Повість "Березневі дзвони" писалася довгих вісім років, з1965 до 1973 року. В листопаді 1973 року автор трагічно загинув. Повість, як і інші твори Юрка Пархоменка лишилися неопублікованими. Багато спроб було зроблено вдовою письменника Надією Опанасівною Пархоменко аби твори, принаймні, прочитали і відрецензували знані і значимі на той час літератори. Відтак відгуки від прочитаного були схвальними, але видавати чи бодай радити їх до друку ніхто не наважувався – панівна радянська система нищила все українське, свідоме, національне – і людей, і їхні твори...
Повість "Березневі дзвони", автор заявляє її як "поема одної ночі", — це роздуми, ремінісценції, рефлексії про свободу вибору, любов і зраду, патріотизм і колабораціонізм... Події у повісті розгортаються в селі, ( де народився, виріс, партизанив у війну сам автор) на початку шістдесятих років двадцятого сторіччя, за двадцять років після деокупації села від німецьких загарбників. Головними героями є односельці, кожен з яких зробив власний вибір, беручи участь у війні.
При написанні повісті автор повністю зберіг автентику місцевої говірки, що була характерною для Чернігівщини тих часів, але і досі лишається зрозумілою і подекуди вживаною.
Юрко Пархоменко
БЕРЕЗНЕВІ ДЗВОНИ
Поема одної ночі
Березневими ночами
Літає над Світом
розтривожена Совість
ВЕЧІР
Покидаючи землю, сонце востаннє підпалило дерева холодним огнем, і вони стояли сивовишневими купами на одлиглому снігу такі щирі й прекрасні в своїй безпорадності, що хотілось затиснути долонями натомлені очі й повторювати до самого ранку, пробачаючи довгій зимі всю її люту жорстокість:
Боже-е ж ти мій!..
Березневий вечір заходив над селом.
Свіжий, як випрані рушники.
А до Нестерового двору саме почали збігатися люде. Надто, після пострілу. Спочатку несміливо, поодинці, а далі – посунули густіше. Нагальніше. Підходили до гурту й зупинялися на розбитій дорозі, топтали набрьоханими за день чобітьми підталий уже сніг. Поглядали у двір.
Торопіли.
Коли б на людей можна було глянути трохи оддалік і згори, вони скидалися б на табун великих темносірих птиць, що одна по одній падали й падали на бруднуватий мокрий сніг. І сиділи, не пробуючи більше злетіти. Останні промені червоно благославляли вологі їх крила.
Хлопці — механізатори тягли "Білорусом" сани овсяної соломи — такої озонно-чистої, запашної й холодної, що її треба було б поставити золотим ожередом десь посеред найбільшого міста в світі, аби всяк міг хоч на хвилину занурювати в вологу свіжість посіріле за день обличчя, одходити серцем, поступово переймаючись усвідомленням безсмертності стебла.
Вони теж приглушили мотора, пристали до гурту.
Трактор важко хлипав на дорозі укляклими боками, текла вода з ребристих високих коліс. Текла й розпливалась по колеях фіолетовими колами.
Несміливо гуркнув двигун на електростанцій.
Гуркнув і захлинувся.
Підкреслив вечорову тишу синьою лінією.
Нестер саме зупинився навпроти застільного вікна. Простоволосий – чуб на голові сивою кострицею. Стояв, як обчухраний стовбур, оглядав село з висоти свого зросту. Довго стояв.
Мовчки. Неначе сам себе слухав. Чи у небо вдивлявся, шукаючи серед хмар бодай одну, схожу на щось путне. Але хмари, пропливаючи над селами, державами і континентами, лише відбивали буденні форми їх рельєфу.
Провів долонею по розхристаних грудях, знехотя пошукав пальцями гудзика, але так і залишив усе як було: і літом, і зимою комір його картатої зашлихтованої сорочки був розстебнутий, а шия червоніла з того коміра, мов заводський димар із руїн. Відступив од вікна, — на снігу глибокі сліди, як колодязі, налиті синню.
