1.
Народе мій, нездужий краю мій!
Коли позбудешся тавра століть неволі?!
Я чую спів...
Я чую гімн рабів...
Я чую як під гамір тисяч молотків
У риштованні весь спинаєшся до сонця.
До сонця! Д'горі!! Д'горі, краю мій!!! —
Давно ударили фанфари перемоги, —
То вийшли ми з ночей, то вийшли ми з зими,
Тепер рости б нам! Клекотать! Гриміть!!
Без нагаїв, без "хама" й без острогу.
В чаду і гаморі я чую скрип і рев,
Я чую стогін ранньою зорею, —
То гей з потугами, руйнуючи старе,
Наш корабель крутий зворот бере
І мерехтять під сонцем реї.
Під сонцем реї!.. Галас. Грім і бій... —
Гримлять нам молоти — фанфари перемоги.
Нам не просить, нам не молить ні в кого, —
Тримайсь!..
Тягни!..
Не оступайсь, на Бога!..
До сонця! Д'горі! Д'горі, краю мій!
Таврований...
Обскубаний...
2.
В чаду століть згубили ми —о-гей! —
Згубили ми несказано, без ліку.
Від того в нас не всіх ясне лице,
Від того ми ще й нині, той чи цей,
Ще й нині ми
напівкаліки.
І тяжко так. І хочеться кричати!
Дивіться також
- Іван Багряний — Україна біля Тихого океану
- Іван Багряний — Перепілка в житі — радість...
- Іван Багряний — Петро каменяр
- Ще 43 твори →
Комусь за нього карк переламати,
Розчавити, знайти…Але дарма...
І ми пнемось, пнемось з волячими очима
Туди! —
Вперед, де "скарг ні мук нема".
І часто десь кидаємо прокльон,
Прибиті злиднями, притомлені, голодні...
Кому прокльон?!
...Давно...Неначе сон
Встає переді мною скрізь сьогодні...
І бачу я печаль серед потуг народних.
Ганебний сон!
Йому, йому прокльон!
Де не ступну — могили і хрести.
Де не піду — руїни і могили...
Прости мені за скорб, прости, —
Із цеї скорби патосу б рости,
Із неї — виростати силі!
Хай не повернеться засуджене повік,
Хай не відновиться закопане, зарите, —
Нездужі ми в своїй землі новій
І дужі ми, що той маразм на гній
Обернемо!
як обернули в пил хомут розбитий.
3.
Уранці. Ввечері. Щоночі й кожен день
Тобі,мій велетню, брудний і непоборний!
Мої думки і біль,
мої вогні і жаль,
Що десь, як шашіль, роз'їда іржа —
Стара іржа — твій профіль чорний.
Коли позбудемось? Коли зітрем тавро?
Коли і ми сягнемо до вершин?! —
Щоб виміряти свій у світі крок
Кілометром,
а не старим аршином.
Це не печаль, далебі і не зойк,
Це не благання і не крик розпуки,
О, ні, — то поклик! Поклик до висот!
То є жадання на шалений лет,
Щоб в нову еру нам
влетіли з гуком.
Це не печаль, не зойк....
І в цих словах без вигадки і гри,
Не для зневіри й молитов мінорних, —
Боліючи за неміч, за гилу* потворну,
Не в виправдання, а на суд згори,
Я хочу десь з недавньої пори
Перегорнуть
сторінку
чорну,
Одну із безлічі...Одну із моря зла...
То дивовижні, то не чувані діла!
Та не дивуйсь ніхто, тямкуй лиш що і як.
Гей і було, немов туман осінній!..
Ось там воно! Звідтіль гила і зло!
І хоч мовляв, до нині то було,
Але під сонцем
Все можливе і від нині!..
І хочу я на гробовищі днів,
бодай для того, щоб хоч знали діти,
перегорнуть сторінку пережиту
В науку, на судовисько і гнів.
Хай не повернеться! Нехай ніхто в вогні
Не загнузда хоч їх
ніколи в світі.
