Вишневі усмішки кримські

ЗМІСТ:

Сімферополь — Ялта

Крим

Море

Гори

Там, де цар пішки ходили…

Алупка

Гурзуф

Ялта

Туристи

"Природа й люди"

Життя татарчине

Татаринове життя

На татарській виставі

На вітрилах

По камбалу!

Бережком!... Бережком!

"Діва" і "Монах"

Кримський місяць

Кримське сонце

Пляж

Сімферополь — Ялта

(Подоріж)

Узяли ви, значить, Перекоп і жарите до Сімферополя…

До Сімферополя Кримський півострів особливого собою нічого не уявляє, і ви до того Сімферополя спокійно спите, лагідно похропуючи під тра-та-та-та пульманівського вагона.

А вже з Сімферополя починається справжній Крим з його дивами дивними й чудами чудними, і в кожному, навіть скороченому, путеводителі усім — і екскурсантам, і простим людям — рекомендується гав не ловити, бо іменно в Сімферополі все й починається…

Сімферополь — центр Криму, столиця його. Дуже старовинне місто, бо розкопки в ньому і біля нього свідчать, що ще в останні віки перед різдвом Христовим на цім місці було грецьке сельбище Неаполіс, де сидів скіфський цар Скилур…

Чи довго той Скилур, цар скіфський, сидів у Сімферополі, чи недовго — про це ще не розкопано, але відомо, що приблизно за 22 століття після Скилура у Сімферополі сидів уже не цар, а Врангель, і сидів, як кажуть кримські легенди, дуже не довго… Зник він в напрямку на Царгород, і так "ґрунтовно" зник, що ніякими розкопками його ніколи не розкопаєш…

Сімферополь вражає подорожнього своїми старовинними будівлями, пам'ятниками сивої старовини і чудесними краєвидами довкола, що про них можна писати, писати й ще раз писати… А як ви, невважаючи на його сивину, все-таки його проспали — виходить, що й писати про нього не будете…

Далі йде Бахчисарай, резиденція кримських ханів, із знаменитим палацом останнього кримського володаря й не менш знаменитим бахчисарайським водограєм…

Проспавши Бахчисарай, підлітаєте до Севастополя, крайнього пункту вашої подорожі залізницею…

— Вставайте: вже!

— Сімферополь?

— Севастополь!

— А Сімферополь? А Бахчисарай?

— Уже й забули!

— Шкода! Такі історичні місця! Як же це воно так?

— Прохропли!

— Дивись?!

Севастополь — порт. Блиснула перед нами знаменита Севастопольська бухта, і вже вас упхнули в автомобіль, щоб їхати сошею па Ялту…

Ви озираєтесь, крутитесь, щоб хоч одним оком позирнути на бухту, на набережну, а мадам, біла-біла й пухка мадам, що сидить праворуч попліч вас, закутана газовою хусткою, пояснює вам:

— І що цікавого? Крутиться, як на шилі. І штовхається! Ну, бухта! Ну, море! Так навіщо ж штовхатися?!

… Гррррр! Чок-чок-чок! Поїхали…

Поїхали ви чудовою дорогою, що простяглася на 82 верстви од Севастополя до Ялти…

Вискакуєте за місто. Машина рвонулась на простори, волю почувши, і мчить вас кудись отуди, де перед вами бовваніють сірі в тумані велетні…

Тихо… Тихо… Ранок…

Загойдані машиною, заворожені дивними обрисами височенних гірських кряжів, прозорим повітрям, сонячним промінням, травицею, водицею і всім, чим іще може заворожувати кримський Пан, — сидите ви, примруживши очі, придивляючись та прислухаючись…

І ввесь ви увага, і ввесь ви зір, і ввесь ви слух, бо читали й чули, що дорога від Севастополя до Ялти повна дивних і зорових, і слухових несподіванок…

Тихо… Тихо..

Раптом:

— Ба-бах! Слухова несподіванка!

