Юрко ПАРХОМЕНКО
(1927-1973р.р.)
Над збіркою віршів "Мої настрої" Юрко Пархоменко працював десять років. В листопаді 1973 року автор трагічно загинув. Поетична збірка, як і інші твори Юрка Пархоменка лишилися неопублікованими. Багато спроб було зроблено вдовою письменника Надією Опанасівною Пархоменко аби твори, принаймні, прочитали і відрецензували знані і значимі на той час літератори. Відтак відгуки від прочитаного були схвальними, але видавати чи бодай радити їх до друку ніхто не наважувався – панівна радянська система нищила все українське, свідоме, національне – і людей, і їхні твори...
Збірка складається з шести розділів – "Варіації на тему Щаснівки" — ліричні поезії про малу батьківщину автора, " Вічний вогонь" — його філософські розмірковування про сутність світу і людини в ньому, "Очі до очей" — поетико-художні замальовки про Київ, про людей, про любов і про себе, "Карпатська сюїта" — враження від подорожі до Карпат під час чергових зйомок, "Макро і мікро" — іронічні поезії , "Дивний світе мій" — Косівський цикл, підбірка дитячих віршів, поема.
*В збірці є вірші, написані автором як би на догоду тому часу, в якому він жив і творив, з надією, що твори будуть опубліковані.
МОЇ НАСТРОЇ
1.
ВАРІАЦІЇ НА ТЕМУ ЩАСНІВКИ (моє рідне село на Чернігівщині)
ТЕМА
Голуб над Щаснівкою
Мудріший Корану –
Він кохає і відчуває крило.
Колись раннім-рано
У білих туманах
Зависло над Світом моє село.
СУБОТНІЙ НАСТРІЙ
Жовто-гарячою глиною
Мати призьбу підвела.
Одступила на хвилинку,
Оком повела.
Руки в матері красні,
А косинка біла,
Покрапана рясно,
Оддалік рябіє
І пішла до корита
Чоботи мити.
ВІТРЯНО
Ходить базарами осінь,
Вінками цибулі,
Мов кулеметними стрічками
Перевита.
Дядько поніс порося в мішку,
Точать яблука в канаві оси,
Хлопці юність допивають на горбку,
А циганка щастя в пелені носить...
Посеред базару
Лежить осінь.
Вітер над нею
Вчорашні газети носить.
ХХХ
Коло броду
Місяць бродить,
Синіми руками
Ловить карасів.
Сів.
Задимив думками
По росі.
СМЕРОК
Вечір водить душу берегами,
В серці свист качиного крила,
Довгі тіні плутають ногами,
Ніч на ніч осоки розстила.
Думка очеретами шурхоче,
Світ-бджолу тримаю в кулаці...
ДояркИ на таборі дійницями брязкочуть,
Темні губи в теплім молоці.
СЕРПЕНЬ
Сива левада
Тумани колише,
Слід по росі до криниці.
Пахне курінь
Світає,
Мов сниться.
БАТЬКО
Осмеркло.
Нудить мряка.
Гарячі вікна в двір.
Ми сидимо удвох із батьком
І мовчимо.
Учора матір поминали,
(Півроку вже минуло).
Щоб легше ніч минала,
Я пляшку відіткнув.
Потроху випили,
Налили ще.
За вікнами мрячить.
Вечеряємо в тиші вичахлим борщем,
(Чутно, як в лампі гніт сичить).
А хата матір'ю шепоче,
Чобітьми, фікусом, хустками.
І заглядає нам у очі
Її померлими думками.
Осінні ночі – довгі ночі...
До мокрих шибок листя липне.
Батько сидить, потупив очі,
Грудьми прокуреними хлипає.
Такий маленький батько мій,
Сухий, у сіренькій сорочці.
Зігнувсь коло порога, мов чужий,
І курить з кулака.
ХХХ
Зорі на небі,
На землі зорі.
Між ними – морок
Снів наморених.
ВНОЧІ 22ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ
В нічному небі літаки гудуть,
Стовпи з села до міста йдуть,
Нікуди, звісно, не дійдуть,
Того розсерджено й гудуть,
І тихо спить село.
В Антоні світиться вікно,
Потріскалось давним давно.
