіткнувсь і впав;
Помацав, поторкав... і радість забуяла:
"Знайшов!" —
Жупан! Його жупан...
І так зрадів — хоч на хвилину пан:
У жупані і люлька, і кресало.
За мурами змінився день на ніч —
А тут ця ніч безмежна і єдина.
Ні звуку тут — а там заплакав сич,
Він тут один — а там усі-усі,
Хвилини це — а там вони години...
.................................
А як затих від диму в шлунку крик,
Він знову викресав, роздмухав трут щосили, —
Пішов. Оглядував. Ось диби...
Ось кістяк старий...
Стіна, стіна... А ось... То східці догори!
Подерсь по них. Скорій, скорій!
Кістки тріщали, аж в очах мутилось
Й огненні кола плавали...
Добравсь!
Обмацав — двері, мертві, нерухомі,—
То непробійні двері, як гора.
Штовхав.
А далі ввесь припав, дослухувавсь.
І враз...
Десь ледве чутно пролунали дзвони.
Десь за могилою. І наче хто ножем
Пірнув у серце: як зловісно дзвонять!
І показавсь той дзвін лихим-лихим,
Погребний дзвін. Над ким то він, над ким?!
Над ним то дзвін, страшний і похоронний...
VI
Надворі темінь. Темінь, як стіна,
І дзвін невидний ніч у саме серце
І навіть не розходиться луна...
Хоч би ж хто знав,
Хоч би ж хто-небудь знав,
Що то ігумен
Задушив Мар'яну!..
Гикнув замок (пройшла уже доба),
І зник владика у низеньких дверях.
І раптом крик нелюдський розірвав.
Пожмакав тишину, немов шматок паперу.
Напав у ліжку. Вмить роздер вбрання.
(Мар'яна вдягнена лежала мертвосонна;
Лампадки світ її охороняв —
Мигав самотній язичок огня
І ворожив над фольгою ікони.
І раптом ґвалт). Накинувсь, розіп'яв.
Рвонулася, пручалася, як риба,
В лабетах стиснута (неначе п'явка, вп'явсь).
"Рятуйте! Матінко! О матінко моя!
Ряту-у-уйте!.. Пробі!!!"
Аж дзвеніли шиби.
І вирвалась. Обірвана ущент —
Тікать.
Піймав і об підлогу вдарив,
І знов розп'яв,—
Аж зойкнув біль поламаних рамен...
Подолана, безсила, у останній мент,—
Щосили
Плюнула в мерзотну харю...
Оскаженів.
Потьмарилось в запльованих очах.
Рвонув І горло надавив коліном...
………………………………………..
Забився в вікна крильми чорний птах...
Заплуталась коса в руках...
І випростався вогник у лампаді клином.
VII
Затихли кроки в пащі катакомб,
Прошелестіли луни потойбічним криком.
І залишився коридор, немов порожній гроб,—
Там береже Христос німий замкнутий ромб...
Служить заутреню пішов страшний владика.
У чорну темінь — темінь, як стіна —
Ударив дзвін невидимий — у серце ніч поранив.
Дрижить і не розходиться луна...
Хоч би хто знав!
Хоч би хто-небудь знав,
Що то ігумен задушив Мар'яну!..
VIII
Клобук спада до пояса хвостом.
Ігумен сам у вівтарі — на місці горнім;
Орлець поклав під ноги, підоперсь жезлом.
І жебонить напам'ять часослов
Послушник сонний...
І капа голос без життя, без слов,
Як краплі олива, убійчо, монотонно...
І диха морок на іконостас,
Боїться чорною рухнути бородою.
З ікони в храм
зійшло мале дівча,
Малими кроками пішло... пішло стрічать
Її.
Через врата на прощу час
Так безконечно шелестить нечутною ходою.
І луска жезл під тягарем тупим,
Застигли важко очі на малім дівчаті,
І тріпотить брова...
IX
...Данило відступив,
Гойднув всім тілом, руки розчепив
І вдаривсь в двері!
Та стоять на чаті,
Не рушаться вони, кремезні і товсті.
І знову бивсь щосили. Та ніде ні звуку.
І тільки десь — погребний дзвін гуде,
По нім той дзвін! Нікого аніде,
Лиш темрява слизька до болю тисне руки.
Упав, знесилений. Умерла назавжди
Остання віра в будь-яке спасіння.
Погас вогонь...
Юнак сидить
І слуха темний, як біжать кудись —
У вічність капають години і хвилини.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
І
Опівдні над селом ударив грім:
"Знайшли Мар'яну!!!"
Втоплену... опухлу...
Покусану...
Під замчищем старим
Вода принесла й поклала при горі
На постіль — на лепіх потрухлий.
Голісінька. У шрамах і синцях.
Коса під серцем, ніби гадина зелена.
П'явки клубком вмостилися в очах,
Пук баговиння та й замість вінця...
