Давно пожовкнувших листів,—
Старий і дорогий здобуток
В безодню сплинувших годів.
Огнем палив той жмуток руки,
Бо, беручи його, він знав,
Що, повний тріпота і муки,
В останній раз його він брав.
Ось розгорнувся лист закритий,
Дорогший лист проміж всіми;
То лист від милої, облитий
Колись гарячими слізьми.
Вона писала: "Сонце сходе
І світ ясний на землю ллє;
А понад мною ніч заходе,
Що людям світу не дає!"
Вона йому казала: "Друже,
Веселий погляд мій погас;
В немічних грудях ниє дуже
Важкою вразою підчас.
Ти знаєш сам, що в іншу пору,
Як сон очей, було, біжить,
Я без омани і докору
Уміла вірить і любить.
Тепер, коли що ти згадаєш
Своєї лади не пізнаєш,—
Так краще чекай і не йди!"
І стиснув він листа рукою,
До його чолом припадав…
Що ж, мила, здіялось з тобою,—
Пожовклий жмуток не сказав!