В пшеницях волошки — смуток.
Ворон з ріль — печаль.
Гей, ти, коню, вибий іскру!
Вибий іскру! Кинь утому!
На звороті, на крутому,
Нам не личить жаль.
Погоріла синь — на грози.
Посмутніла даль — на сльози.
Миготить — на кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла л ю б о в.
Млою ворог? — В б л и с к а в и ц ю!
Хто суддею? — В грізну к р и ц ю!
Щоб на світ благословиться,
Став наш день і час.
По боях і клекотінні
Встане день в яснім цвітінні.
І прийдешні покоління
Пригадають нас.
Перепілка в житі — ніжність.
В пшеницях волошки — д у м а.
Мак червоний — кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Прирекла любов.
1926 р. Батурин
В ДАЛЕЧІНЬ
Кузня вибігла на гони.
В кузні молот зрання дзвонить,
Дзвонить — раз!-бий! — так! —
У горнилі мак червоний
І полями мак,
І — ген
мак.
Станем, коню, путь далекий.
Чуєш, коню, орлій клекіт?!.
Над розлогими полями,
Дивіться також
- Іван Багряний — За п'ять хвилин дванадцята
- Іван Багряний — Пацан
- Іван Багряний — Скелька
- Ще 43 твори →
Переможний орлій клекіт
Чи догонимо з тобою?
День хмарніє, хмурить брови...
Посіклись копита д'крові.
Посіклись копита д'крові,—
Позбивалися підкови.
Обносилась дивна збруя.
Нас минають подорожні.
Скарги тут ніхто не вчує
І молитва — згук порожній.
Станем, коню, станем. Д'крові
Позбивалися підкови.
Коваль вийде — коваль чорний,
Помічник його моторний,
Вийде, гляне, скаже слово,
Зробить все з важким спокоєм.
Вдарить молотом — готово! —
Стисне мужньою рукою.
На прощання скаже слово...
Нумо, коню! Чуєш клекіт?
Разом станемо до бою.
Перескачем путь далекий —
Час догонимо з тобою.
Нас не спинить біль утоми,
І вантаж не зломить спини.
Ми маленькі, сірі "гноми" —
На розпутті долю спиним...
Половіють сині гони...
В кузні молот дружньо дзвонить,
Дзвонить — раз!-бий! — так! —
У горнилі мак червоний
І полями мак,
І — ген
мак.
1926 р., Київ
ЧОРНОЗЕМЛЯ
Набрав у пригірщ повно... яка пухка і тепла!
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить,—
Як десь коваль невтомно в весіннім дзвоні клепле,
По ріллях сонце йде — пускає голуби.
— Ну, здрастуй, чорне поле, і ти — старенька вербо!
Я ось прийшов... А знаєш:
ти — ніби не така...
Прийшла на шлях широкий і ти стрічати весну
А пам'ятаєш:
осінь... і плач в баюрі колій...
Здавалося, що вчасно б зависнуть на дротах.
Го-го, яка дурниця... Глянь:
ластівки і повінь
І плуг на скиби скибу так смачно наверта.
От взяти б просто цупко у нього з рук чепіги
Й, поки то буду дома, пройтися б разів п'ять...
Стрибками сонце босе за жайворонком біга,
І хутори далекі за маревом мигтять.
І крикнув так, аж млосно... аж відгукнулись балки...
Простіть, що ніби п'яний, що ніби троглодит,—
Це я утік від бруку туди, де бігав змалку,—
А ледь було не звик там і киснуть, і нидіть.
Моя руда свитина якраз до масти нивам,
А кострубате слово — як скиби грубих ріль...
Я знаю: тут з засіву напевне будуть жнива
І просте сіре слово не здасться на кукіль...
Прийду —
старий розкаже, як скрутно було взимку,
Як, зовсім захарчований, схудав мишастий кінь...
А проліски надійно кивнуть, такі манінькі,
І голубі, як чиста весіння голубінь.
Загати... купи гною... і верби у намисті...
На причілку дітвора:
"А діться — журавлі...
І гу-у-у-си..." —
й засміються, такі брудні і чисті,—
Мої маленькі друзі, колеги на землі.
Вже скоро сіять... Будемо,— так весело і просто...
А слідом вітер лащиться і грак на борозні.
Ге-ей...
Яка дитина,— не схожа трохи зростом,
Ну, а хіба мудрить?..
Хіба мені?
Набрав у пригірщ повно —
така пухка і тепла...
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить?..
На зорі десь коваль в весіннім дзвоні клепле...
По ріллях сонце йде — пускає голуби.
ВЕЧІР ЗИМОВИЙ
Конає день на золотих ножах...
Холодне сонце кулею підбите,
Немовби око вилізло з орбіти,
Печальне око в золотих сльозах.