До ранку світиться одно,
Вдовине шибочка-вікно,
І тихо спить село.
Я під двором присів, курю,
Затиснув голову й курю,
Осліплій темряві корюсь,
І тихо спить село.
ХХХ
Ніч у сорочці лляній
Спати пішла за село...
Дядько Микола сидить у човні,
Б'є коропів об весло.
МУЗИКА
Тихий дощ, як тиха мова,
В хаті гірко від любистку –
Клечання.
Листок кленовий
Впав з стіни в відро на миснику.
З ринви в ночви ллє вода...
Вечір в хаті грає в жмурки,
Рушники ховають тіні.
Грім несміливо десь гуркнув,
Збив росу на картоплинні.
Мати хустку розіпнула,
Стомлено присіла.
Фотографії поснули
На пригаслих стінах.
Батько спить і два сини,
Третій десь у Києві...
З ринви в ночви ллє вода...
ДОСВІТОК
Волохаті полини
В сивих росах,
Звук одлиглої струни
Сонця просить.
Заєць лапи промовив,
В очах смуток...
Сонний трактор десь бурчить,
Землю крутить.
ХХХ
Закуріли ріки туманОм
В степу під очима просинь.
Квасолиння сохне під вікном,
Осінь.
БАБИНЕ ЛІТО
Молода вдова Тетяна
Білить знадвору нову свою хату.
Обличчя рум'яне
Кокетує з хусткою картатою.
Стоїть на високій драбині,
Високо оголені литки,
Дрібно покрапані глиною,
Під коліньми жилок сині нитки.
Зовсім ще юні ноги
Дражнять всю вулицю криком,
Ліній пекуча строгість
Небо закреслила в вікнах.
А вітер вогню піддає,
Пінить легеньку спідницю...
Малює гніздо охололе своє,
На білій стіні розіп'ята жар-птиця.
ХХХ
ТуманИ, ТумАни, ТуманИща
Валять вал по долинах.
Сірі гуси на сірих стернищах
П'ють росу з павутиння.
МАТИ
Унесла знадвору намерзлу білизну,
Кинула з рук її жужмом на стіл.
Стоять сорочки на столі, як залізні,
Поламані тіні
Упали на стіни.
Морозом війнуло, лляним полотном,
Осипався іній на темну долівку.
(Вмостилися кури на ніч під вікном,
Ховають під крила осліплі голівки).
А мати, в обмерзлій зеленій куфайці,
Стоїть серед хати
І хука на руки.
До мене одними очима всміхається,
Голубка.
СОНЯЧНО
Упав додолу з гілки сніг,
І випросталось гілка.
Так випросталась гінко.
Синиця заспівала дзвінко,
Патлатий пес на сходи ліг,
(На лапах не розтанув сніг).
А сходи проти сонця парували.
ХХХ
Як місячно і чисто на степах!
Сніги, мов хмари з літака.
А широчінь яка
В нічних степах!
ВІХОЛА
Коливаються хати
Крізь лапатий сніг,
Зачепився за дроти
Чийсь отерплий сміх.
Волохаті ліхтарі
В капелюхах,
Повиходили з дворів,
Та й заслухались.
На дорозі сніг м'який
Гасить кроки.
Йдуть селом мої роки,
Мої рОки.
Вечір щоки натирає,
Світить вікна...
Свіжий мій,
Пречистий рай
Втрачений навіки.
РОДОВЕ ДЕРЕВО
Зима.
Мороз!
На вікнах – барани.
Сорочки випрані
На шворці
Висять рукавами униз.
Задубеніли.
Он, материна, довга,
Полотняна,
Зажурено мережкою бринить.
Он, батькова, дебела,
Сіра,
Немов воляча шия.
І жінчина, тонісінька,
Як павутинка,
Її й мороз не взяв.
А он, скраєчку і моя,
Нейлонова,
З кишенькою...
Висить на довгій шворці
Історія мого народу
Рукавами униз.
ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ
Пришерхло за ніч.
Хрусткі пелюстки ніжним дзвоном розсипались під каблуком.
Мати внесла відро молока, рожеве од березневого ранку.
І в хаті рожево.
Вогкі стіни, мов повеселіли.
Важкий дух хворого тіла печалить.
На печі – дід. У білому. Тихо дише і не дише.