Метнулися ви зором своїм гострим туди, вгору, де сірі велетні бовваніють…

Може, вулкан заснулий рвонувся?!

Може, скеля в мільйон пудів ринула до моря, змітаючи на шляху своїм усе живе й неживе?!

Може…?!

— Ех і йолки ж зельонії! — крічить шофер. — Говорив: підлатать слід! Не слухають, зарази!

Шина лопнула!

Слухова несподіванка, що потім переходить у зорову, у шлункову й, нарешті, у ногову й у спинову…

— Вилізайте, граждани!

"Граждани" вилізають… Оточують машину й пильно придивляються, де вони, оті самі "йолки зельонії", що висадили їх із автомобіля… (Зорова несподіванка!)

Потім сідають на травиці біля соші, розмотують клунки й засмалюють, що в кого залишилось (шлункова несподіванка!), потім частина йде рве квітки над дорогою (ногова!), а частина лягає на траві горілиць і мугиче який-небудь відповідний до моменту й до настрою романс, на манір:

По дорозі жук, жук,

По дорозі чорний…

… Підлатались — і далі… Дорога все нагору, нагору…

Що ж ви на цій дорозі бачите? Чи хоч не на дорозі, а понад дорогою або біля дороги?

Нічого не бачите, бо праворуч од вас біла-біла, пухка мадам московська, з-поза якої нічого не вздриш, хоч би мали ви й вісімнадцятеро очей, — така та мадам і широка, і глибока…

А ліворуч од вас "молодий человєк, наверноє, брунет", затулився подушкою від сонця… Спробуйте побачити!

Видко тільки вперед, угору…

А там, угорі, сірі велетні бовваніють!

А що ж ви повинні були б бачити по дорозі між Севастополем і Ялтою, по тій її половині, що підноситься до Байдарських воріт?

Багато дечого!

На четвертій верстві від Севастополя йде дорога на Юр'євський монастир… На шостій версті біля соші — французьке кладовище, де поховано французьких офіцерів і солдатів 1854–1855 років. Далі — дача "Альфа", що правила за штабквартиру для французів під час облоги Севастополя 1854 року…

Потім шлях перерізає Кучук-Мускумську долину, а звідти вскакує в красиву Байдарську долину, що тягнеться на 17 верстов завдовжки і на 8—10 верстов завширшки… В долині село Байдари; звідки чотири верстви до знаменитих Байдарських воріт, збудованих 1848 року на висоті 243 сажнів над морським рівнем. Перевал…

Далі дорога вниз! На Південний Кримський берег!

Звичайно, що біля Байдарських воріт одпочинок. Є щось на манір ресторації, де вам дадуть пообідати, коли схочете. Як схочете, так, значить, дадуть, а як уже дадуть, тоді не схочете! Але це географії з етнографією не стосується!..

— Хочете — обідайте, хочете — не обідайте, — все одно за Байдарськими воротами море!

Виїздите з Байдар — і раптом:

— Ах!

І ваша права сусідка — "ах!", і ваш лівий сусіда — "ах!", і передні сусіди — "ах!", а задні сусіди — "ах!", і ви самі — "ах!"…

Тільки сам шофер не "ах!", а косо на помічника:

— Увага!

Стовпова дорога покрутилася… Білим ужем попід скелями стрімчастими покручена, переплетена петлями, вузлами, зашморгами… То там, то там виблисне спиною — і знову кудись під скелю, на скелю, під кручу, за кручу, падає вниз, дереться вгору.