Могутній чоловік.
Коли б якомусь генералові заманулося вишикувати щаснівлян у довгу шерегу, Нестер дубенів би у тій шерезі першим, а вся решта поховалася б у нього за плечима, як танковий десант за баштою.
Од самої війни жив він одинаком. Може тому й хата в нього була не така, як у всіх людей, що за останні роки повибудовували собі цілі палаци – а ще довоєнна, маленька й сива, наче зношена козацька шапка. Ні воріт, ні тинів – воля і простір.
Тілько на канаві ясенок угору руки підняв.
Все життя Нестер бондарював. Тим і радувався, не зазіхаючи на щось інше і не дорікаючи долі, що поклала йому жити коло дерева, поступово звикаючи до мовчазливої його вдачі, довготерпіння і спокою. Любив тонкі запахи всілякої деревини, що і пиляна, і окоренками, і в шварку, і в кленці роками складалася в невеличкій його хаті, сягаючи аж попід стелю. Він сам наскрізь пройшов тими запахами. І одежа його. І все дворище. А коли вітер повертав з поля, пливли ті запахи уподовж всього села, розбентежували приспані душі щаснівлян і напускали ув очі їм синього туману давно забутого дитинства.
Любив фуганком розгонисто фуркати, годинами монотонно розхитуючись і струшуючи додолу рожеву піну ніжної стружки. Час від часу піднімав клепку до плеча, немов прицілювався, заскаливши око, аби потім ще який раз фуркнути, й кинути на купу готових. І мугикав цілий день щось своє, давно забуте усім світом, а всеодно миле й спокійне, як зима на Чернігівщині.
Найбільше ж любив розпрямити одерев'янілу за день спину, змести з колін дрібні тріски, грубо перехопити мотузком новеньку діжку і ричитись по пилипівських гребнях до господарів, кудись аж на той кінець села. Це завжди бувало в нього пізніми вечорами. Холодно синів сніг, і від того ще веселіше миготіли вікна, кликали до тепла, до вечері і людської звичності.
А Нестер ішов неквапом, важко розбуртовуючи замети чобітьми, винувато посміхався сам собі і крадькома поглядав на ті вікна. І був він у такі хвилини зовсім тверезий, самотній і безпорадний, як вітряк у хуртовину.
Тілько діжка од кроків, та од вітру порожньо гула за плечима.
Двері, проте, розчиняв широко, гучно. Мовчки проходив насеред хати, знімав з плеча жовту діжку і з обох рук бив нею об підлогу! Щоб бачили – змайстровано на вік. І тілько після цього вітався, з кожним по черзі, так потискуючи руки, що приголомшені господарі цілий вечір потім теліпали побілілими пальцями, не в силах їх розтулити.
А десь опівночі, коли вже додому вертав після доброї вечері, то все сам з собою балакав, часто зупиняючись і безугаву пихкаючи цигаркою /ніби дорогу собі світив/. Нечутно сипав іній з верб, перегукувалась луна на городах, затухала й губилася десь у космічних холодних потоках. Звична до всячини ніч, позіхаючи, йшла за Нестером назирці.
Нараз засторчився в замет – забалакався.
Виборсався. Довго витрушував сніг з рукавів. Оббив поли шапкою. Постояв, наче не вірив. І сказав тихо, навіть трохи здивовано:
— Бач, упав...
І далі пішов, гуляючи од канави до канави. Вихорились за плечима іскри од цигарки, летіли за вітром: летіли і гасли, яскраво спалахнувши наостанок. І довго ще пахла вулиця міцним тютюновим димом.
Чарку Нестер любив, як і всяка праведна душа. Хоча ніколи не впивався. Тілько темнів на виду, та кулаки важчали і не знаходили собі місця. Але раз чи два на рік, — і саме отакої ранньої весни, — на нього щось находило. /Видно була на дні чистої душі велетня якась темна цятка... / Тоді Нестера кілька днів зовсім не видно було – сидів у своїй нахололій хаті, пив.
