Давайте уявимо, що внаслідок певних фантастичних обставин на планеті з'явилася верства таких собі ходячих "детекторів брехні" — людей, спроможних відрізняти брехню від правди. Як відреагує на їх появу розбещене безкарною брехнею людство? Тема, як бачимо, глобальна, але ми вже знаємо, що в центрі будь яких глобальних штормів неодмінно опиняється Україна…
Блюз на холодній землі
роман
Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?
(Матвія 16.26)
Нічна рівнина лежала перед ними холодна й тиха. Округлі маківки сухих колючих чагарів та акацієвих кущів ледь вирізнялися в скупому сяйві мерехтливих зір, здавалося, ніби це вляглося на ночівлю величезне стадо біластих буйволів. Темні пасма Ндото[1] звіддалік наче охороняли їх спокій.
Лайбон[2] Олунґа ступив кілька кроків уперед, білий козячий череп у його зсушеній п'ятірні тремтів. Коли віщун почав бубоніти заклинання, старійшини, що створили позад нього шанобливе півколо, виструнчилися й завмерли. Раптом, ніби лише й чекала цієї нагоди, яскравим білим полиском небо розтяла зірка. Сліпучо зайнявшись, вона метнулася в той бік, де вранці мало зійти Сонце, потім, наче не бажаючи падати на землю, призупинилася червоніючи й умить згасла. Не встигли вражені старійшини й видихнути, як небо знову замерехтіло непорушними, надійно припасованими до його льодяної тверді, зорями величаво й байдужно.
– Ось! – збуджено обернувшись до одноплемінників, вигукнув Олунґа. Кущуватий пір'яний вінець на його голові, ланцюжки, оплетені бісером срібні, мідні й латунні символи та амулети на грудях гойднулися, оздоблена такими ж виробами козяча голова, здалося, обвела присутніх тріумфальним поглядом чорних очниць. – Це знак! Хвала зичливому Нкаю[3] – володар небес і дощів нас почув і застерігає!
– Від чого? – не стримався один із головних старійшин, беззубий Кіпсанґ.
– Буде велика посуха! – прорік віщун. – Не залишайте більше сімнадцяти телят на родину та більше ста на єнкангу[4]!
І переможно підніс над головою біластий череп.
Двоє чоловіків, гарних, високих, молодих, вийшли з хати й сіли на лавку між криницею під акуратним дашком із оцинкованого заліза й дбайливо підбіленою старою яблунею. Один із них, старший з виду, був у новеньких штанях від темного твідового костюма й ретельно випрасуваній лавсановій сорочці насиченого блакитного кольору з розстебнутими верхніми ґудзиками й закачаними рукавами. На ногах чепуруна пишалися новенькі югославські штиблети натуральної шкіри. Одяг молодшого охайністю не вражав – на цьому були заяложені кремплінові штани, бавовняна сорочка з протертим коміром і зчовгані дерматинові капці. З почервонілих лиць чоловіків та з того як задоволено обоє длубалися в зубах сірниками, можна було зрозуміти, що в хаті вони залишили добрячий стіл із добрячими наїдками й питвом, і то залишили ненадовго. Гарно вбраний дістав з кишені пачку сигарет "Ява", обоє з насолодою закурили.
Стояв ясний літній день. Над хатою раз-по-раз цівікали певно стривожені котом ластівки, гуділи поодинокі бджоли. На споришевому моріжку перед лавкою, не звертаючи аніякісінької уваги на дорослих, бавився яскравим іграшковим самоскидом малюк у куцій футболочці, розтягнутих на колінцях колготах і шкіряних сандаликах.
– Гляди – вже освоїв техніку! – оцінив успіхи малого старший чоловік.
– Він у мене проворний! — вдоволено відгукнувся на похвалу молодший.
Поряд з хлоп'ям на жовту розетку кульбаби сів метелик з виразним рубіново-чорним візерунком на крильцях. Зрадівши такій пригоді малюк облишив іграшку й заходився ловити барвисту живу квітку. Втім марно – спурхнувши з кульбабки метелик злетів над обійстям, а дитинча підстрибувало, ніби збиралося здійнятися догори й собі, та розпачливо белькотіло:
– Бу-бу петі, бу-бу петі, бу-бу петі…
– Що він каже? – поцікавився старший чоловік.
– Метелик полетів! – розтлумачив татусь маляти.
– Гм, метелики літають… — задумливо проказав його гість.
– А ти не знав?
З книги Ентоні Ленґхема "Мгамба, добувач непотрібного"
Епізод 1. Самбуру, який любив бігати
Вере розбудив Мгамбу над ранок, у пору найглибшого сну, коли той так солодко пригрівся біля тендітної спини коханої Сайни. Хоч парубійко й доводився Мгамбі небожем, але те, що його матір Маурін і самого Мгамбу народила вельмиповажна Еуніс, ніяк не вибачало олайона[5], який наважився потурбувати хай і молодого, а таки старійшину, та ще й на подружньому ложі!
– Чого тобі? – визвірився заспаний Мгамба. Відхиливши запинало дверей, Вере голосно скавулів і навіть у суцільній темряві чоловік у постелі знав, що так наслідувати гієнячий голос може лише його юний родак. Сайна теж прокинулась і заспокійливо погладжувала чоловіка по передрам'ю.
– Масаї зайняли твою худобу, мзеє[6]! – випалив Вере. – Ми з Мбонгі бачили, як вони погнали корів повз Верблюжі Горби. Ми злякалися, втекли й Мбонгі сказав, щоб я тебе збудив!