Ідете — і кінець… Далі безодня… А вона крутонулась ліворуч і посунулась далі трохи… І знову нема… Безодня. А вона крутонула праворуч, пробігла десять сажень і знов за скелею, і знов за кам'яним муром… Ховається, дратує, у кузьмірки грається…

А отак — море! Скільки оком кинеш — море! У чадрі воно з туману, тільки під берегом сріблом виблискує… І манить безвістю своєю, і страшить безкраєм…

Чорне море… Синє море… Понтійське море…

Чорне море червоні береги полоще… І вони не чорніють…

А над ним, до його збігаючи, в його окунаючись, попритулялись: Теселі, Форос, Мшатка, Ай-Юри, Мелас, Лімнеїз, Мухалатка, Кастрополь, Кікенеїз…

І далі… Сімеїз, Алупка, Місхор, Гаспра, Ай-Тодор, Ластівчине гніздо, Ореанда, Лівадія, Ялта…

Море їх миє, а зверху їх яйла обіймає… Обіймає могутніми обіймами віковічних скель…

І гордо над ними закинув зубчасту голову Ай-Петрі…

Всесоюзна лічниця…

Крим

Крим!

Легко сказати — Крим, а от як його вам описати так, щоб ви зразу відчули, що воно за країна така отой Крим, що про його й легенди, й пісні, й перекази, що до його з усіх країв світу білого ідуть і їдуть, щоб хоч одним на його оком глянути, щоб хоч раз його повітрям дихнути, щоб підставити хоч на хвилину своє анемічне тіло під палюче й цілюще проміння його гарячого сонця…

Як?!

Цілий, може, натовп учених, цілі, може, століття силу-силенну й тонких, і товстих книг про його понаписували, музеї по всіх кримських містах позасновували, а вам, — я знаю! — вам щоб усе зразу, як на долоні; щоб і історія, і географія, і етнографія… Щоб і флора, й фауна…

Добре!

Я все вам жужмом. А там уже хто більше чим цікавиться — хай вибирає…

Історія Криму дуже-дуже давня… Ще як Каїн Авеля вхекав за жертву господню, так і тоді вже Крим був. Взагалі, як переказують тут старі люди, Крим постав у той самий день, як господь створив "твердь та видиме небо"… Старенький, як бачите, є Крим.

Передісторична Кримова доля була така. (За точність не ручусь!).

Колись-колись-колись Крим, як відомо, звався Таврія. Це його найстарша назва. А постала вона від народу "таврів" (таври), найдавніших, що їх історія застукує на цім півострові, пожильців. Дехто дотримується тої думки, що до таврів у теперішнім Криму жили кіммерійці, що їх був оспівав Гомер ув "Одіссеї"… Жили ніби ці кіммерійці в Криму аж до VIII століття до різдва Христового, а їх витіснили скити, що прийшли зі сходу.

Хто насправді був тоді, чи таври, чи кімерійці, чи обоє разом, — сказати напевно не можу, доки, може, на дозвіллі не поколупаюсь у горах — чи не знайдеться якого доказу. А так все 'дно ж не повірите.

Пережили вони, як і всяким порядним людям належиться, кам'яну добу, мідну добу й інші потрібні доби…

Історична доба в Криму починається тоді, коли біля його берегів з'являються греки-колоністи. Це наприкінці VIII ст. до p. X. Двоє племен грецьких населили Крим: йоняни й доряни. Вони позасновували були такі-о міста, як Пантікапей (Керч), Гераклея (Сіноп), Херсонес і т. ін.

Це так звана греко-римська доба в Криму.

Довго вона тяглась. Аж до різдва Христового. І кінчилась…

На її місце прийшла середньовічна доба. Готи її принесли в другій половині II століття (після р. Х.).

Біля 378 року осередок готів біля Дніпра розгромили гуни й удерлися частиною до Криму.

Готи посіли горішній Крим, а гуни — степовий.

Налітали потім на Крим (степовий) і авари, і турки, і хозари.

В половині IX століття степова Таврида поволі звільняється від хозар і попадає під протекторат Візантії. Отоді якраз з'являються в Тавриді варяги, що грабували її береги…

В цей-таки час починається зв'язок України з культурними центрами таврійськими: Херсонесом, Пантікапеєм. На Тамані тоді засновується Тмутараканське князівство, а в Тавриді князівство на місці Пантікапея в Корчеві (тепер Керч).

Бачите, коли ми, українці, до Криму потрапили.