І поскакав в село близькими манівцями.
II
В кареті дивній шляхом під'їздив
Московський генерал із козачком, з лакеєм.
Шість коней цугом, як чорти, баскі...
Його вельможність їдуть на Зіньків,
З роями орденів під фалдами кереї.
Ім'я забулося... Та й хрін його бери,
Бо мало важить тут ім'я само собою —
Зітерлось в пам'яті людей давно-давним,—
Та й все одно не прислуживсь він ним,
Як прислуживсь... своєю головою
Вельможною!
Так от: проїздом на Зіньків
З Охтирки, опинився пан оцей великий
Перед Слобідкою — в країні кріпаків.
Мовчали дзвонарі — за хащами дубків
Не добачали орденів, не добачали пики,
Ані розкішної кереї, ні ліврей.
А шлях лежав якраз через святиню,
Бо так чи сяк, а не об'їдеш тих дверей,
І мав наскочити на їх капрал оцей,
Немов татарин, випробовувать гостинність.
Як сніг на голову, непроханий летів...
Уся Слобідка вийшла зустрічати...
Несли хліб-сіль, ікони золоті —
До ніг вельможних клали ці дари прості,
Як шану, як любов чужим царям рукатим.
III
І зупинився "туз"... Найстарші підійшли...
Та не про них його вельможний клопіт:
Нема порома! "Ей, чи він прийде коли?!" —
Гукнув. І так, неначе славні королі,
Очима кинув в зборище, у натовп волоокий.
Порома не було. Змигнулися старі:
"...Ви нам даруйте, пане генерале,
Та доки він там прийде... до тії пори...
Ви знаєте...
Які бо ми раді, коли б ви знали,
Із ласки вашої... А в нас тут, гей, місця!
Такі місця — краса одна, та й годі.
А вже качок та лебедів! та й гуски, та й норця —
То просто розкіш для стрільця!
Та ще й нелякані ніким і по сьогодні..."
Капрал прислухався:
"Сказал ти, лєбєдєй?!"
"Еге ж, еге ж",— гуде проста громада.
"Вєдь лєбєдєй я нє відал нігдє!
Занятно, чорт возьмі!..—
І розпливлось лице руде: —
Пожалуй, правду говоріш...
Провєріть надо...
Мітрьоша! Дай ружйо!.."
Змигнулися старі:
"Чого-чого, а лебедів в нас сила.
Куди стремить? Себе не обженеш,
Гай-гай, та й не обскачеш долю днем".
Так промовляла мудрість срібно-сива.
Капрал погодився:
"Недурно, правда вєдь твоя —
Хоч ти мужик, да то ж, відать, бивалий...
Давай ружйо! Спєшіть вєдь толку мало.
(Льокай подав рушницю. Срібне руків'я,
Ще й щирим золотом в ній тиснуте ців'я).
Вот штука! Лєбєдєй-то пострєляєм малость!"
"Оце то так. А ми вам і гучків ,
Ми й гончаками будемо, дамо і провожатих...
Гей ти, Миколо! Грицьку! Ану, гайда, хлопчаки!" ——
Данило ж найспритнішому звелів кивком руки:
"Гляди ж...
Ведіть подалі полювати...
Авжеж краса і, матінко моя!
А там прийде пором, тоді й рушайте з Богом".
Потяг: "Пойдьом! Пусть коні постоят..."
"О, не турбуйтесь, ясносте, про те —
Полюйте на здоров'ячко, бо ми ж — та ваші слуги:
Ми й розпряжем, ми й попасем... нащо й трава росте.
Не саги в нас — то царство золоте.
Втішайтеся. Чи ж доведеться вдруге..."
Пішов...
IV
...А як керея зникла у кущах,—
Шестірку миттю розпрягли моторні руки;
Покинули карету — хай стоїть собі.—
Покликали Мітрошу на обід. А коні...
Вигнали на манастирські луки!
V
Гей, в генерала постріли меткі,
А їх не чути тут — на луки вітер віє.
Та гей, пішли там коники стрункі
Тією стежкою, що так далась взнаки,
Пішли гуляти Коні — змії!
VI
Десь генерал стріляє "лєбєдєй",
А люди посміхаються, неначе діти:
"Оце так "нумер"! Ну на цей раз угорить!
Нехай тепер гризуться, чорт їх забери,
А ми — дивитися
Та руки гріти.