– Скільки їх було? – Мгамба схопився на ноги.
– Двоє!
Зазвичай на ніч самбуру приганяють череду до своїх єнканг, де корів доять, де від звірів і від злодіїв вони захищені людьми й загорожами з місцевого "колючого дроту" – густого пагілля акації маньяри. Але на обширах південніше Маралала давно не зустрічали ні леопардів ні левів, та й двоногих хижаків кочівники почали забувати – востаннє крадіжка худоби трапилася поблизу боми[7] Ньєрере чотири сухих сезони тому. До того ж на світанку олайони мали гнати череду на водопій до далекої стариці, то, щоб не ганяти дурно корів туди й назад, жінки пішли й видоїли їх на пасовищі, за чверть денного переходу від єнканги.
Бігти нічною рівниною було легко. Мгамба встиг виспатись, передранішня охолода бадьорила та й гінким худорлявим тілом із довгими ногами зичливий Нкай нагородив самбуру хіба не для бігу? Спис із широким металевим вістрям у твердій руці власника викраденої худоби ритмічно погойдувався, широкі стопи з задерев'янілими підошвами, здавалося, самі собою відшукували куди стати, минаючи гострі крайки камінців, сухі колючки та скорпіонів, що повиходили на ловитву.
"Як ти знаєш поночі куди ступати?" – спитав я Мгамбу, адже це справді було дивовижно бо самбуру бігають, утім як і ходять, босоніж. Африканець щиро усміхнувся й кивнув головою на лептоп, де я тезово нотував його розповідь. "А як твої пальці знають на яку намистину тиснути? – переклав відповідь Мгамби на англійську Сілас Ндіку. – Ти ж на них не дивишся!"
Мгамба любив бігати. Змалку самбурійські олайони мережать босими п'ятами довколишні пустельні пасмуги, колючий буш[8] Великої Рифтової Рівнини та передгір'я Ндото, випасаючи корів, кіз і верблюдів. Ціле життя племені – безупинний похід, вічна мандрівка в пошуках убогої паші для худоби, тому й виростають із пастушків сухотілі та довгоногі морани[9], тому й бігти для самбуру те саме що й дихати, що й жити, а зачини його між чотирьох стін, не витримає – помре, тому в жодній із кенійських в'язниць немає жодного самбуру, принаймні в цьому переконував мене всезнаючий Сілас Ндіку. Зрозуміло, Мгамба таких дрібниць не знав, він узагалі чи й збагнув би, що то воно за така дивовижа – в'язниця.
Вже розвиднялося коли Мгамба минув вервицю з кількох вишикуваних один за одним бескидів, які самбуру називали Верблюжими Горбами. Попеляста рівнина неспішно видихала нічні сни, що вилися над нею тремким серпанком. Не було видно ані людини ні звіра. Тепер Мгамба бачив куди ступати й побіг іще швидше, втім на зігріті першими променями африканського сонця місцини вилазили грітися не лише ящірки, а й кобри, тому пильності переслідувач крадіїв не втрачав.
На піскуватій довгастій прогалявині за Горбами Мгамба розгледів сліди своїх корів, певно що своїх, бо одна кульгала й це добре було видно по сліду. Мгамба не забивав і не продавав кульгаву, тримав на заріз – раптом Сайна, одна з двох його дружин, завагітніє. Тоді Мгамба заб'є худобину і м'ясом з неї нагодуються всі в єнканзі – від шановних старців до дрібноти, а після учти дорослі помоляться до милосердного Нкая, і попросять у бога здоров'я для вже другого нащадка молодого старійшини, і попросять, щоб не допускав до маляти зловорожого Міліку[10].
Мгамба не боявся масаїв, навіть двох. Молодий, на силі, старійшина – не десятирічний сухоребрик Мбонгі й не старший за нього на два сухих сезони Вере. Морани племені ще пам'ятають силу руки Мгамби, влучність його списа та вправність великого плаского ножа панґу. І хай нині він уже не моран, та хоч завтра готовий стати на молодече грище і не одного неопереного ілбартона[11] посоромити!
Тому кидаючись у гонитву за крадіями, Мгамба не гаявся й миті. Пославши Вере в маньяту[12] – попередити моранів, молодий старійшина причепурив голе тіло лише шкіряною настегновою запаскою і метнувся в пітьму. Не мав часу ані для розфарбовування обличчя, рук і грудей войовничим вохряним орнаментом, ані для спорудження на голомозій макітрі бойової діадеми зі страусиною пір'їною.
Панґу Мгамба з собою не взяв, бо то зброя швидше показна, а списа ніс, а ще ніс безбережний, наче сама рівнина, гнів і на гнів покладався чи не певніше, аніж на спис; і зневагу ніс до нікчемних масаїв, які знову виказали своє гієняче нутро – зважились на крадіжку! Шляхетний самбуру не візьме чужого хай і за півкроку від смерті, а мізерний шакал масая тільки й глядить аби що поцупити! Злодійське плем'я.
"Наздожену й скажу, – під'юджував себе Мгамба. – Скажу: стійте, нікчемні масаї, злодійське плем'я! Нащо вкрали мою худобу!?" І вони злякаються, і зупиняться, й благатимуть щоб він їх відпустив – не забирав до єнканги, бо тоді батьки, або родичі нікчем муситимуть давати відкуп і череда Мгамби збагатиться не однією корівчиною.