Відмінника Володю покликали з уроку в шкільний коридор. Там його чекав секретар парткому колгоспу Георгій Михайлович. Після привітань (парторг навіть руку йому потиснув) відійшли в закуток, й учень почув:
– Знаю, що навчаєшся на "п'ятірки". Молодець! Тому буде тобі партійне й комсомольське доручення. Виступиш на відкритих партійних зборах у сільському клубі. Текст я вже підготував.
Він простягнув аркуш жовтуватого паперу так значуще, наче то була Почесна грамота ЦК компартії. Володя взяв його, й пробіг очима перші рядки; "Ми, школярі, беззастережно підтримуємо історичні рішення чергового з'їзду КПРС і пленуму ЦК комсомолу, спрямовані на безперестанне покращення життя трудящих".
– Та я не зможу, – сказав невпевнено.
– Ти все зможеш, що рідна партія накаже! – різко перебив його Георгій Михайлович. – Учневі радянської школи не слід так казати! Відповідь твоя повинна бути як у солдата: "Єсть!" або "Так точно!"
Краєм ока учень ухопив останні рядки: "У тому, що будемо завжди вірні вченню Карла Маркса, Фрідріха Енгельса й Володимира Ілліча Леніна – клянемося, клянемося, клянемося!"
...Володя знав, що Георгій Михайлович став парторгом тому, що надто старанно й рішуче виконував усі вказівки райкому партії. Отож і прислали його сюди з сусіднього колгоспу, де працював бригадиром. Наказали "згори" закрити церкву – він усе зробив, аби скомпрометувати місцевого священика в очах односельців. Розпустив плітки, ніби той частіше ночує не біля матушки, а в сусідки. А як дізнався, що батюшка й під час німецької окупації також правив у храмі, викликав отця до себе в кабінет. Запропонував покинути село.
У противному разі, наголосив, про службу при німцях знатиме КДБ. Батюшці не залишалося нічого, як виїхати з сім'єю в інший район. А нового священника парторг просто не пустив до храму:
– Забирайся звідси швидше, хлопче, й не мути воду, бо тут тобі будуть непереливки!
І розповів, що деякі люди в селі випадково вночі потрапляли в ставок, під машину, під трактор, або вішались у вербах. Тому, мовляв, для твого ж блага раджу тут не з'являтись. А вже невдовзі церкву закрили. Комсомольці в ній облаштували спортзал і грали там у волейбол...
Отож, глянувши на три "клянемось", школяр і запитав:
– А чому в кінці аж три слова однакові? Хіба не можна один раз сказати: "Клянемось!"?
І почув від переконаного атеїста те, що його в той час дуже вразило:
– Треба тричі, бо Бог любить Трійцю!
А тітка Галина, шкільна прибиральниця, почувши це, вставила й свої "п'ять копійок":
– Тоді слід казати ще й четвертий раз!
Парторг із цікавістю глянув на неї:
– А це ж чому?
– Бо Бог любить не тільки Трійцю, а ще й пресвяту Богородицю! – мовила робітниця й, хитро посміхаючись, нахилилася над відром, аби викрутити ганчірку.