Біля гори Мітрадат

З майбутньої книги ."Л и с т и Бродяги"

— Я шукаю її... Па всіх завулках цівї планети я шукаю її, ту женщину, що закрутила б мною, як циган сонцем, як вітер чайкою,

владно,

шалено,

божевільно…

Я шукаю і не знаходжу її, я жадаю і не маю її! Мої

очі обертають кожну стрічну — шукають...

О, де ти? де ти?!.

Я мучаюсь за тебе і проклинаю тебе, — ту що не існує.

Прийди ж прийди..."

(з щоденника мого героя)

На старовинній горі Мітрадат , лисій, мов голий череп, увінчаній сірим, похмурим, таємничим будинком музею, на цім, сповненім містичними тінями і натяками гробовищі древніх легенд, сонно, тихо й урочисто.

По-своєму урочисто, як буває урочисто на припалих попелом руїнах незнаного, таємничого храму.

Сідає байдуже сонце десь на попелясті гори. Внизу шумить немічне місто, а далеко на морі гойдаються позолочені сонцем вітрила на голубім обрію, — то відпливають кораблі в далекі, невідомі рейси.

А не камені сидить постать і бездумно дивиться просто перед себе: юна, кремезна і... сантиментальна...

Ах, пробачте, я не з того почав. Вернімось, любий читачу, всього лиш на кілька день назад.

Це було недавно, навіть дуже недавно.

***

До Керчі прийшли два чудаки. В сірих костюмах, якщо за такі можна вважати досить вільно імпровізовану одіж кольору арештантського халату. Босенькі. В одного мексиканська панама на голові, а в другого просто чуб. Обидва рослі, обидва молоді, обидва замурзані як цигани, так що й не скажу котрий блондин, а котрий брюнет. В одного—чорнішого—половина костюма на руці, бо йому дуже жарко, а в другого таки там, де йому і треба бути. За спиною якісь речі. І як люди, які абсолютно нікуди не спішать, вони пройшли головною вулицею звичайною ходою звичайних бродяг, і хоч як вони не подібні один на одного, але йшли зовсім по-різному, — один волік ногу, а другий... ліпше б він. той другий, забрав свої ноги на плечі.

Проте, вони йшли й сміялись.

Ніхто на хлопців не звертав уваги під безжалісно-працьовитим полуденним сонцем. Ніхто абсолютно ніякої уваги.

А між тим, до Керчі прибуло два великих чудаки, двоє невідомо чиїх громадян.

Це ми — я і Толь.

Толь — це ваш герой. я — просто свідок.

Але насамперед я хочу познайомити вас зі своїм героем. Прошу:

— Monsieur Толь! І не Антон, або якийсь Антоній, або, ще гірше, Анатолій, а просто — Толь.

Милий і тихий розбишака, буйний, веселий безбатченко, багатющий голодранець, невизнаний романтик Толь.

Ось ми йшли з ним зараз цією вулицею і сперечались на ту ж тему, що й завжди. На романтичну тему. І уявіть собі, я, мабуть, ніколи, при всій своїй ерудиції (в яку ви можете й не вірити, але він мусить) не можу його переконати в тому, чого він ніколи не схоче визнати. Але він безперечно визнав. Він упертий і непохитний, як і та, спеціально на це призначена тварина виключної породи, але він визнав... А може й не визнав хтозна.

Річ в тому, що Толь не любив жодної дівчини, жодної жінки, і не розумів, що то значить—любити. Захоплюватися ж він міг двома, трьома, коли хочете десятьма одразу, шукав з ними зустрічі, щоб потім, в надзвичайно короткий час, махнути на них рукою, посміятись і з легким серцем прогнати від себе, і коли йому говорили про любов, про якусь всемогутню і всевладну любов, Толь сміявся: — Пхе, дурниці!

Читаючи романи, дивлячись кіномелодрами, він божевільно реготав там, де рекомендувалось плакати.

