Петрик з усієї сили натискував на корбу і пильнував за відром, що поволі пливло вгору. То й не помітив, як неподалік зупинилась машина.
Чиїсь дужі руки підхопили відро й поставили на цямрину. Біля криниці, білозубо усміхаючись, стояв високий веснянкуватий солдат.
— Почастуєш водичкою?
— Пийте, вода у нас смачна, холодна.
Солдат зсунув на потилицю вицвілу на сонці пілотку, припав до відра. Втамувавши спрагу, аж крякнув від задоволення:
— Тільки вдома таку воду пив! Нарзан!
Хлюпнув на засмагле, обвітрене обличчя, і бризки заіскрилися сріблом.
— А як же звати тебе, водоносе?
— Петриком…
— О, і я також Петро! Значить, тезки! А кому воду носиш?
— Мама на роботі, а мені помідори треба полити…
— От молодчина! За це ось тобі від мене!
Солдат витяг із нагрудної кишені й приколов до Петрикового І кашкета велику червону зірку. Справжню, солдатську!
Петрик стояв зворушений. Солдат поплескав його по плечу, на І кругловидому обличчі заусміхались веснянки.
— Ну, бувай, тезко! Мені далі дорога лягає.
За машиною тільки курява знялася.
Несе Петрик воду. Зупиниться, зніме кашкета, подивиться на зірку і знову несе. І зовсім не важке йому відро з водою.