1928 р. с. Скелька.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
(ЗАМІСТЬ ІНТРОДУКЦІЇ)
Прилипла Скелька (Скелька — це село)
Над Ворсклою, де гори голубіють;
Біленькі хати цвітом залило,
Попід горою ж, наче бемське скло ,
Блищить вода.
А далі, мов сулія,
Поставлена на сизому шпилі,
Там, де ліси і замчище здорове,
Де дух великий, а діла малі,
Мигає маківкою, ніби на столі,
На спині гір
Куземинська Покрова.
Насупроти — Слобідка і млини,
Яснять хатки, як стебла молочаю
В рудих пісках... Село це з давніх днів
Батьки Слобідкою взивали, а сини
Його Зарічною уперто величають.
Шумлять млини, і піняться піски...
Насупроти, немов верблюдів смуга,
Упали на рожеві пелюстки
Зелені гори над зеленим лугом.
З'єднавши обрії, то древній караван,
Із безконечности ідучи в безконечність,
Через пустелі, вітер і туман,
Наставившись на дальній океан,
Припав спочить,
барвистий і статечний.
І сплять погоничі, не збуджені ніким...
Двогорбі гості в соняшній країні,
Під тягарем барвистим і важким
Нерозвантажені лежать уже віки,
Потомлено
припавши
на коліна.
* * *
Ліси і синь,
Сади і зграї нив,
І тихе марево ген-ген над хуторами,
І йдуть млини, як з степу чабани,
На кряж виходять, до вагітних нив
Вклоняються, помахують руками...
О, скільки днів і скільки поколінь
Цвітуть ці гори, дивлячись на луки.
Тече ріка в далеку голубінь,
А їм однаково — чи сонце, чи хмарінь,
Чи свій, чи ворог, зустріч чи розлука.
І тільки дуб старий, свідок людських болінь,
Безсило охкає, розкидуючи руки...
Такі ці гори, дивні і прості,—
Сльозами, потом і дощем политі,
Вони уміють жити і цвісти,
І за своїм
Ні плакать, ні жаліти.
* * *
Лунає ріг далеких пастухів,
Літають голуби над сивою габою,
А з-під гори зрина крилатий спів,
І котиться,
І кличе за собою.
Там дівчина на березі стоїть,
Над Ворсклою сплітає русу косу
І думи нерозказані свої
В чужі пісні вкладає і голосить...
Така вже звичка вічно голосить,
Адже віки останні покоління,
Кленучи світ, і долю, і часи,
Псують красу бунтарським голосінням.
Гриміли славою і зброєю батьки;
Пройшли віки...
Як у сільці ворони,
Сини гнусавлять думи і байки,
Старі й малі, поети й жебраки,
Немов жиди на ріках Вавилону.
* * *
Та пісня ця крилата і гучна,
Видать, вродилася у новий день ця доня.
І радісно,
що радісна вона,
Що кличе і сміється,—
Що сьогоднє
Од учорашнього одходить почало...
Щасливий той, хто нині ще уп'ється
Любов'ю й вірою й поб'є на щастя шкло...
А пісня, ніби райдуги крило,
Нависла аж за обрії,
На серці
Цвіте надія,
в хатах і в гаях,
І легша праця рабська та щоденна...
Благословенна молодість твоя
І віра в новий день
Благословенна!
* * *
Такий цей край... І хоч не з дивних вілл,
Та на бенкет бучний склика сурмач до себе, —
Десь там — де умира
Старий надбитий дзвін,
Де вбогі стріхи коптять синє небо.
Десь там, де на всю міць,
опроставши хребет,
М'язистий велетень, брудний і непоборний,
Розгонить іскри аж під зоряний намет —
Новий леміш кує при новім горні.
Десь там, де у чаду — вирує скрип і рев...
Десь там, де стогін ранньою зорею...
Там корабель
Крутий зворот бере,
Там мерехтять нові під сонцем реї.
Під сонцем реї... І гуде земля,—
Ударом велетень ритмує шум строкатий,—
Щоб уперед
чіткий прокласти шлях,
Щоб поворот назад
Навіки заклепати.