І якщо йому зводили на очі, здавалось би, безперечну і непохитну істину, втиснену в крилату фразу Шекспіра, що мовляв: "Любов і голод правлять світом", — Толь щодо останнього цілком згоджувався, цілком, ну, а решту безапеляційно відкидав.

— Що?! Голод — це правильно, він і тільки він керує всім, а якась любов, якась всемогутня, мало не містична: та це вигадка, вигадка божевільних. Я ось не розумію в ній ні чорта, навіть не хочу знати, що воно таке, а отже на зло всім мудрим, живий, як бачите — живий.

І щоб довести, що він дійсно живий. Толь гупав себе кулаком у груди, мов у барабан, аж гуло, а потім брав у свої ведмежі обійми бідного опонента і зі сміхом мняв його на всякі способи аж той починав криком кричати, згоджувався мерщій і просив помилування. Такі аргументи безперечно сильно впливали.

Отже, Толь ніколи не любив жінки.

А в той час дівчата по ньому з глузду сходили, по ньому такому кремезному, ставному, з гарним співочим голосом, з вихрастою головою, по ньому веселому і безжурному; та не тільки дівчата, а й молодиці.

Ось ми з Толем обійшли майже шосту частину світу і майже ні на жодній зупинці не обходилось без будь-якої романтичної пригоди: при абсолютній Толевій пасивності (якщо не рахувати сміху та невинних сердешних співів шовковим баритоном). І признатись, немало ми від того терпіли, хоча щодо Толя, то це його надзвичайно бавило, ну а я бавився найменше і терпів найбільше.

Так, в Кекенеїзі, цій задрипаній ластів'ячій станиці, сповненій південної нудьги, в Толя в любилася особа років, мабуть так, під 25. Мабуть роман, симпатичний південний роман, так принаймні мріяла "вона". Але дія так швидко пішла в ход, що екзотичний роман в самому зачатку перейшов у трагедію, а потім моментально в комедію. Розв'язка мала бути така:

На диво ексцентричний татарин — зраджений чоловік — в мить виріс перед нами з ножем і, дико ворочаючи баньками, хотів рішуче зарізати "його", ні в чому неповинного Толя: це тоді, як ми такі симпатичні, веселі бродяги, запилені і стомлені сиділи мирно в альтанці і пили, в нього ж таки куплене, його ж таки невірною дружиною принесене молоко, — і ось така трагічно-дика розв'язка мусила бути в кінці роману, який цілком вкладався в якісь там півдюжини "її" палких поглядів і дюжини повертань голови в наш бік на стежці від альтанки до будиночку, ну та ще два-три безнадійних визирань з віконечка...

Така розв'язка мусила бути. А ось така була: Татарин просто втік трішки помнятий і добре наляканий, а ми лазили із сміху; допили молоко, лишили гроші на столику за розвагу і пішли далi Але одна характерна риса була в Толя, якої вій не помічав за собою, а коли б і помітив, то мабуть би ніякий скепсис не запобіг лихові. Риса ця така:

Всяка, більш-менш гарна дівчина, яку посилав нам татарський аллах назустріч, якоюсь незваною силою робила Толеві (і навіть на порядному віддаленні) настрій діаметрально протилежний настроєві, шо був до зустрічі. Так, коли в Толя підводило живіт з голоду і він його ще більш підтягав ремінякою, завжди додаючи приказку, мовляв: "Клин клином вибивай", боліли ноги, боліли руки і нили всі кісточки від утоми, а порепані спраглі вуста не були здібні не тільки на сміх, а навіть бодай на путнє слово, коли Толь плентався до наміченої зупинки, як змучений верблюд в пустелі до оази, — тоді випадково з'являлася дівчина. Така собі проста дівчина. Може сімнадцятка. може більше. З веселими терновими оченятами, із звичайними дівочими вустами, з гарненьким пружинястим станом, і не пливла, а просто шелепала босими ноженятами нам назустріч. Ось тоді з Толем робилось дивне: мертвяк вмить оживав. Сміявся, зачіпав дівчину, говорив їй всякі милі дурниці, прекумедно ходив півником, приспівував, навіть співав, а потім, одходячи, обіцяв написати листа, обов'язково написати листа; раз по раз обертався і весело помахував рукою своїй випадковій знайомій услід.