Іду снігами і не чую ніг...
Ввижається:
ромашки білі-білі...
Весінній шум...
Качата пролетіли
Десь на озера...
Крики перепілок
В житах...
Зирнеш: навколо — сніг і сніг.
А то лиш шум, а то вітри в дротах
Та пси голодні в дальніх хуторах.
Стара верба про славне літо снить.
В снігах печаль, в снігах така утома...
Не заздрю тим, хто в час такий
не вдома,
Тим, хто родився
тільки для весни.
1927
КАНІВ
Ліловий степ. Пустеля вод широка.
Убогих нив латки і комишів рябінь.
Іржа хаток, похилених в журбі.
А над усім — на кряжі голубім
Печаль очей великого пророка.
Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде — лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.
Чого ж хмурний, понурий? Що жалієш?
Що слава розмінялася в словах?
Що хутори задрипані німіють
І няньчать злидні, як в минулих днях?
На "зломі двох епох" — в хвості, в болоті,
Щоправда, тяжко скинути горба.
Ніяк гарба прогресу в рабськім поті
Не зрушить злиднів давнього раба.
Та все ж іде, гряде урбанізатор.
Прийде — розставить дивні комини.
На твоїм місці буде елеватор,
Дніпро замкнуть у шлюзи, як в штани.
Індустрія!.. Електрика!.. Машини!..
Нащо ж сади тут, люди, солов'ї?
Машини, брат, симфонію розчинять,
Поб'ють в диму цю вигадку гаїв.
Гуде мотор десь, протинає обрій —
То в новий день новий пророк гряде.
Ліловий степ, понурий і холодний
У млу, як ти, повив чоло бліде.
Йде вік новий, у панцери закутий.
Твій вік давно, одспіваний, пропав.
Мабуть, тому ти глиняний, забутий
І пилом днів, мов попелом, припав.
Лише в кутку — на простій чорній рамі
Положено васильки, ніби креп,
Рукою простою
і ввито рушниками
З любов'ю ніжною і тихими словами
Твій,
рабським часом тиснутий
портрет.
Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде — лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.
1927
ТУМАН
Щоб оцей туман та сніги поїв,
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди піль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений.
Срібні блиски рос, передзвони кос
В далині глухій увижаються,
Ластів'ячий крик і дівочий сміх,
І степи в шовках — у ногавицях...
Гей, нема, нема. Тут страшна зима,—
Мла, відчай і сон над оселями.
Понад садом — крук, понад степом — свист
І собачий брех понад селами.
Ні шовкових рос. Ні пісень нема.
Лиці одні сніги та липкий туман.
Впав на груди піль, на печаль гаїв...
Щоб оцей туман та сніги поїв.
МАЯК
Охтирському дитячому містечкові
На обрій пада дзвін, сковзається снігами
І будить день, гогоче в далині.
Сріблястий вітер ловить мідні гами
І для пісень тче ноти на вікні.
Співає хтось, розсотує хвилини...
А дзвін до праці кличе і вторить,
Встає "республіка" бадьора і єдина...
До ритму серць заслухається мить.
Якраз на розі літ — там, де вітри сонливі,
Якраз в снігах німих зорить у дні маяк.
Скажи, чому ж то, чарами якими
Не втиснутись до нього розпачу ніяк?
Понурих дум старих тримає срібні чотки
І дзвонить інеєм похмурий давній парк.
Підходить знову день в бавовняних обмотках,
Ніяк не втиснеться з жалем крізь довгу арку.
Дітвори дружній рій (світ новий на руїні),
Сім'я малих нескручених людей.
Нові ідеї новим поколінням
Готують... понесуть...
для всесвіту ідеї.
Ходжу я ранками, ходжу я вечорами,—
Де не ступну — ввижається зоря,
Відтворює жадібно вухо мідні гами.
Дитячий сміх... ритм праці...
личка... довгий ряд.
Зібралось сонце зникнуть в обрій білопінний
І покотило в безвість радості дукат.
Прийти б до сонця знов і впасти на коліна,
Прийти б... вернутися... вернутися б назад.
Понурих дум старих тримає срібні чотки
І дзвонить інеєм похмурий давній парк.
А день підходить знов в бавовняних обмотках,
Ніяк не втиснеться з жалем крізь довгу арку.
Якраз на розі літ, там, де вітри сонливі,
Якраз в снігах німих зорить у дні маяк...
Скажи, чому ж то, чарами якими
Не втиснутись до тебе розпачу ніяк?
ЖЕБРАКИ
В драну пелену загорнутий "син Божий".
Куренем платок на голові...
В день хороший,
В день такий погожий
Шкутильгає п'яна по траві.