Щоб заклепать навік, що оджило...
І вже не стріхи коптять синє небо,—
Там птах крицевий тріпотить крилом,
Там на бенкет бучний склика сурмач до себе.
Й цвіте надія і на цих полях,
На схилах гір, на замчищах на синіх,—
Де млин заморений, припавши оддаля,
Крилом домахує, чекаючи на зміну.
Завжди — і буде.
Прийде гість сюди
І зрушить їх, ці гори розмаїті,
Гей, зрушить їх, ці дивні і прості,—
Щоб вміли, справді, в засуху цвісти
І за своїм
Ні плакать, ні жаліти.
* * *
Торкає вітер соняшну рояль
І тягне з спіхом срібно-сині гами...
"Хохландіє" розсідлана моя,
Укрита рястом, риштованнями й піснями .
Багато днів, ще більше дій пройшло;
Багато думалось, та ще не все збулося.
А вітер знову сонячним крилом
Голубить ніжно, ворогам на зло,
Обтяжене надіями колосся.
В оцих місцях, змальованих в словах,
Де мало галасу, а тиші так багато,—
Отут колись і діялись дива,
Що автор ось і гордо роздува
Заради них, щоб вам оповідати.
Те все пройшло і кануло, як дим;
Але нехай послухають онуки
"Діла" старих; воно таки гляди
Десь на дозвіллі й здасться молодим
Хоч для розваги, як не для науки.
* * *
Гукає вечір з радісних низин,
Хлюпощеться і бризкає водою,
І скачуть луни в довгої лози,
І йдуть дуби рясною чередою
Туди, туди...
Понурі та старі
Посходились до соняшної брами,
Посходились на віче угорі
І слухають, як в далях дзвонарі
Читають звіт.
Вислухують. Чубами
похитують,
Мовляв, були діла,
Були, були
Та ще немало й буде,—
Даремно там, де ніч стара пройшла,
Гудуть чиїсь зухвалі перегуди,
Дарма, дарма
Наймають там музик,—
Здіймуться знов півні з чиєїсь хати!..
Осотом поросте
І біль, і серця крик...
І вже про інше дід чесатиме язик,
Як буде
онучат він
колихати.
Та це не те, читачу любий мій,
Не будем марно часу витрачати:
Вичікують давно легенд свідки німі
І просяться на сцену,— отже, ми
Почнемо, мабуть, так,
Як дід велів почати.
* * *
На схил крутий
Припала Скелька ниць,
Розкидала хатки, немов курчата;
Яснять кущі окатих полуниць
Насупроти — в борах стрільчатих,..
Зарічна й Скелька — давні дві сестри,
За руки взявшись, йдуть разом печальні.
З'єднались спільно гребельки старі
І спільно стукають млини та сукновальні.
Одна вода
І доля в них зійшлась.
Хай йому хрін із долею такою:
Як Скелька пасербицею була,
То Слобода — нерідною дочкою.
Риплять колеса. Крутяться вали
І мелять на новітніх мукомолів...
Але не так вони давно колись
На манастир,
На свій с і о н мололи.
Є місце в Скельці
Голе, як долонь.
Тепер на нім логова місять свині,
Ну, а колись зростав тут "Вавилон",
Колись там Бог облюбував сіон
І почепив "на страх людям" святиню*.
Упершись банями зі скелі під зеніт,
Величний, як Хеопсова могила ,
Там манастир стояв —
Дзвонив...
блищав...
кадилив...
Стояв він так не знати скільки літ,
Йому б отак по судний день стреміть.
Коли б суда... зарані не вчинили.
Розписана, золочена мара,
П'ятиголова, потаєнна, хитра;
У вівтарі кадильниці горять,
А черепи лускою майорять
І мигають, як золотава мітра.
Не 'дин, не два там божих дзвонарів,
Та все чужі — Міхеї та Павліни,
Та так тягнули божих тропарів,
Що голі села й дальші хуторі
З сльозами
припадали на коліна.