Це одначе ні крихти не заважало йому тут же з приводу якогось дотепу нащот любові, самим некоректним способом і самим безапеляційним тоном лаяти дурнями тих, хто вживав це і подібні йому слова, і вигадує за ними бозна-що, хто шукає в таких милих дурницях якихось невиміряних глибин і невиданих висот, і навіть писати і робити картини та дурити людей, та ще й морочити голову. Спекуляція і нечуване свинство, навіть нахабство! А воно — жарт, простий невинний жарт, щоб не було нудно. Дрібниця, юринда.

А буває й так:

Толь іде трудним гарячим шляхом, в пилюці, під безжалісним сонцем, або десь вулицею, — іде як буйний школяр по коритару , — співає, свище з усякої козявки та комахи вдається в філософію, регоче з свого товариша (цебто з мене), що лице його вкрите візерунками поту і пилу, мов у малайця чи там у папуаса татуїровкою. Словом, Толь як бурсак, допіру випущений з бурсацького каземату на сонечко.

І ось іде назустріч дівчина; йде собі і лукаво з-під лоба поглядає на веселий народ.

Толь вмить замовкає, зосереджується, до чогось прислухається в собі, пильно, пильно дивиться на дівчину, — хоче розгадати, знайти в ній щось бажане, — щось таке, чого й сам гаразд не знає.

Озирається, дивиться услід і рушає далі тихо, наче божевільний, що йому наділи сорочку (даруй мені, Толь, за таке кумедне порівняння: це ж у твоєму дусі і так пасує до тебе). А потім затягає пісеньку, таку собі звичайну пісеньку і крім цієї пісеньки нічого більше не хоче знати.

Але то все пусте, все пусте.

Отакий собі бунтар Толь і отак ми з ним добрались до Керчі; отак перейшли Крим; допомагали кримським виноградарям за поденну плату, вантажили на залізницях, вантажили в портах, працювали в редакціях, оглядали байдуже і скептично, з чуттям своєї переваги, санаторії та їхніх симпатичних і несимпатичних мешканців.

Підбирались контрабандою на пляж і дивились там спеціальну виставку експонатів: Толь моментально набив собі руку вгадувати (талан-хлопець!) по експонатах їхню професію, а коли без професії, то якої категорії і якого рангу в минулому й тепер.

Словом, було весело, було радісно, було безтурботно (порожня кишеня — то така дурниця проти повного серця). Було багато пережито, але ніщо ані на йоту не змінило Толевих поглядів; ба, ні, вони навіть ще зміцніли; Толь залишився також букою в романтиці, як і в політиці і був так твердо переконаний в абсурдності всяких "любовей" і мелодрам на цьому ґрунті, і сміявся з шукачів всяких глибин і висот в цьому круглому, заялозеному слові, як з милих, втішних чудаків і лаяв їх, як найбільших злочинців.

Словом, Толь, цей "анархіст" Толь, був і залишився в цілком нормальному стані.

І ось ми прийшли в Керч, і оселились ми біля неї гори Мітрадат: і привітав нас, навіть зовсім байдуже привітав, старенький гунявий дзвін старого похмурого костьолу.

З цього й почалося.

***

Уже з мого помилкового початку, ти, любий читачу, очевидно зрозумів, що сантиментальний юнак на камені гори Мітрадат десь безглуздо і безнадійно закохався: далі ти взнаєш, що то був Толь.

Я поганий автор, а ще гірший товариш, — я зразу так необережно викрив Толеву таємницю, а Толь же її ховав, ніби злочин.

Ховаючи її, він шукав самотності і сантиментально дивився, як ген на морі від'їжджають кораблі в далекі, невідомі рейси.

Так.