"Вона, вона!
Прекрасна наречена..."
Набігли люди з лугу і села...
На шиї мотузок, на мотузку каміння,—
Звідкіль вона? З яких країн пливла?..
"О матінко, Мар'яночка прийшла!
Вернулася — кінчать весілля..."
Ударились подруженьки старі.
Заплакали, побігли луни яром.
Розгублені (багато їх стоїть)
Усі-усі, хто проклинав її —
Мар'янчині "батьки", і свашки, і бояри.
Закутали. В Слобідку привезли.
І так, неначе сурма прогриміла —
Розбіглась звістка по смутній землі,
І бігли люди,— кидали волів,
Худобу, стріхи, спочивок і діло,—
Збігалися...
Набились на майдан
І товпились. Дивились і кричали.
Прокльони сипались. Кому? Самі вони
Не знали, хто зробив такий страшний,
Ганебний вчинок. Бились зарічани
Руками в поли: "Покарать!.."
"Кого?"
"Його!" — все змовкло. Раптом розітнулось:
"Данила! Це його, його
Паскудне діло. Більш ніхто цього
Не зміг би..."
"Що?! Брехня! Ви чули?!
Гей, хто сказав? Візьми своє назад!
А хто побожиться, що сам він та не там же,
Де і оця нещасна? Підождім, і час покаже,
Побійся Бога, хто це там сказав?!"
Загомоніли: "Вірно... як... Авжеж, мовчи,
Не каламуть душі. Хто винен, розбере урядник".
"Який урядник? Геть під три чорти!
Ми мусим, мусим злодія знайти
І розторощити! Розчавити!"
Збурилася громада:
"Так-так... Розчавити! Суд буде тільки наш".
"Хто б він не був, хоч хай він пристав буде..." —
А в серце дряпається розпач, як чума,
А шиї крутяться і гнуться від ярма...
"Пустіть, пустіть!.. Гармаш... Гармаш..." —
Зашепотіли враз, здригнули й розступились мовчки люди.
Прийшов Гармаш,
Захеканий, блідий,
Простяг свою кремезну постать, ніби п'яний.
Як з неба впав — бігом прибіг сюди.
Спинивсь... Закам'янів...
Дивився довго-довго на Мар'яну
І похиливсь. Скотилася сльоза;
Чоло старече зморшки враз обсіли...
Упала шапка — він її не взяв,
Поволі повернувсь,
Нічого не сказав
І почвалав із натовпу задуманий, похилий.
А слідом шепотіли:
"Ой, яка ж важка сльоза
У Гармаша
По бороді скотилась".
II
А манастир одразу посмирнів,—
Дививсь униз і дослухався пильно:
"Чого, чого зібрались там вони?!"
В понурій келії горять вогні,
Скрипить перо в крові чорнильній:
— Пиши: "Прибудьте, пане, уночі!
Негайно, чуєте? Злочинець єсть страшенний,
Що по-звірячому... Зажди, не так пиши:
Він утопив, зарізав, задушив,
Закатував, замучив наречену!
Та поспішайте, пане становий!
Він над усе ще і бунтар великий.
На нього вся околиця шумить —
Сидить в льоху...
Чекаємо... Приїдьте ви..."
Отак писав пан ризничий кривий,
А диктував (всміхаючись) владика:
— Ще допиши: "Сьогодні ж заберіть!
Спішіть! Цього не слід проґавить..." —
І жмурився, приємно ніс чесав. Ризничий дописав,
Владика підписавсь
І сургучем тавро поставив:
"Гінця! Негайно!.." — Ризничий подавсь.
А сам в вікно дививсь, як ген в селі
Мотались люди, сновигали під дворами —
Кудись збирались і когось несли.
Зійшлися зморшки в нього на чолі,
Та миттю й розлетілись, розпливлись:
Внизу —
Як вітер, вискочив гінець із брами
І браво поскакав...
III
...Спустилась ніч. Тривожна тишина...
Чекання
І тягучий морок...
IV
І клацнуло...
Данило задрижав,—
Ось смерть прийшла! Завили тихо шпуги:
Відкрились двері... Знов закрились...
Жах...
Блиснув вогонь та и полиском ножа
Стоять ченці, як два страшних ожуги ,
З рушницями. А чорні клобуки,
Надіті наперед — на лиця пеленою,
І скиряться між розпірками язики з зубів...
А ззаду нього руки простягли диби
І череп вищірився пащею гнилою.
Тікать... тікать...
А ноги ж, як чужі.
"Вставай!!!
Ей, ти! — Схопили. — Йди за нами!..—
І потягли.— Чого, як пень, лежиш?
Ну ж рухайся! Та швидше!.. Час біжить...
Ходім!.." —
І вивели, забрязкали замками.
...........................................................
"Даниле, швидше!"
"Хто?! Це ти?..