Ну, і Данило — мудра голова!
Та вже ж і хитрий, і кмітливий з чорта,
Обтяпав справу, наче наплював,
Тоді на шмаття грамоту порвав,
Тепер встругнув: Спустив на Чорта Чорта!.."
VII
Приціл був вірний, розрахунок теж:
Набій улучив просто в саму точку.
взагалі серед строкатих меж,
Не зрадила себе рука готичних веж,
Незадарма ж любили там циганську дочку —
В'юнку Касіму...
Після трьох годин
Прибіг машталір: "Будем запрягати.
Агов, Мітроша!..
Еее... Зажди... зажди...
Немає коней!..
Ааа... (Пречиста мати)!!!" —
Міцні слова — та діла з них чортма:
Не відгукнулися на свист, ані на добру лайку.
Стоїть карета-писанка сама...
Машталір галас нелюдський здійма,—
У бідолахи
"Відкрутилась гайка".
Ураз доклали... Генерал примчав.
(Гей, гуси-лебеді, візьміть мене на крила!)
Його громада стогоном стріча:
"О Боже мій, яка печаль, яка печаль..." —
"Хто взяв, туди його!?!
І гріб йому, й могила!.." —
Укрило потом кучері й чоло.
А люди посміхаються, моргають на карету:
Ач, як сердягу гнівом рознесло,
А чим погані лебеді й село? —
Стоїть карета, "а лошадок нєту"...
І виступив Данило: "Ваша мосць!
Життя немає, просто смерть, та й годі...
І через їх. Й присягу ми дамо
Всею громадою... Уже ми кленемо
Цих злодіїв... Кажу при всім народі,
Що там вони! Шукати йдіть туди..."
І вся громада повернулася на вежі:
"А так, це їхній край і їхні межі.
Вони повернуть вам, візьміть підіть,
То нам не повертали ще..." —
Запінився рудий
І загорілось в серці та не гнів — пожежа:
"Човна сюди!.."
Керею зашморгнув:
"Чекайте тут (це слугам), я їх всіх на мотлох!"
І, ніби під Полтавою, на манастир чкурнув —
Як хто кавизкою у око навернув
Або хвоста вщемив нечемно й "подло".
Ось-ось підхопить шаблю "наголо".
А люди, так для визіру, розводили руками.
"Патєха буде! — Збіглись всі селом: —
Тепер пішло... Тепер уже пішло!..
Держись, владико! (ніби лід знесло) —
Наскочила коса на камінь. Ну ж і Данило!
Таж і хитрий з чорта. Таке встругнув:
Спустив на Чорта Чорта!.."
VIII
Капрал оцей — коханець перемог,
В васала доля теж над цим ввесь вік на варті.
Один спізнав тріумф Мазепинських дорог,
Другому землю й рай віддав у найми Бог,—
Ще й родичі...
Один одного варті.
IX
Ігумен стрів колегу звисока:
Погордливо, бундючо та велично,
І усмішку єхидну з вуст пускав,
Бо ж у колеги тіпалась рука
Та ще й губа одхнябилася, до призирства звична.
"Що за їден? Чого він, ніби рак?
Звідкіль він прилетів, такий товстий чудило!?"
А гість відсапався,
Повітря враз набрав,—
Та як криконе, мов на муштрі: "Крра!!!
Де коні?! Чуєш?! Черті! Де ви коні діли?!"
У панотця від люті й губи
Прикипіли.
"Чого ти крякаєш, Раб божий?.. Хто ти? Як!?
Та хто впустив тебе кричати в цю обитель?!"
(їх обступили клобуки, постали тісно в ряд).
Обидва чорні і обидва аж горять.
"Віддайте коні! Ей святі бандити!.." —
"Ніяких коней,
Йди, звідкіль прийшов,
А то... погано буде. Що, пропив? Ти й справді п'яний.
Ступай же з Богом, ще не пізно поки що".
"Ааа... он як? Я — п'яний?! Я — для вас ніщо?!!
Так слухай же ти, чорте окаянний!
Не буде коней — смерть тобі, ти чув?
Та я кубло оце на порох розтрощу,
Зроблю, як тік...
На камені не уціліє камінь..."
Зареготалась братія: "Патєшний чоловік!.."
Не сподівавсь ніхто з них, що то за "машталір",
І що слова оці — не просто крик —
Що то він справді вирока прорік.
