Олексій Ганзенко
КурявА
Роман
Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина…
Франко
Україна зазнала поразки у війні 2010-х – 20-х років, і не лише на зовнішньому фронті від агресора, а й на "внутрішньому" – від невигубної корупції, від запроданства й розбрату, від всевладдя та зажерливості казнокрадів. Нові маріонеткові керманичі приєднали країну до Союзної держави Росії і Білорусії.
Минуло сімдесят років…
Частина перша
1
Локі
Жорстка щебінка люто рвалася з-під величезних коліс бота й шаткувала цупкий комбез Локі на дрантя. Якби не каптур та шолом зі щільним дротяним заборолом, то посікла б хлопцеві й лице. Мотор свистів і над позбавленими пороху кам'янистими плішинами нічної пустелі бот, здавалося, шугав наче гриф. Коли ж по́воз із хаптагерами з розгону вскакував у чорну не лише вночі, а й сліпучого дня, кучугуру, порохня вихоплювалася з-під нього, либонь, аж до зимних пустельних зір. Тоді не ставало видно нічого, й Локі гадки не мав, як там знає куди правувати фірман їхньої биндюги – говіркий за інших обставин Бурий.
Та то його клопіт, а настанова Локі – висіти за бортом незрадливого бойового сявчі розбійників та вдвох із Маґні, що так само висів навпроти – по інший бік бота, надавати цьому піратському "кораблю пустелі" стійкості. Так Бурий вичавить із двигуна повоза ще кілька зовсім не зайвих кінських сил, так бот не перекинеться на кучугурах, ну а якщо перекинеться… "Ти з пороху вийшов – у порох і повернешся!" – любив філософствувати з подібної нагоди Батько Хуга .
Без стрімкості в хаптагерській справі ніяк. Без стрімкості стадники, чиї імпульсні батоги вловлюють тепло живого тіла та ще й відрізняють його від жаріні двигуна бота, встигнуть не лише попередити своїх про зайд, а й зайняти сяку-таку оборону. А сявчі хуторян аж ніяк не тихохідніші за повози верблюдокрадів – скоро й поміч наспіє. "І де вони понабирали гарних сявчі?" – дивувався Локі. Ще рік тому пустельні вахлаки пересувалися більше на тих-таки верблюдах та переробляли для їзди Курявою зовсім не придатні для такого діла биті-перебиті європейські повози, встановлюючи на них величезні, зміцнені наварними протекторами, камери з коліс ваговозів. А це вже кілька разів у сутичці за жадану здобич ватага Батька Хуги здибувалася зі швидкохідними, заводського складання сявчі пустельників; повози не були ще бойовими ботами, але молотили чорний порох безлюддя таки завзято.
– П'ять! – голосом Батька озвалося ерло у вусі.
Локі міцніше обхопив правицею дугу бота, лівою звів скоростріл. Його кулі самі знайдуть того, хто зважиться стати хаптагерам на заваді, але тримати стрільно доведеться міцно. І знадобитися воно зможе вже за п'ять секунд. Те ж саме зробив і Маґні біля іншого борта сявчі, тільки скоростріла він підводив правою, а за рідну, бувалу в бувальцях залізяку тримався лівицею.
Батько відслідковував табун хаптагаїв через супутник, то знав, що казав. Червона цятка на дисплеї стрілива волала, що озброєний зазвичай таким же скорострілом стадник уже втрапив до прицілу й не гаючись Локі натиснув на гачок. Лускоту пострілів майже не було чути тільки вихоплювалися з хижого дула невеличкі блакитні вогники. Вже тут настанови не слухай – вже тут кожен сам знав, що робити. Звісно, стадники встигли повідомити своїх про напад – завадити їм не було змоги, та нині йшлося саме про стрімкість. Верблюди тут, і худобовози сунуть он позаду – будуть з хвилини на хвилину, а господарі хаптагаїв далеко – поки зберуться, отримавши сигнал, поки доїдуть… Курява велика, людей у ній мало, тож хто спритніший – того й здобич. Та й гасати нічною пустелею самосели не такі митці, як розбійники, для цих ніч – злодійська мама!