На майдані супроти базару,
Рукавом зітерши сьомий піт,
Гармоніст співає про "пожари",
Про "фронти",—
Як справдішній піїт.
Заливається гармонія з надривом,
Засопить і кидається в такт...
І гримить в боях,
І свище гнівом...
І смердить від газових атак.
Голос сірий, витріпаний лихом,
Тягне повість
Вашу і свою.
Кривиться обличчя вічним сміхом,
Випиті глазниці сонце п'ють.
Горошини поту через шрами
Котяться
З калічного чола,—
"Ой, прощай ти, атец, і ти, мамінька!
З лазарета повєстка прийшла..."
Ну кому викрикує?
До кого
Простягає руки навмання?
Йде, лузгаючи насіння, поуз нього
У багні закаляна
Свиня.
Підійшла жона —
Жебрачка п'яна,
Положила сина на гармонь...
Ех ти "жисть" жестяного "баяна"!
Байдуже минають городяни,
Кида сонце промені в долонь.
ЛЮБЛЮ
І
Люблю,
як бір, стривожений набоєм,
луною стоголосою гуде...
Люблю ходить на самоті з собою
і не стрівать нікого аніде.
Ах, бір оцей понурий і безкраїй
з погордливо насупленим чолом...
Ніколи я, ніколи не вгадаю,
що він сховав під сизий свій шолом.
Мов сфінкс — володар мудрого спокою,
ховає невідому казку днів...
Мабуть, того і хочеться щось скоїть,
мабуть, того так заздрісно мені.
Рухливому, бентежному без міри,
мені б цю дивну мудрість розгадать,
щоб промінять крикливу свою ліру,—
щоби за спокій труднощі віддать.
Ех, синій бір... Але ж я непокірний,
бунтар на цій приборканій землі,—
(це мій прокльон),
я й сам собі не вірний,
коли десь є старці і королі.
А ти — король могутній і великий,
перегатила обрій твоя гать...
Ось я й прийшов — своїм бентежним криком
на зло твій мудрий спокій розігнать.
Не вір мені, що проміняю ліру
на твій казковий мертвий супокій,—
ти вік стоїш і не міняєш шкіру,
а з нас здирали й тричі по такій.
Ех, бір оцей понурий і безкраїй
з погрозливо насупленим чолом,
ніколи я, ніколи не вгадаю,
що він сховав під сизий свій шолом.
Мабуть, того й сварюся сам з собою,
що не вчуваю голосу ніде...
Мабуть, того й люблю, як від набою
він стоголосим велетнем гуде.
II
Люблю
виходить вранці на могилу
Й стріляти просто в "синю далечінь"!
Люблю, що тут і постріли безсилі,
І не почути,
скільки не кричи.
Безмежна шир. Які барвисті груди
Спокійної праматінки Землі!
Мені уклін — дротяні перегуди,
Мені привіт —
підхмарні журавлі.
Стовпи — гінці далекої культури —
Тікають шляхом просто в білий світ.
На їхню арфу вітер трубадурить,
На їхню арфу —
вітер-троглодит.
Такий він славний розбишака вітер!
Такий у мене милий трубадур! —
Порозганяв геть-чисто всенькі звіти,
Перемішав
відгомони культур.
А потім тихо лащиться на груди...
А сонце —
просто босе по землі!
Мені уклін — дротяні перегуди,
Мені привіт —
підхмарні журавлі.
Люблю
виходить вранці на могилу
Й стріляти просто в "синю далечінь"!
Люблю, що тут і постріли безсилі,
І не почути,
скільки не кричи.
1926
ДІВЧИНІ
В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій,—
У кімнаті сонця сальви*
І махорки тиміам...*
Ти прийди, моя далека,
Через хащі вечорові,—
Обернись хоч в тінь лелеки
І розправ крилаті брови,
Підніми очей зіниці,
Підведи до сонця профіль...
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи?!
Над Собором, як на релі***,
Звуть вони Тебе юрбою,—
Архітектора Растреллі
Посилають за Тобою.
Посилають...
Голуб сизий —
Голуб сизий тихо тужить...
У кімнаті сонця ризи,
І Любов Надію кружить.
Сонця ризи...
"Сонце, сальви!
Сонце, танок!!." — Ти прийшла!
Розмальована, як мальва,—
Квіти, золото і шлак...****
На плече коса,— ой леле! —
Смуток сходить над бровою...
І Растреллі, і Растреллі
Йде, мов джура, за Тобою.
Ти усіх отак манила,
Неприречена нікому,—
У стрічках од скоростріла
І в диму пороховому.
Нецілована, незнана,
Недоклична — й все кохана,
Полум'яна й все похмура...
Вірний кінь слідом, як джура.
Мить прийшла і мить відплила —
Провела лиш тінь знайому: ...
У стрічках од скоростріла...