Помирає.
Уже з рік.
Завовтузився щось. Озвавсь тоненьким голосом:
— Поможи, Георгію...
Мати руками об поли:
— Цілу зиму лежали, а це вже куди?
Георгій зсадив діда з печі – кощавий, легенький дід.
Поміг одягнутися.
Стрепенувся старий, замірився встати.
І впав горілиць, снує ногами.
— Хех... Одходив...
Благає одними очима:
— Винеси під хату.
Виніс, посадив на призьбі. Сів і сам, закурив.
— А дай і мені.
Повертів дід цигарку в руках, потягнув.
— Чи бач, пахне.
І кинув у струмок.
Послідкував очима, як сигаретка попливла, розмокаючи.
Витягнув люльку.
Білий, як лунь.
Сонце вже підбилось.
І заграли струмки.
Заспівало з-під стріх, прозоро і дзвінко.
Куняє дід, заплющив очі проти сонця.
Гострющі коліна аж під бороду.
Димить люлька в руці. Пощерблена, як пам'ять.
Між коліньми в діда Полкан дрімає. Теплий.
Легенька рука дідова пестить лискучу спину.
Гладить і не гладить.
Над дідовою головою – царство небесне.
Глибоке і чисте. Як очі дитячі.
Простору, волі в тому царстві!
Спокою одвічного.
І тиша там.
І справедливість сонця.
І легко дишеться.
І легко літається.
Півень підійшов.
Став проти діда в калюжі, дзенькнув шпорами.
Повернув гордовито голову,
Вдарив крильми і заспівав дідові.
Востаннє.
А сонце – вище!
З-під стріхи дзюркотить.
Краплі.
Краплі.
Діду в білі пасма
Яскрять проти сонця.
І виблискує, сяє променями голова дідова.
Сусіда забрів, Нестер.
Здоровий, як млин.
Веселий. І пляшка з кишені кияхом регоче.
—Г-го! І ти виліз, старий пердун?!
Та як тупне чоботом, з калюжі – бризки до стріхи.
Півень – здря!
А Нестер регоче:
— Ге-ге-гах-ха-ха!!
Хата хитається і дід хитнувсь.
Упав білою головою в струмок.
І води не скаламутив.
Випала люлька з рук. Сичить і парує, курить димком.
Вогник в ній ще дідів жевріє.
Здригнулося царство небесне.
І знов засіяло.
Чисте.
ЕПІЛОГ
На пагорбі село наснилось,
Мов хмара пилу при землі.
До захід сонця одзвонилось,
Догасло в сизій млі.
Повільно зупинились небеса
Над прохолодними долинами.
І матері розпущена коса
Заснула над дитиною.
2.
ВІЧНИЙ ВОГОНЬ
НЕНАВИДЖУ
Вкраїнонько...
Вербичко...
Тополинонько...
У квіточки її, у стрічечки,
У шароварчики єдиненьку,
У паперовії вінки.
Самі ж у джинси – та в авто!
Вкраїноньку під бока ( краще голу).
І дайте Боги сил моторові –
До моря золотого молу!
І там, у хтивому вогні колін,
Ще раз згадать, зітхаючи,
Затополинену Вкраїноньку,
Нещасную,
Єдиненьку...
Бюстгалтер звично розстібаючи.
БАТЬКІВЩИНА
Я знов стою у древньому Козельці,
Собор замислився над синіми долинами.
Якась блаженна мить у стомленому серці
І хочеться заплакати чи стати на коліна.
Довкола тиха мла чернігівських низин,
Плинуть віки над гостро— білим шпилем,
І західного неба збляклий кармазин
Окутує мене гірким і милим.
І мовчки дивляться з зарощених лугів
Великі сині превологі очі.
Без осуду, без докору й порожніх слів
У душу дивляться дівочі очі.
І важко стало дихати у рідній стороні,
І так здавило груди...
Палає білий шпиль в холодному огні,
Зів'яле серце будить.
ВІРА
У кожного народу є своя тополя,
Погасне храм без свічки.
І як би вітер не сваволив,
Свічки горітимуть довічно.
Так Світ в тополях і синіє,
Як праліс злагоди і волі.
І серце у людей не скам'яніє,
Поки тополі небу моляться.
