ЗМІСТ:
Поїхали
Приїхали
Клапті вулиці Берлінської
Берлінський день
Берлінські коні
Поїхали...
Без причини й болячка не сяде.
Для поїздки за кордон, отже, виходить, треба мати причину.
Наукові командировки останніми часами загубили подекуди свою вагу.
Приходите ви, приміром, до будь-якої установи, що має право командирувати вас за кордон, і говорите:
– Удосконалитися мені, знаєте, слід. Так у мене пішла наука, що без закордону, як без рук. Дайте мені командировку за кордон, так як, хай мене бог уб'є, за два тижні вам соціалістичне будівництво закінчу. Раз – два! – і соціялізм!
Ну і. звичайно, витягаєте посвідку від тої установи, де ви працюєте, що вам справді таки командировка за кордон потрібна, як вода. Як повітря. Як нагрузка.
Тоді вам та установа каже:
– Да... Справді таки ми бачимо, що командировка вам, безперечно, потрібна. Але майте, товаришу, на увазі, що, як свідчать фахівці, жіночі панчохи радянського виробу, а також і черевики наші не гірші, як і закордонні. Беручи під увагу мито, вони й не дорожчі. Потім: ви маєте право провезти тільки два костюми, так що, коли зважити вартість падорожі, мито, дорожнечу прожити за кордоном, багато не виграєте... А ліцензій тепер не дають. Обмотувати себе жіночими пантальонами та мережками незручно, бо попадете на кіно-фільм. Провезти валюту через Шепетівську митницю все одно не вдасться, бо митниця наскрізь бачить, хто везе валюту...
– Ах, так... Ну, тоді я подумаю...
– Подумайте...
***
Краща й поважніша причина для закордону – хвороба.
З хворобою виїхати легше.
Тільки не робіть так, як одна знайома моя дама робила.
В лікарській комісії, куди вона звернулась по свідоцтво, що їй треба лікуватися за кордоном, вона впала в "непритомію" і, коли їй дали понюхати нашатирного спирту, прокинулась і застогнала:
– Ох! Де це я? А що можна з собою везти з закордону? У вас, – казали мені, – є такий список. Ох! Ох!
І знову знепритомніла.
Так не робіть – "засипетесь".
***
Найпевніше: щоб поїхати за кордон, бажаю вам придбати харрошу язву в шлунку. Круглу.
Як її придбати? Хай колись на дозвіллі розповімо. Харроша буде язва...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
***
Ну, от у вас уже в руках закордонний пашпорт. Всі вже про це знають.
– Їдете ?
– Їду.
– Так ви, знаєте, мені перо автоматичне.
– Добре.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Їдете?
– Їду.
– Так ви може б мені шляпу.
– Добре.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Так ви б мені краваток штук за три.
– Добре.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Ех, які там іграшки для дітей. От би мойому Юркові велосипедика, Маринці ведмедика. Тільки не маленького, а більшого. Там такі є волохаті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Їдеш?
– Їду.
– От добре. Ну, й повезло. От послав же господь язву. Так ти ж там і нам щось таке. Бльокнотів там. І ножиків. І олівців отих автоматичних. І шкарпеток.
– А жінка моя дуже просила светр і фільдекосових панчіх…
– Товариші! Може кому рояль Шредерівський* привезти? А може автомобіль?
***
Сидячи у ваґоні, ви дивитесь у бльокнот і підраховуєте, скільки чого треба вам привезти з закордону.
Підрахували: 13 шляп, 43 краваток, 23 парі черевиків, 110 пар жіночих панчіх. 87 автоматичних пер, 15 дюжин олівців, 5 велосипедів, 7 ведмедів...
Темніє у вас в очах і ви, дивлячись на зелені жита, уперто думаєте:
– Ну добре! Обмотаюсь! Позатикаю дещо в черевики! Велосипеди здам у багаж! А куди я тих ведмедів позасовую?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дорога Шепетівська митнице! Коли я вилізу з ваґону товщий удесятеро, як їхав за кордон, думай, будь ласка, що то я так поправився у німецькій санаторії. Коли в мене з ушей торчатиме по ведмедю, а з носа по шляпі, думай, що то мені лікарі приписали всі дірки на дорогу позатикати.