Про цих мужів скрізь слава розійшлась:
Ішли прочани геть з усього світу.
Дух Божий спочивав на куполах,
А під горою річка знай текла
Та все повніла,
хтозна-чим долита.
Тягли ярмо чернечих кріпаків,
Як ласку царську,
Як дугу московську,
Нащадки запорозьких козаків
І борсались, як мухи в павуків,
Богданом продані й підписані Виговським.
Кляли ввесь світ, кляли чужих царів,
Кляли себе,
Кляли самого Бога...
Аж поки дух батьків заговорив —
Поки мару, за звичаєм старим,
Не справили на батьківську дорогу...
Було, було,
Не віриться й тепер,
Не в одного полізли очі сині
І з жаху, і з жалю: "То ж скінія із скіній !"
А ось, диви,— рівненько, як папір,
І на с і о н і розкошують свині.
Проте ніхто не зна і по сей день,—
До сіряків не дуже щедра слава,—
Забулось все не вписане ніде,
І тільки на пергамені в людей
Арапник царський
Іжицю поставив.
Ніхто-ніхто не знає про ту мить,
Не лишилось нічого ані в кого,
І тільки в діда іжиця щемить
Та скніє жах
Перед другим пришестям Бога.
Забулось все, у безвість одійшло,
Літа ідуть, як тінь за перезвою;
Старі руїни пилом занесло,
І місце заросло травою.
Пустують діти в цурки і в квача.
Порошать чистим сміхом, ніби снігом;
Байдуже їм, над ким вони кричать,
Байдуже, що за камені стирчать
І хто одяг кропив'яні вериги.
І тільки, кажуть, інколи вночі —
Тоді, як прийде чорна, темна осінь,
Як вітер над пустелею кричить,
Як заливаються лиш сови та сичі —
Хтось по руїнах
Ходить і голосить.
І плаче ревно, квапиться, блага —
Поки не закричали півні треті,
Шука під свист страшного батога,
Шука з риданням
коней і карету...
Це так вночі, як світ увесь мовчить,
Як упаде на землю темна осінь,
Хтось по руїнах ходить і кричить,
Хтось по руїнах ходить і голосить...
Багато знають камені німі,
Ще більше знають гори зеленаві,
Политі кров'ю, потом і слізьми,
Накриті пилом давнішньої слави.
Вони-бо знали гуннів і татар,
Вони-бо знали диких печенігів...
Але на гори — ліг бронею пар,
На камені — кропив'яні вериги.
І тільки інколи в негоду уночі,
Як упаде на землю темна осінь,
Хтось по руїнах ходить і кричить,
Хтось по руїнах ходить і голосить...
***
Тече ріка, як двісті літ назад.
Зійшлись дуби, чупринами кивають...
Навіть вони, якби ввійшли в азарт,
То б спромоглись не стільки розказать,
Аніж оцей
Дідусь оповідає.
Село Скелька, травень 1928 р.
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
(СПРАВЖНІЙ)
І
Ударив дзвін чотиристапудовий,
Гойднув скривавленим на сонці язиком.
Здригнули далі...
Дзвін ударив знову —
Гукає і гуде без слова,
Гуде, як вирок, як могутнійший закон.
Упершись банями зі скелі під зеніт,
Величний, як Хеопсова могила,
На кряжі манастир стоїть
(Володар, князь околиці всії)
І дзвонить,
і гнусавить,
і кадилить...
II
Готичні башти, мури, і сади,
І чорна брама, кована залізом,
Хрести, і бані, й молодик блідий,
За хрест зачеплений,— відбилися в воді
В свічаді воронім, а понад низом —
Ген, скільки оком кинеш, навкруги —
Піски і синь,
Село, бори і далі...
То все маєтки впали до ноги,
Запнуті, ніби відлиском снігів,
Серпанком тихої вечірньої печалі.
III
Протнула Ворскла їх — кривий погнутий меч,
Що, переможений, упав на полі бою,
Упав важкий до ніг нових предтеч,
І землю надвоє розтяв той меч собою.
IV
Ударив дзвін...