ДУШІ ПРИВІТАЛИСЬ
Вагон постукує,
Гудить,
Мов вулик в дощ.
Спить жінка.
Руки впали,
Порепані, обрезклі,
Пахнуть дітьми.
Дивлюсь на них.
( Буває так, задивишся, а думаєш своє).
Прокинулась.
На мене глянула,
Потім на руки
І... згоріла.
Сховала руки під фартух
І знову глянула,
Всміхнувшись винувато...
ОЧІ
В кафе дівча вечерю подало
І так мені у вічі глянуло,
Що я сидів, затиснувши чоло,
А все округ в тумані плавало,
Я думав про нарід, що очі ті вродив,
І про жреців, що волошками їх затуманили...
А потім над Дніпром всю ніч бродив,
Шукав, де наша доля утопилась.
ХХХ
Летить земля орбітою незмінною,
Стучать серця одне в одно.
А над нічною Україною
Вдовине світиться вікно.
ВІЧНИЙ ВОГОНЬ
Земля мені хитається в очах
І палаци летять униз, як домовини,
Коли стара куфаєчка Оксинина
В забрьоханих чоботях вулицею чапає,
Усохлих литок воскові свічки
В халявах грубих ляскають охляло...
Яким же мені словом допекти,
Щоб Світ хоч уявив оті халяви?!
І в'язкою соломи Землю обігрів,
І буряковим пійлом вигодував сина,
Що вчора місяць облетів,
Узявши старт з Оксининої спини.
А вона — й досі
Іще горбиться
Та куфайчина на плечах вдовиних.
Не простягайте рук до мого горла –
Я докричу своє і з домовини!
Бо то є суті найчистіше джерело.
То сором наш.
І докір грізний:
Оксинине непоказне вікно
Давно уже щемить зорею комунізму.
ПАМ'ЯТНИК ЩАСНІВСЬКИМ ВДОВАМ
Йшла доля навпростець по Україні,
Розпатлана, як дівка од солдат.
Осліплі в долі очі сині,
Рубці у долі через спину
І руки скручені назад.
А вранці бігла, мов дівчисько,
Рожеве,
Раде,
З вишнями в косах.
Назустріч сонцю,
Чисте, як Пречиста,
Недоторканне,
Дівчисько з вишнями в косах.
Йшла доля через Україну,
Упала.
Піднялась.
І руки заламала.
І тополиною журбою стала
Із зорями в косах.
НЕ ВЕРНЕТЬСЯ
Віками кожному своє:
Орлам літати,
Курям дивуватись,
Траві рости, а травам нести сум.
Так світ стоїть, таким він є,
А в нім кожному своє.
І мій шлях через світ десь колесує.
На тім шляху
Вогонь моїх років,
Терни думок,
Зів'ялий цвіт надій.
Любові цвіт.
Я дерева любив і меланхолію барвінку,
Ночей осінніх круків крик.
І глечик молока з рожевою шкоринкою
Із материних рук.
Стебло я розумів у полі – Одне-Одне!
В снігу забуте, самосійне,
Ніким не приголублене, холодне,
Навіки оніміле в самотинні.
І я вітри любив зимовими ночами,
Коли ревуть у мерзлому гіллі,
Такими всепланетними печалями,
Що в хаті чути дріж землі.
Даремно я в хвилину малості своєї
Лишив той світ високої краси.
І півжиття як камені носив,
Клав сходи поміж небом і землею.
До неба сходинок шукать дарма,
І з каменю тюрму мурують, а не рай.
Стебло і вітер – іншого нема!
Стебло і вітер,
Вітер і стебло.
ЛИПНЕВИМ ПОЛУДНЕМ
Троянду білу на вікні
Поклала мені мати,
Щоб посвітліла трохи хата,
Щоб не журилося мені.
Щоб так не мучився думками
Та менше пив,
Та світ не кляв,
Бо вже посивів і охляв,
В чужих краях блукаючи роками.
А вдома тихо, сад, як рай,
Криниця,
Й дід іще живий.
Ти б побалакав з ним – бо сам не свій,
Все тебе виглядає.
І не мовчи, нехай душа одлигне,
Та більше спи
І не кури ночами.
Бач, кашляєш.