Реготалися усі, ще й з писком реготали.
Капрал не витримав —
Керею розпахнув
Сполотнів ігумен. Перед орденами
Завмерла братія. Хтось ойкнув і зідхнув,
І всі у розпачі тяжкім поникли клобуками.
А, Боже мій! Такий великий пан!..
З столиці генерал...
Ой, що ж тепера, люди?!
...І плутались думки прогірклі, як ропа:
"І так — пропав! І он як — теж пропав...
Не дай — то знайде,
А віддай — ще гірше буде..."
Владика уклонився. Бороду страшну
Навколюшки поклав, торкнувся ніг перстами.
В покорі спину в три погибелі зігнув.
А нишком з-під брови
До ключаря моргнув
І той десь зник... (Подавсь заперти браму).
"Простіть, величносте... Хай Бог благословить
Особу вашу... Будьте гостем славним
У цій обителі... Стомились нині ви.
Зайдіть, зайдіть на спочивок..." —
А сам усе ловив
Очима ради у отців лукавих:
...Убить?.. Убить?...
І згодились на клич ції сови.
Аж раптом генерал метнувсь до конюшень:
Почув, як в стайні заіржали коні —
Його ті коні.
"Гей!.. А відчиняй лишень!.." —
Метнувся яструбом до конюшень
І за момент один...
...Він сам забився на припоні.
Аркан циганський і циганський ніж —
І тільки й бачили вельможного капрала.
Всього лиш на-всього: ігумен
ніс скривив,
Бровою волохатою повів —
Скрутили, зборкали і без суда скарали.
"Нехай мовчить. Хай землю їсть —
"орел"!
Хіба не знав, куди посунув пику?
Прийшов непроханий — тепер
нехай жере..."
Насупилося замчище старе —
Кінці сховало у камінні дикім.
X
Обмили руки божі дзвонарі,
Ударили к вечірні: Ми, мов, на сторожі
Святі та божі!
Ладан закурів...
А з "ад’ютантами" ігумен прів:
"Кінчить. Замазати. Замести... Бо наложим
Своїми головами. Взяли слуг сюди,
Забрать карету, обдурить громаду —
Пустити чутку: Так, мов, і туди
Поїхав пан. Тра вилізти з біди...
Мотались клобуки...
Курився буйно ладан...
XI
А там — за Ворсклою — чекали на кінець:
Стояли лавою — до синіх гір дивились.
Уже давно лакеї потомились —
Давно зійшло терпіння нанівець.
Пішли шукати, бо рушать пора.
Пішли лакеї — панські недоріки
(Тривожно десь у ріг пастух заграв —
Там на мечах хрестів світ сонця умирав...).
Пішли... й не повернулися.
Не повернулися й до віку.
XII
Стоїть карета — писана, з орлом...
Дивується нарід — мовчить зловісна тиша.
Ніде нікого. Тільки плаче ріг на "ро" —
Там умирає сонце за манастиром
І дзвін дурний рожеву синь колише...
Аж ось надвечір — десь з туману вийшов,
Приплів
І до стовпа причалився пором.
Зійшли ченці: "Пан генерал велів
Карету взяти. їхня світлість будуть
Гостити в нас. Та й потім, взагалі...
(Мовляв, не ваше діло!) — І карету узяли.—
А щоб було зручніш, нехай поставлять люди
її на перевіз, щоб не гонить сюди
Та знов туди даремно панські коні.
Пан генерал в обителі сидить..."
Забрали й попливли ченці руді,
І реготали їм назустріч переможно дзвони.
Ззирнулись люди: "От таке тобі!
У Чорта Чорт гостює любо-мило..." —
І враз
Розчарування шепіт перебіг...
Але хто очі мав, той хитрість цю осилив:
Недаром осміхнувся в ус Данило,—
Заграла радість в нього полиском зубів.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
І
...І вдарив грім!
Ще й тяжко вдарив грім!
Гей, і заплакали, і затужили дзвони...
Переступила кара за поріг,
Ніщо вже не врятує їх —
Ні антимінс святий, ні жезл, ні сльози, що боронять.
Аж ось коли. Аж ось не узяло!
В чаду і галасі не бубни то гули:
То дикий вепр на вепра напоровся,
То крокодил
Пожер акулу...
II
Прибули слідчі з ескортом драгун,
Облазили шляхи — шукали генерала:
Як в воду канув.