Ну, що ж я маю робити?! Я ж за кордон їду!
***
Їдемо.
– Так ви ж, товаришу, дивіться. Raucher – це для куріїв, а Nichtraucher – це для некуріїв.
– А яка "друга кляса"?
– Zweiter klasse! Так і кажіть на вокзалі!
– Кому казать?
– Та там, хто вас поспитає, тому і кажіть.
– Ага. Їх хабе цвайтер клясе. Їх хабе цвайтер. Ї хабе цвайтер...
– А на вокзалі дивіться, де написано "Ausgang", туди й виходите. "Авсґанґ" – значить "вихід".
– Ага... Як вихід?
– Авсґанґ.
– Ага! Авсґанґ... авсґанґ... авсґанґ... Ну й трудне слово...
– А приїдете, дивіться: буде написано: Bahnhof Friedrichstraße, там і вставайте: "Бангоф" – вокзал, "штрасе" – вулиця. Там і вставайте.
– Ага... Значить так: "Їх хабе цвайтер клясе". "Авсґанґ" – вокзал. "Бангоф" – вихід. Ага.
– Та ні. Навпаки.
– Як навпаки'? "Їх хабе цвайтер клясе" – вокзал.
– Та ні.
– Ага. "Бангоф" – вокзал.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
***
– Цванціх. Драйціх. Фірцих. А там же ж як, після того "авсґангу?"
– А там спитаєте.
– Спитаєте. Ну, добре, спитаю. Як уже ми там питатимемо, а питати треба.
***
Їдемо... Їдемо... Їдемо...
Шепетівка...
А ви знаєте, під'їжджаючи до Шепетівки, якось тоді робиться "каламітно". Не те, що тобі там доведеться через митницю проходити... Митниця – вона собі митниця... Що митниця з нашого брата, коли він за кордон їде, може, "стребувати". Нічого.
Їдуть же ж у командировку так, що ані лялечки на ньому, ані нижче лялечки. Один із подорожніх дуже жалкував:
– От, – каже, – погано. що не можна за кордон голому їхати. Все б таки воно звідтам більше б узяв.
Я йому:
– А ви б, – кажу, – сажею вимазались та два-три бюстгальтери поганеньких почепили б і їхали. А як би хто спитав, сказали б:
– Уніформа в нас така.
Не в митниці справа.
Під'їжджаючи до Шепетівки*, хочеться назад чкурнути. От так тебе й підмиває, злізти й майнути знову на Київ. Перескочиш бо Шепетівку, і нікого ж у тебе не буде... А нікогісінько... І що найдорожче залишиться – це червоний пашпорт... І хапаєшся ти за нього ввесь час.
– Не дай бог – вискочить. Пропав.
А коли вже з Шепетівки на Здолбунів* їдеш, тоді тихо-тихо у ваґоні.
Чого воно так тихо? Так, ніби поховав когось, чи що?..
Встає прикордонна сторожа. І так тобі шкода тої сторожі, як рідного батька.
Невтральна зона...
"Mohyljany". Білі орли скрізь. І порожньо, порожньо на станції... Станція "Могиляни"*.
– Прошу пана! Пашпорти!
Озираєшся... Хто ж тут, думаєш собі, пан?
Дивиться на тебе людина. На голові каска чорна, на касці орел білий, і каже тобі "пан".
Виходить, що, значить, я пан. Як швидко! Яких небудь 10 кілометрів, – і я вже "пан"!
Польща.
____________________
Приїхали
Польща, значить...
Їдемо... Ідемо... Їдемо...
Обабіч залізниці вузесенькі-вузесенькі смужечки поля. На смужечках тих житечко росте, ячмінь, картопелька...
Вузесенько-вузесенько так росте...