Зараз вибити стадників, які чинитимуть опір (хто розумніший – хай тікає собі в пустелю), акуратно, не полохаючи попідводити верблюдів та скоренько позаганяти тварин до худобовозів. Це найважча та найвідповідальніша робота – хаптагаї, вважай, дикі, втім і верблюдокради електронними батогами озброїлись, а у вказаному пристроєм керунку верблюд прямцює, наче по шнурочку. А там уже хай і пустельники підтягуються, та не зважаться на відкриту сутичку – куди їм, хуторянам, супроти головорізів Батька Хуги!
То там, то там спалахували жарини хаптагерських скорострілів – ціляючи в стадників кілька вишикуваних у лаву ботів облягали чималенький табун хаптагаїв, чиї стривожені, зведені поверх кучерявих горбів морди, вже виловлювало світло щойно ввімкнених фар бойових повозів.
Табун ночував у видолинку між дюнами та враз із-за супротилежної кучугури, куди ще не домчали боти розбійників, вихопилося сліпуче стрічне світло й одразу ж за ним, а точніше – над ним Локі спостеріг короткий червоний, наче на дисплеї скоростріла, спалах. Наступної миті сусідній бот, здається, то був екіпаж Фрейра, розірвався з неймовірним гуркотом. Вибух ледве не перекинув сявчі Локі, хлопець на якусь мить оглух, тому й не одразу розчув, як волає, аж мізки рве, в його вусі голосом Батька збожеволіле ерло:
– Знищити! Негайно знищити, тисяча двогорбих вам усім у горлянки! Це портативна ракета!
Схарапуджені верблюди посхоплювалися й кинулись урозтіч. Світло фар перелякано висмикувало з пітьми їхні брунатні боки, горби та шиї. Похопившись, верблюдокради спрямували в місце, звідки щойно було випущено вбивчу ракету, цілі снопи вогню, що ще дужче схарапудило хаптагаїв. Якийсь бот налетів на верблюда й перекинувся. Тим часом повоз самогубців-пустельників, що зважились на такий відчайдушний опір і після пострілу сховали свій сявчі за кучугурою, вигулькнув зовсім у іншому місці. Поки хаптагери розвертали приціли, пустельник вистрілив ще раз, цього разу ракета в бот не влучила, лише здійняла гору порохні та попробивала одному чи двом повозам колеса, одразу їх тим самим знерухомивши. Але й відчайдухам дісталося: Локі бачив, як враз удвічі ослабла сліпучість фар їхнього сявчі, як поспішливо той сповз за кучугуру.
– Бурий – добити, решта – збирайте докупи верблюдів! – ревів у вусі Батько Хуга. – Худобу мені зберіть, синки, бодай вас, хіба хто відміняв настанову?!
Двигун божевільно вискнув, минаючи пораненого хаптагая, Бурий різко вивернув кермо – Локі аж торохнувся шоломом об метал обшивки, об'їжджаючи купу тварин екіпаж кинувся виконувати настанову Батька.