А на якийсь день – одсовгував од себе геть усі пляшки, знімав з стіни рушницю, виходив у двір і впритул розстрілював хату.
Так бувало майже щороку. Од самої війни. Чому приходила в голову йому саме така фантазія, а не якась інша – невідомо було нікому. Коли Нестера й питали, він або ж зовсім мовчав, або відповідав завжди однаково:
— Одійди, баран.
Людям під двором набридло вже брьохатись у мокрому снігу. Нетерплячі почали вигукувати:
— Стріляйте, дядьку, годі вам хитатись !
Бий, Нестер Іванович, поки не потемніло!..
А Нестер не поспішав. Знову опустив рушницю й пішов округ хати, сивий, розхристаний, головою черкав стріхи. Він так спокійно і зосереджено творив дивну справу свою, що несамохіть морозом бралися голови.
Нарешті – постріл гримнув!
Коли дим розвіявся, напільне вікно зіпало чорними провалами – шиби посипались у сніг. Нестер перекинув рушницю з руки на руку, неначе палицю, байдуже подивився на гайвороння, що хмарою знялося з осокорів, і важко пішов до сіней. Оббив чоботи об поріг, міцно причинив за собою двері.
Бренькнув засув. Довго й тонко деренчала сива з морозу клямка.
Антін сидів серед двору на берестовому окоренку, дрібно колов дрова на загніт, шапку збив собі на потилицю, куфайку кинув на погрібник. Туго грали м'язи під вогкою сорочкою. Рубав жартуючи: ледь притримував поліно пальцями, а правою замахував. І коротко бив:
— Хеггє— єх!
Здавалося по пальцях бив.
Летіли навсибіч запашні тріски, летіли, мов іскри, скалки льоду. Великі чоботи Антонові були запорошені сніговим пилом і тирсою. А мокрі руки парували.
Бурулі з під стріхи повисли додолу ( мов кришталеві тополі догори корінням). Вдень вода з буруль аж витанцьовувала проти сонця, а тепер ледь капала. Крупними прозорими краплями.
Пришерхало на вечір.
Кіт принишк під стріхою на дровах, сочить, куди горобці на ніч ховаються. Сидить, вусом не ворухне, тілько білий кінчик хвоста ледь помітно по дровині постукує.
Прохурчала машина вулицею, хлюпонула пінява вода аж у двір. Гостро запахло силосом. Бурулі захиталися, задзвонили тривожніше. Одна раптом обірвалась і стукнула кота по голові.
Кіт – з переляку плигонув аж на погрібник, пирхає, обтрушується – весь в сизих кришталиках льоду.
Антін підвів голову, посміхнувся:
— Не зазіхай, коте...
Закурив.
Глибоко, аж до хриплуватого тріску в грудях, затягнувся.
І пустив таку хмару диму, що нараз півсела попливло в синьому тумані. І сидів на берестовому окоренку, підборіддям на топорище зіперся; слухав і не слухав, як поступово вщухав гомін коло Нестерового двору.
Щось сьогодні робилося з ним. Щось робилося з його душею, розбурханою першими згуками березневої свіжості. Майже невловимим ще повівом раннього провесіння. Руки махали сокирою, ноги ходили і очі дивилися. Але його при цьому ніби й не було. Ні звичної втоми. Ні радості. Тілько гарячий шум у голові. Неспокою?.. Невтоленості?.. Якихось дивних і незбагнених ще бажань, настроїв, що глибоко-глибоченно в душі уже починали пекти?..
А ще – секундами – лють червоно! /хтозна на кого й защо/.
Довго сидів.
Без руху.
"Скласти дрова, чи хай до ранку?.."
Легенько вився над головою дим від цигарки і плавав по двору хрусткими колами.