А іноді серед смужечок серед тих, вузесеньких, суцільні такі, великі-великі лани порозлягалися. Як море лани. серед дрібненьких струмочків.
Що це значить?
Не знаю: я у внутрішні справи чужої держави не втручаюсь і не втручатимусь.
Польща – держава. Вона – за Могилянами.
Польща – хороша держава – мені ще раз її треба переїздити.
Як їдеш, так і праворуч Польща. і ліворуч – Польща, і так просто – Польща. Скрізь Польща.
Як проїхав Могиляни, так уже скрізь населення суто вже польське.
Далі – Здолбунів, Рівне, Ковель.
Польща.
На Здолбунові пересідати на Варшавський поїзд.
Гроші вже там не карбованці, а злоти.
А як сідаєш у спальний ваґон, та вам кажуть:
– Ви ж провідникові на чай дайте, бо він плати не дістає. І покоївці, що ото ліжко вам послала, дайте, бо вона плати не дістає.
– Гаразд.
Кажуть, що ніби в Польщі багато в'язниць, де сидить багато селян отих, що на Волиню, на Холмщині, на Підляшшю, – польських селян, – так цього не помітно. Ніч. Темно вже. І так аж до Варшави – ніч.
У Варшаву поїзд приходить вранці. Там пересадка на Берлінський.
У тім уже поїзді є ваґони аж до Берліну.
У Варшаві на вокзалі народу чимало. Офіцери.
Я вже звик, що я "пан". І всі пани...
За Варшавою, аж до Німеччини. так само Польща.
Лани. На ланах полільниці. Полють, плазуючи навколішках. І біля кожного невеличкого гуртка полільниць чоловічина з люлькою в зубах.
Він або сидить на межі, або стоїть над дівчатами, ручки в кишені позакладавши. А дівчата – навколішках.
Я став біля вікна та:
– Товариші дівчата! Доки ж ви плазуватимете на колінах... Та час уже розігнути свою спину та показати всім експлуататорам, що ви вільні, ви рівні...
Сам собі подумав і сів...
Корови скрізь пасуться. Корови чорнорябі. Голанські... А далі королевна нідерландська. Це – аж за Німеччиною.
Польща – республіка, в неї є президент. Не вірите? Їй-богу, є. Що його не чуть? А чого йому кричать...
Їдемо...
Всі до мене:
– Прошу пана! Прошу пана!
Я не витримав, устав, та:
– Товариші! Пани всі в Чорному морі. Та доки ж ви один одного, й мене, грішного, панами величатимете? Та коли ж ви панське ярмо скинете? – сам собі подумав і сів.
Лани... Лани... Лани...
***
Їдемо.
В купе зо мною молодий чоловічина сидить та все на мене дивиться. а потім каже:
– Шпрехен зі дойч?
А я йому:
– Ні!
– Франсе?
А я йому:
– Ні!
– Інгліш?
А я йому:
– Ні!
Мовчить він.
Тоді я почав.
– А ви, – кажу. – по-українському, щоб на першу категорію, можете?
– Ніх, – каже, – ферштейн.
– Тото ж.
А він почервонів-почервонів. А я йому:
– Що ви мені, – кажу, – дойч, франсе, інгліш... Перелякали, думаєте. Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: "інгліш".
Дивлюсь, перестрашився.
– Не бійтесь, – кажу, – я не сердитий.
***
Їдемо!
Поїзд летить. Зупиняється тільки на більших станціях, а менші пролітають повз: ні вдивитися тобі, ні помітити, яка така станція, що за місцевість. Летить.
***
Ст. Торунь.
Стоп. Тут швиденько одчіпляються наші ваґони і причіпляються до поїзду, що їде прямісінька до Берліну.
Раз-два і летимо до німецького кордону.
Не зчувсь, коли в поїзді вже до вас:
– Майн хер! Біте шен, пас.
О! То був "паном", тепер уже "хер".
Просто тобі трансформація...
Кордон німецький.