В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську...
Я люблю свій зажурений ліс...
Що там тропики,
пишні пампаси?
Загляніть-но у пущу до нас!..
Я оддав-би за неї одразу
І Тибет,
і Урал,
і Кавказ...
А поліське похмуре болото?—
Пів-Полісся вода залила...
Тільки де-не-де хутір самотній,
Тільки де-не-де клаптик села.
Хоч у злиднях живемо,
у бруді,
Та привілля яке по весні,
Коли виставиш вітрові груди
І летиш,
і летиш на човні.
А вода і хлюпоче, і плаче,
Захлинається в лютій злобі.
Ну, скажіть, в кого серце гаряче
Як весну по весні не любить?
І укриють безкраї простори
Білокурі чайки і човни...
Тільки слухай, як води говорять
В буйнім заспіві свята весни.
Тільки слухай, як хвилі хлюпочуть,
Як нестримана повідь гуде:
Зайвий рух—
і за обрій заскочиш;
Зайвий рух—
і навік пропадеш.
О, тоді не кепкуй із води...
Як для неї, чортяки, не вгодиш—
Ох, зазнаєш-же, брате, біди.
І втікаєш тоді яко мога,
Щоб скоріше на беріг з човном,
Бо ні віра в могутнього бога.
Ні чорти не поможуть все'дно.
Попокрутить тебе,
поповертить.
Зажене, де й Макар не бував:
Не одного закрутить до смерти,
Не одна пропаде голова.
Проковтнуть сивоусі тумани
В свою пащу тебе і човна.
І ніколи-
ніколи...
не встанеш
У болоті із глейкого дна.
А на ранок, як сонце прогляне,
Як затихнуть горласті вітри,—
Тільки хвилі гудуть неустанно
Й ряботинням болото ятрить.
Та на березі ходить, блукає
Півсела, заглядаючи в синь.
—Ну, а може таки приблукає
На човні чоловік, або син.
А пізніше:
плачі, голосіння...
А пізніше: жалоба в селі.
Не один... не одна на колінях
Лає бога святого без слів.
Так гартує природа до бою
Нас із самих малесеньких літ.
Ми зрослись, побратались з водою.
І живемо, як вміємо жить.
І не дивно, що любимо змалку
Буйну воду і буйні пісні...
Наше серце—
це серце рибалки,
А життя наше—
книга борні...