Принаймні з ходом у сявчі зухвалих поселенців було все гаразд – їхній повоз мчав і мчав нічною пустелею, кидаючи з-під коліс то землисту рінь, то хмарки ржавого в світлі фар переслідувачів пороху. Екіпаж хуторян методично відстрілювався розвернутим назад кулеметом і не дозволяв розбійникам наблизитися й дати прицільну відповідь. Точніше, ті не прагнули зближення, щоб не наражатися зайве на хоча й дурну, а все ж самонавідну кулю. Хаптагерські боти хоч і були оснащені зневидимлювачами, але одну зі ста куль міг проґавити й мудраційний пристрій – траплялися випадки. А так перевага на їхньому боці, врешті-решт у пустельників закінчаться набої, або водень, або ще щось трапиться, хаптагери ж були гарно озброєні, натреновані й певні себе. Локі з Маґні вишколено балансували пообіч бота, надаючи сявчі стійкості, а Бурому впевненості…
Але, як з'ясувалося, в хуторян залишалися ще й ракети. Одна з них спалахнула враз над повозом-утікачем червоною жариною й метнулася назустріч верблюдокрадам – її лет гарно було видно в пітьмі. Врятувати від безсумнівної загибелі міг лише відчайдушний маневр, його й виконав досвідчений фірман Бурий, але втриматися при цьому за бортом було майже неможливо. До того ж колесо бота з боку Локі налетіло на камінь (а може то був залишок давньої будівлі), далі наче якась неподоланна сила дбайливо відчепила руку хлопця від гарячої дуги й спрямувала хаптагера в невагомий і безгучний політ над пустелею, її нічною охолодою, над простором. Локі все розумів, але нічого не відчував. "Тільки б не на каміння, – встиг він іще подумати, – тільки б у порох!" І згадав кістяк коня, якого здибали вони кілька днів тому на покотистому схилі давнього річища. Конаючи, кінь повз униз, либонь сподівався, безталанний, на воду…
Соловій
Пустеля – не найкраще місце для прожиття, але й вона буває пречудовою. Треба тільки відчути пустелю. І побачити. І полюбити. На світанку – ранньому-ранньому, коли заобрійний посвіт першим дотиком окреслює млосний вигин крайньої кучугури, а та ще спить, ще воркоче невдоволено, наче дівчина, що повернулася пізно з гульок, а мама будить її вранці до роботи. А ось уже висвітилися й заглибини, і тіні неохоче збігають до найчорнішої з них, аби просочитися потім кудись крізь порох. І смужка над кучугурами спершу тонесенька, наче риска, раптом підіймає запону нічного неба й забарвлює тамтешнє тло надзвичайним рожевим сяєвом. Цієї миті рожевіє вся пустеля. Лише на хвилю, бо за змиг ока чорнота знову повертає собі право на довколишні краєвиди, але ота мить… Заради неї варто прокинутися до розсвіту, накинути верблюже напинало та, ловлячи дрижаки, вийти назустріч видиву. Воно – наче дотик маминих вуст у дитинстві, поцілувала – й щасливий на весь день. Сонця ще немає, лише ти й воно – рожеве сяєво. Соловій знає – це душа пустелі. А душу відкривають не кожному…
Соловій любив пустелю. Навіть вітряно-незатишну, зимову, навіть літню – пекельну. Що вже мовити про Сальву – коротку пору несамовитого буяння, що смугою біжить Курявою від Причорномор'я до Полісся, гонячи поперед себе зимову студінь та втікаючи від незабарної спеки. Тоді на тиждень-другий оживають давні річища й впадини, чорний порох устеляється зеленими латками скороминущого життя, а пустельники квапляться нагуляти на буйних пашах табуни овець і верблюдів. Невідомо, хто перший назвав цей зелений плин Сальвою, либонь недочувши, або вмисно спотворивши заокеанське "сельва", але значення слова відоме нині кожному пустельнику. Котиться на північ Сальва, сунуть за нею від долини до долини табуни, а на межі Материзни на них уже чекають перекупники – назад у чорноту Куряви повертається лише молодь, племінні та молочні череди. Фураж для них заготовляють у тій-таки Сальві, й то для хуторян справжні жнива.
Соловій пам'ятав, хоча був тоді ще малим, як залишали понуре, висушене суховіями північне місто з темними вікнами однакових багатоповерхівок, вбогими, припорошеними деревами вздовж його головної вулиці, злими, неговіркими й теж припорошеними людьми на цій та всій решті вулиць якогось там, обласного здається, центру.